Останній з могікан - Сторінка 32

В цю мить немовби величезна хмара звійнулася у них над головами. Глянувши вгору, Кора й Еліс завважили, що вони стоять під широкими складками французького прапора.

— Ходім звідси, — мовила старша сестра. — Дочкам англійського офіцера не личить тут залишатись.

Еліс ухопилася за сестрину руку, і вони разом покинули плац, а довкола них вирувала й сунула юрба.

Коли вони виходили з воріт, французькі офіцери, знавши, що це полковникові дочки, низько їм вклонялися, однак не перебирали міри, щоб не вразити їхньої гідності. Всі вози й усі в'ючаки завантажені були хворими та пораненими, отож Кора вирішила краще терпіти втомність пішої дороги, аніж позбавити вигод котрого з тих нещасних. Бо й без того через недостачу будь-яких підвід у цій глушині чимало покалічених та недужих вояків мусили поволеньки шкандибати у хвості колони. Але вся валка була вже в русі — слабі та поранені, що стогнали й мучились; їхні здорові товариші, мовчазні й понурі; жінки та діти, повні страху перед невідомим.

Коли ця збентежена й налякана юрба вийшла на відкриту просторінь поза фортом, їхнім очам відкрилася ціла картина. Неподалік праворуч і трохи ззаду стояло під зброєю французьке військо — Монкалм зібрав докупи всі свої загони, скоро тільки його варта зайняла форт. Французи пильно й мовчки дивилися на відступ переможених, не забуваючи віддавати їм належну військову шану, і ніхто не дозволяв собі й натяком образити своїх невдатних супротивників. Рухомий тлум англійців, загальним числом до трьох тисяч чоловік, повільно сунув рівниною, зближаючись до місця, де дорога на Гудзон входила в густий ліс. На узліссях обабіч аж роїлося від гуронів, що чигали, наче ті яструби, і не кидались на здобич, лишень остерігаючись присутності французів. Декотрі тубільці то зашилися й поміж англійської колони, простуючи разом з нею; і хоч вони не крили свого похмурого невдоволення, досі ще нікому не заподіяли кривди.

Передня частина колони, з Гейвордом на чолі, уже вступала в ліс, поступово зникаючи з ока, коли нараз Кора почула десь іззаду суперечку. Один солдат, не хотівши кидати своїх речей, відстав від товаришів, а тепер через цю свою легковажність мусив боронитись від індіян-грабіжників. Вояк був занадто дужий та ще й пожадливий, щоб добровільно власним добром поступитись. До боротьби прилучилися сторонні: одні, аби перешкодити грабункові, інші, аби допомогти грабіжникам. Голоси чулися дедалі голосніші та сердитіші, і де хвилину тому було десяток індіян, уже їх з'явилася, наче яким чудом, ціла сотня. Цю мить Кора побачила Магуа, як він хильцем перебігав між земляків, під'юджуючи їх своїм лиховісним красномовством. Гурт жінок та дітей пристанув і збився докупи, наче зграйка наполоханих тріпотливих птахів. Одначе індіяни скоро вдовольнили свою жадливість, і порізнені гурти білих знов рушили вперед.

Тепер гурони відступили трохи й наче дозволили своїм ворогам спокійно йти далі. Але саме як проходило повз них кілька жінок, яскравий шалик на плечах в однієї з них звабив око якомусь дикому й нестримному індіянинові. Він підійшов до жінки і, ані трохи не вагаючись, простяг по нього руку. Жінка, скорше з перестраху, аніж для порятунку шалика, загорнула в нього дитину і тільки міцніше притисла цей згорток до грудей. Кора вже хотіла порадити їй віддати шалика, коли це гурон раптом його пустив і вирвав у матері з рук розплакане немовля. Покинувши все, що мала при собі, захланним індіянам, жінка розпачливо метнулася відібрати своє дитя. Індіянин понуро посміхнувся і витяг перед себе руку на знак того, що згоден мінятись, у той час як другою рукою тримав дитину за ніжки й вимахував нею над головою, наче для того, щоб піднести вартість викупу.

— Ось… ось… все… що я маю! — вигукувала задихана жінка і неслухняними тремтячими пальцями здирала з себе все, що легше давалося зняти. — Візьми все, тільки віддай мені дитину!

Індіянин відшпурнув нічого не варте ганчір'я, а коли побачив, що шалик уже припав іншому здобичникові, його глузливий осміх змінився на гримасу жорстокості, і він ударив немовля головою об камінь, а дригке тільце швиргонув матері під ноги. На якусь хвильку мати завмерла, немов живе втілення розпуки, безтямно втупившись у нечутливі рештки того, що ось тільки-но ще сміялося й горнулось до неї. Тоді нараз вона звела очі й обличчя до неба, наче просити в йога прокляття на голову жорстокого нелюда. Але доля не дала їй часу на це гріховне благання, бо ошалілий з невдачі й розпалений видовищем крові гурон милостиво вразив її томагавком. Мати осунулася на землю й упала поруч своєї дитини, останнім порухом рук обійнявши немовля з такою самою ніжною любов'ю, з якою пестила його за життя.

У цю грізну хвилину Магуа приклав руки до рота й подав свій лиховісний сигнал. На цей добре знаний клич розсипані там і сям індіяни порвалися вперед, так наче зграя гінчаків на поклик мисливського ріжка, і невдовзі такий зчинився вереск на всій рівнині, а також і під склепінням лісу, який не часто зривається з людських уст. Тим, хто його чув, аж серце завмирало з жаху, замалим не такого ж моторошного, як у судний день.

Понад дві тисячі тубільців вихопилося з лісу і з диким шаленством напало на англійців. Ми не будемо змальовувати тих відразливих жахливих сцен, що діялись при цьому. Смерть панувала повсюди, і то в наймоторошніших та найогидніших виявах. Опір тільки роздражнював убивць, котрі завдавали своїх нещадних ударів ще довго після того, як жертви їхні лягали трупом.

Регулярні частини скоро згуртувалися суцільною лавою, намагаючись відстрашити нападників. Почасти це їм пощастило, хоч у багатьох солдатів повиривали з рук незаряджені рушниці, коли вони марно пробували втихомирити дикунів.

В цій колотнечі час минав так швидко, що ніхто його й не завважував. Сестрам видалося, ніби минула ціла вічність, відтоді як вони безсило застигли на місці, скуті жахом, хоч насправді пройшло тільки хвилин десять. Коли впав перший удар, їхні товаришки з лементом скупчились довкола них, жодної змоги не даючи до втечі, а потім, як страх та смерть розсіяли більшість того тлуму, — дорога вже відкрилася, але просто під індіянські томагавки. Скрізь лунали крики, зойки, стогони й прокляття. Цю мить Еліс завважила кремезну постать свого батька, який хутко йшов рівниною, прямуючи до французького війська. Байдужий до особистої безпеки, він, власне, простував до Монкалма зажадати ескорту, передбаченого умовами капітуляції. Півсотні блискучих топірців та гострозубих списів загрожували йому, але навіть у своєму шаленстві гурони вшанували високий ранг та холоднокровність полковника. Він рукою спокійно відводив зброю вбік або ж індіянин сам її опускав, не мавши духу завдати удару. На щастя, мстивий Магуа шукав собі жертви якраз там, звідки йшов Манро.

— Тату! Тату! Ми тут! — скрикнула Еліс, коли старий ветеран проходив неподалік, мабуть, їх не завважуючи. — Сюди, тату, бо ми загинемо!

Вона знов гукнула батька, і таким тоном, що й кам'яне серце зворушилося б, однак відповіді не дістала. Раз, щоправда, Манро наче почув її, бо зупинився й прислухався; але Еліс саме впала непритомна на землю, а Кора по-материнському схилилась над її тілом. Манро скрушно похитав головою і рушив далі, погноблений своєю високою відповідальністю.

— Панночко, — сказав Гемет, дарма що безсилий, він і не думав кидати своїх підопічних. — Це дияволів шабаш, і християнинові тут не місце. Втікаймо.

— Можеш іти, — відказала йому Кора, не відриваючи погляду від непритомної сестри. — Рятуйся сам. Мені ти вже не допоможеш.

З виразистого жесту її руки, що супроводив слова, Девід зрозумів тверду Корину рішучість. Якусь хвилю він дививсь на смуглявошкірих тубільців, що чинили круг нього свій пекельний обряд, а тоді його висока постать ще більш випросталась, груди випнулися, риси обличчя зробилися чіткішими, засвідчуючи силу тих почуттів, що його поривали.

— Коли іудейське хлоп'я могло приборкати злий дух Савлів грою на арфі й побожними гімнами, то, може б, варто й тут оце випробувати силу музики, — мовив він.

І піднісши свій голос до найвищих тонів, він заспівав так гучно, що його почули й поверх гамору цієї кривавої різанини. Кілька індіян кинулися до них, маючи намір забити безборонних сестер і забрати їхні скальпи, але враз пристали послухати, побачивши застиглу на місці чудну постать Геметову. Здивовання скоро перейшло в захват, і вони подались шукати інших, не таких відважних жертв, одверто подивляючи холоднокровність, з якою білий вояк співав свою передсмертну пісню. Девід же, підбадьорений таким успіхом, що він приписував священному псалмові, співав і далі на всю силу грудей. Ці незвичні згуки привернули увагу одного з індіян, що оддалеки перебивався од гурту до гурту, як людина, котра гребує пересічну здобич, полюючи натомість більш гідну її слави. Був це Магуа, що, побачивши давніх своїх бранців, знову зданих на його ласку, аж верескнув із радості.

— Ходи, — мовив він, кладучи свою нечисту руку Корі на сукню. — Вігвам гурона ще порожній. Чи ж там не краще, ніж тут?

— Геть! — вигукнула Кора, затуляючи очі від цієї відразливої прояви.

Індіянин глузливо засміявся і, піднісши вгору закривавлену руку, відказав:

— Вона червона, але кров'ю білих!

— Потворо! Вся ця кров, море крові на твоїй совісті. Це ти заводій цієї різанини!

— Магуа — великий ватаг! — запально відповів індіянин. — То темноволоса піде до його племені?

— Ніколи! Убий, коли твоя воля, і вдовольнися помстою.

Магуа повагався хвилину, а тоді, раптом схопивши на руки вутле тіло зомлілої Еліс, хутко побіг з ним до лісу.

— Стій! — вигукнула Кора і, не тямлячи себе, кинулась услід за гуроном. — Пусти дитя! Негіднику, що ти робиш?!

Але Магуа був глухий до її голосу — він занадто добре розумів свою перевагу, щоб з неї не скористатись.

— Заждіть, панночко, заждіть! — гукав Гемет до збезумілої Кори. — Священний спів починає діяти, і скоро ця пекельна метушня втихне.

Однак, постерігши, що на його мову не звертають уваги, вірний Девід поспішився за розпачливою дівчиною, знов завівши на повен голос псалм і вимахуючи довгою рукою собі в такт. Так перетяли вони рівнину, минаючи втікачів, пробігаючи повз поранених і забитих.