Останній з могікан - Сторінка 37

Ходімо, — мовив він далі, повертаючись до фортечної стіни, — спустімся до рову отут. І пильнуйте, щоб ступати тільки на каміння або на гілля.

Подорожні рушили слідом за розвідником, хоч для двох із них ця надзвичайна обережність була невтямки. Коли опинились вони на дні рівчака, що оточував форт із трьох боків, прохід їм захарастили руїни. Ідучи обережно й терпляче за своїм провідником, вони, однак, здолали цю перешкоду й вибились на піщаний берег Горікену.

— Оце слід, якого тільки носом можна винюшити, — задоволено мовив розвідник, оглядаючись назад на важку дорогу. — Трава — це зрадливий килим для втікачів, але на древі й камені не лишається сліду від мокасинів. Коли б на вас були військові чоботи, то ще річ була б непевна, а в оленячих узувках, належно пошитих, можете сміливо ступати по камені. Анкесе, притягни човна ближче до берега. На цьому піску сліди дуже помітні. Обережніш, парубче, обережніш! Треба, щоб човен не черкнув берега, інакше ті негідники одразу второпають, кудою ми подалися.

Юнак послухався слів розвідника, і той, перекинувши на борт човна дошку, прихоплену з руїн, жестом запросив обох офіцерів усідати. Після цього всі сліди дбайливо затерто, всьому довкола надано попереднього вигляду, і Соколине Око й собі вибрався на вутле берестяне суденце. Гейворд мовчав, поки індіяни, обережно веслуючи, вигнали човна досить далеко від форту, аж під широку й темну тінь, що з гір на сході падала на дзеркальне плесо озера. Тут він запитав:

— Яка потреба була так спішитися з від'їздом, та ще й криючись?

— Якби кров онейди могла забарвити оці чисті води, ви прочитали б з неї відповідь, — одказав розвідник. — Хіба ви вже забули про того зайду повзучого, що його забив Анкес?

— Звісно, ні. Але ж він, здається, був сам один, а мерців нема чого боятись.

— Авжеж, той був сам. Однак індіянин з такого великого плем'я певен, що за його кров ворог заплатить передсмертним криком.

— Але наша присутність, авторитет полковника Манро можуть бути достатньою гарантією проти гніву наших-таки союзників, надто ще коли той нещасний сам у своїй долі винен. Сподіваюся, через таку дрібницю ви анітрохи не змінили нашого курсу.

— Гадаєте, що якби перед тим шельмаком став сам король, то його куля звернула б убік? — не здавався розвідник. — Чом же тоді той славний француз, старший на всю Канаду, не стримав гуронів від різанини, коли слово білого так дуже впливає на індіян?

Відповідь Гейвордову стримав стогін Манро. Перечекавши хвильку з поваги до горя свого старшого друга, майор мовив:

— За цю свою провину маркіз де Монкалм відповість перед богом.

— Отож-бо. Тепер ви маєте слушність, бо слова ваші спираються на віру й справедливість. Одна річ — кинути полк своїх солдатів поміж бранців та оскаженілих індіян, і геть зовсім інша — відмовляти дикуна від ножа й рушниці, раз по раз повторюючи "мій сину". Пі, ні! — провадив далі розвідник, оглядаючись назад на ледь видний за туманом та відстанню форт і сміючись, своїм звичаєм, тихо й щиро. — Хай шукають у воді сліду! Л поки ті гемони розпитають у риб, хто це веслував цього погожого ранку через озеро, ми вже перекинемось на той бік Горікену.

— Але мавши ворогів попереду й позаду, ми весь час будемо в небезпеці.

— В небезпеці? — спокійно повторив Соколине Око. — Ні, зовсім ні. Пильно назираючи й наслухаючись, ми зможемо обігнати переслідників на кілька годин. А коли дійдеться до рушниць, троє з нас владають ними, як мало хто на пограниччі. Отож ніякої небезпеки. Правда, що нас, можливо, трохи притиснуть, ну й може статися сутичка чи там інша яка невелика пригода, але ми завше матимем де вкритися, і пороху нам не забракне.

Гейворд, мабуть, дещо іншої думки був про небезпеку, ніж розвідник, бо, нічого не відповівши, мовчки просидів декілька миль дороги. Вже світало, коли подорожні ввійшли у тіснину озера і стали швидко й обережно скрадатися між безлічі острівців. Цим шляхом відходив Монкалм із своїм військом, і наші подорожні не певні були, чи не полишив він індіян по засідках, аби його тили боронили і підбирали відсталих. Через це могікани та розвідник підпливали до вузької протоки як звикле тихо й сторожко.

Чингачгук відклав весло, а Анкес і Соколине Око гребли далі, проводячи суденце крутими й поплутаними каналами, де на кожному кроці могла чигати небезпека. Сагамор переводив пильний погляд з острівця на острівець, з гайка на гайок, а коли смуга води ширшала, гострим своїм зором сягав голих скель та похмуро навислого лісу над тісниною.

Гейворд розглядався з подвійною цікавістю: як через мальовничість місцевості, так і Через цілком природне побоювання якої немилої несподіванки. Він уже почав був сумніватись в останньому, коли це на знак Чингачгуків весла водносталь завмерли.

— Гу! — вигукнув Анкес майже в ту саму мить, коли легким стуком по борту човна батько його застеріг перед небезпекою.

— В чім річ? — запитав розвідник. — Озеро таке гладке, мовби вітрів тут зроду не було, і вперед видно на цілі милі. На воді ніде я не бачу ані цяточки.

Індіянин повагом підніс весло й показав ним у той бік, куди сам невідривно дивився. Данкен і собі звернув туди погляд. Кількадесят ярдів попереду лежав ще один порослий лісом острівець, такий тихий, мирний і самотній, наче він ніколи не знав людської ноги.

— Нічого я не бачу, — озвався він. — Земля й вода. І гарний краєвид.

— Тс-с! — перебив розвідник. — Так, сага-море, ти завше маєш слушність. Це тільки тінь, але вона неприродна. Бачите, майоре, онде мла висить над острівцем? Туманом її не назвеш, бо вона скорше скидається на тонку хмарину…

— Це випари з води.

Навіть дитина це знає. Але що то за чорніша смужка насподі тієї хмарини, понад ліщиною? Це від вогнища, і, гадаю, вже трохи пригаслого.

— То під'їдьмо ближче й переконаємось, — мовив нетерпляче Данкен. — На такому клаптику землі багато людей не приміститься.

— Коли про індіянську хитрість ви знаєте тільки з книжок та з міркувань білих, це зведе вас на манівці, якщо й зовсім не до смерті, — відказав Соколине Око, вивчаючи місцевість з характерною для себе проникливістю. — Якщо вільно мені висловити свою думку, то я скажу, що перед нами два виходи: або повернутись і відмовитись, отже, від наміру наздогнати гуронів…

— Ніколи! — вигукнув Гейворд занадто голосно, як на їхні обставини.

— Гаразд, гаразд, — поспішив Соколине Око жестом заспокоїти юнакову гарячковість, — я теж так гадаю, тільки що з досвіду свого я вважав за потрібне й цей вихід назвати. В такому разі нам треба пливти далі, а коли там у тіснині індіяни чи французи, то пробитись он тим межигір'ям. Чи слушно кажу я, сагаморе?

Індіянин тільки занурив весло в воду й погнав човна вперед, а що кермував саме він, то цей його рух вистачив за відповідь. Гребці ревно налягли на весла, і за яку хвилину човен дістався до місця, звідки вже стало видно цілий північний берег.

— Вони таки там, усі ознаки свідчать, — прошепотів розвідник, — два човни й дим. Мла ще покриває нас, а то б уже ми почули бойовий поклик цих негідників. Разом, друзі! Ми віддаляємось від них, кулі вже майже не досягнуть нас.

Добре знайомий тріск рушниці, куля з якої поковзом пролетіла спокійною поверхнею протоки, і пронизливий крик з острова перебили розвідникову мову й показали, що подорожан уже викрито. Наступну мить кілька тубільців скочило до своїх човнів і порвалося за ними навздогінці. Наскільки Данкен завважував, ці похмурі звістуни прийдешньої битви не спричинили жодної зміни ні в обличчях, ні в рухах могікан і розвідника, тільки весла надовше. Та згідніше занурювались у воду, і легенький човен мчав уперед, наче вільний птах.

— Тримай їх на такій віддалі, сагаморе, — холоднокровно оглянувшись через ліве плече, мовив Соколине Око, не перестаючи й на мить веслувати. — Щоб не ближче. У цих гуронів не водиться рушниці, що стріляла б аж так далеко, зате на мого "оленебоя" можна покластися з певністю.

Розвідник, переконавшись, що могікани й самі дадуть раду з човном, розважливо поклав весло і взяв свою смертоносну рушницю. Тричі він приставляв її до плеча і, коли вже всі сподівалися на постріл, щоразу опускав, жадаючи підпустити ворога трошки ближче. Нарешті його метке й зважисте око, здається, задовольнилося і він почав уже повільно підводити цівку, коли це раптовий вигук Анкеса, що сидів на носі човна, змусив його ще раз утриматись від пострілу.

— Що там, парубче? — спитав Соколине ()ко. — Своїм словом ти врятував гурона віл, передсмертного крику. Мав ти на це підстави?

Анкес показав на скелястий берег попереду, від якого відчалив інший човен їм навперейми. Загроза була надто очевидна, щоб її пояснювати словами. Розвідник поклав рушницю і знов узявся до весла, а Чингачгук скерував човна трохи до західного берега, щоб збільшити відстань між ними й новим ворогом. Тим часом диким і шаленим криком нагадали про себе переслідники ззаду. Ця разюча сцена повернула до життя навіть Манро.

— Пристаньмо до берега і даймо бій дикунам, — сказав він з виглядом досвідченого вояка.

— Хто хоче перемогти у війні з індіянами, — відказав розвідник, — не повинен гребувати наукою в них. Тримай човна ближче до берега, сагаморе: ми обходимо цих шельмаків, і вони там далі, може, спробують перетяти нам дорогу.

Соколине Око мав слушність. Гурони, побачивши, що так вони втікачів не наздоженуть, дещо змінили напрямок, аж урешті обидва човни стали рухатись рівнобіжно, ярдів двісті один від одного. Тепер усе залежало від швидкості. Легкі суденця мчали так прудко, аж вода перед ними мружилась у дрібні хвильки, а самі вони поколихувались із боку в бік. Мабуть, якраз через цю обставину, а також і тому, що всі були на веслах, гурони одразу не вдалися до вогнепальної зброї. Але втікачі надміру приставали на силі, та й переслідників було більше числом. Данкен з неспокоєм зауважив, що розвідник тривожно розглядається довкола в надії знайти якийсь вихід із скрути.

— Відверни трохи човна від сонця, сагаморе, — сказав затятий лісовик. — Негідники, я бачу, збираються стріляти. Якщо поцілять одного з нас, ми всі будемо без скальпів. Повертай від сонця, відгородимось від них цим острівцем.

Думка ця виявилась не без рації. Перед ними лежав довгий низький острівець, і коли вони зрівнялися з ним і рушили вздовж одного берега, переслідувачам довелося обминати Його по другий бік.