Останній з могікан - Сторінка 43

Ті, хто стояв у тіні, були менш стримані. Данкен скоро відчув на собі їхні допитливі й крадьковиті погляди, що перебігали по всій його постаті, не полишаючи поза увагою ані риски на обличчі, ані найменшого поруху, ані смужки пофарбування, ані крою одежі.

Нарешті один індіянин — трохи вже посивілий, але тілом ще дужий, саме о мужній порі — вийшов із темного кутка, де він був чи не задля того, щоб краще роздивитись, і звернувся до прибульця. Говорив він мовою вайандотів, або гуронів, — отже Гейворд його не розумів, хоча з жестів ясно було, що слова індіянина скорше привітні, аніж ворожі. Данкен похитав головою і помахом руки дав зрозуміти, що він не годен відповісти.

— Хіба ніхто з братів моїх не знає по-французькому чи по-англійському? — запитав він французькою мовою, перебігаючи очима по обличчях індіян і сподіваючись, що хтось йому притакне головою.

Кілька вояків обернулось на звук його голосу, а проте жоден не відповів.

— Мені прикро було б дізнатись, що ніхто і цього мудрого й хороброго народу не розуміє мови, якою Великий Монарх промовляє до дітей своїх, — повільно й чітко вів далі Данкен, вживаючи найпростіших французьких слів. — Йому боліло б серце, якби він знав, що червоношкірі вояки так мало його поважають.

Запала тривала й ваговита мовчанка — пі найменший порух, ані блиск очей не виказували враження від цих слів. Данкен, знаючи, що його господарі мовчання мають за чесноту, радий був перепочинкові, щоб зібратися з думками. Врешті той самий вояк, що вже звертався до прибульця, сухо запитав його канадсько-французькою говіркою:

— Чи наш Великий Батько, промовляючи до свого народу, вживає мови гуронів?

— Для нього немає різниці між його дітьми, чи то червоношкірі вони, чорні чи білі, — ухильно відповів Данкен. — Але найбільше йому любі хоробрі гурони.

— А що скаже він, — спитав завбачливо ватаг, — коли гінці перелічать йому всі ті скальпи, які ще п'ять ночей тому були на головах англійців?

— Англійці його вороги, — мовив Данкен, мимохіть здригнувшись, — тим-то він, звісна річ, скаже: "Це добре. Мої гурони дуже відважні".

— Наш канадський батько думає інакше. Замість дивитись уперед і нагородити своїх індіян, він оглядається назад. Він бачить мертвих англійців, але не гуронів. Що ж бо це означає?

— Такий великий ватаг, як він, має думок більше, ніж слів. Він пильнує, щоб ніякий ворог не йшов його слідом.

— Човен загиблого вояка не попливе Горікеном, — похмуро відказав дикун. — Вуха його відкриті для делаварів, які нам не друзі, і вони наповнюють їх брехнею.

— Цього не може бути. Ось послухай лишень: я знаюся на хворобах, і він послав мене до своїх дітей, червоношкірих гуронів з-над великих озер, розпитати, чи хто з них не заслаб.

Тепер знов запала мовчанка, і погляд кожного звернувся на Гейворда, мовби для того, щоб упевнитись, чи не брехливі його слова. І такі ті погляди проникливі були й гострі, що в Данкена аж душа завмерла. Але, на щастя, той самий індіянин приніс йому полегкість, холодно запитавши:

— Хіба ж мудрі люди з Канади розмальовують собі шкіру? Ми-бо чули, як вони похваляються, що обличчя в них бліде.

— Коли індіянський ватаг приходить до своїх білих батьків, — відмовив Данкен незворушним тоном, — він скидає свою одежу з буйволячої шкури і вдягає сорочку, йому подаровану. Мої брати розмалювали мене, і я ношу цей малюнок.

Схвальний шепіт був відповіддю на ці підхлібні для індіян слова. Той самий літній ватаг жестом виявив свою зичливість прибульцеві, і більшість його товаришів пішли за цим прикладом: простягували вперед руку й видавали короткий вигук схвалення. Данкен передихнув вільніше, гадаючи, що найгірше Його випробування вже позаду. А оскільки Він устиг наготувати просту й правдоподібну історійку, щоб підперти свою вигадку, його надії на успіх ще й скріпилися.

По хвилі перерви, наче потрібної, щоб розважити належну відповідь гостеві, підвівся інший вояк і налаштувався промовляти. Він уже розтуляв. уста, коли нараз якийсь глухни, острашливий звук почувся з лісу, і зараз же за ним гострий пронизливий крик, що, дедалі наростаючи, все більше скидався на довге й жалібне вовче виття. Вражений несподіванкою і жахом, Данкен скочив на ноги, забувши про все, крім цього моторошного крику. Ту ж мить усі вояки поспішилися надвір, і повітря сповнилось неймовірним галасом, що майже покрив ті страшні звуки з-під склепіння лісу. Не мігши далі стримуватись, Гейворд і собі вихопився з хатини і опинивсь посеред безладного тлуму, де зібралося чи не все живе з цілого селища — чоловіки, жінки й діти, старі й молоді, хворі й здорові. Одні щось кричали, інші в шаленій радості плескали руками, і кожне виявляло свою дику втіху з якоїсь незвичайної пригоди. Гейворд, попервах ошелешений цим гамором, з перебігу подальших подій скоро зрозумів, у чому справа.

Небо ще було досить ясне, і крізь просвіт-лини поміж дерев добре видніли стежки, що впадали в гущину лісу. На одній із цих стежок вигулькнула з лісових заростів вервечка індіян, яка повільно зближалася до селища. Індіянин, котрий ішов попереду, ніс коротку жердину, що на ній, як згодом виявилось, висіло кілька скальпів. Ті моторошні крики, що чув Данкен, були, як не без підстав називають їх білі, "окликом смерті": кожен-бо звістував племені смерть одного ворога. Гейворд трохи розумівся на звичаю індіян, і, знаючи тепер, що його розмову з господарями перебив несподіваний поворот переможного загону, він навіть утішився, що увага з нього перекинеться в інший бік.

За яких кількасот футів від осель загін зупинився. Водночас завмерли і жалібні та моторошні крики, що виявляли зарівно як скорботу по загиблих, так і радість переможців. Один з вояків щось уголос прокричав, — здавалося, зовсім і не страшне, але зрозуміле не більше, ніж попередній разючий вереск. Одначе гурони сприйняли цю новину з просто несказанним запалом. Ввесь табір умить перетворився на арену неймовірної метушні й галасу. Вояки повидобували свої ножі і, розмахуючи ними, поставали у дві шереги, що простяглися від новоприбулих аж до хатин. Жінки похапали палиці, сокири, яка там зброя нагодилась, і побігли щодуху, щоб і собі взяти участь у жорстокій забаві. Навіть діти й ті не пасли задніх: хлопчаки, що заледве зброю в руках тримали, витягали томагавки батькам із-за пояса і вкрадалися в шереги, вміло наслідуючи дикунські звичаї старших.

На галявині де-не-де лежали великі купи хмизу, і якась заповзята стара жінка підпалювала їх, аби освітити всю сцену. Розбуявши, вогонь притлумив сутінкове вже денне світло i падав усім речам чіткіших і водночас потворніших обрисів. Галявина, обмережана рядами високих і темних сосен, становила тепер незабутню картину. Новоприбулі вояки стояли в глибині її, а дещо попереду були двоє чоловіків, як видко, головні учасники майбутнього видовища. Вогонь палахкотів не досить сильно, аби виявити їхні риси, проте і так можна суло переконатись, що ведуться вони обоє зовсім по-різному. Тоді як один стояв твердо й випростувано, готовий героїчно зустріти свою останню хвилину, другий похилив голову, наче скутий страхом чи пригноблений соромом. Шляхетний Данкен відчув у душі захоплення першим і жаль до нього, хоч, звісно, не мав змоги виявити ці свої почуття. Він пильно приглядався до кожного його найменшого поруху і, озираючи цю зграбну й струнку статуру, силкувався переконати себе, що коли взагалі людині мужнього серця дано вийти цілою з суворої випроби смертельного бігу, то цей молодий бранець може мати надію. Гейворд несамохіть присунувся ближче до темної шереги гуронів і аж подих затамував від хвилювання. Цю мить дано було сигнал, і вибух неймовірних криків, куди дужчих за попередні, розтяв тишу. Погноблений бранець не рухнувся навіть з місця, тоді як другий при першому ж скрикові порвався бігти, жвавий і прудкий, мов олень. Але замість того, щоб кинутись між дві ворожі лави, як то сподівалося, він тільки ступив у цей небезпечний прохід, і не встигли йому й одного удару завдати, як він уже крутнувся і, перескочивши через голови дітей, опинився по зовнішній бік грізних гуронських рядів. На цей його викрут сотня голосів відповіла прокляттям, і все збуджене тьмище розсипалось довкіл у дикій погоні за бранцем.

З десяток запалених куп хмиззя понурим блиском освітлювали місцевість, що виглядала на якусь химерну надприродну картину, де злостиві демони відправляють криваві й нечестиві обряди. Ті, хто був край галявини, скидались на примар, що миготіли перед очима, розтинаючи повітря шаленими й безглуздими жестами, а в тих, хто пробігав у повному світлі багать, на розпалених обличчях видимо виступали дикі пристрасті.

Легко зрозуміти, що це з'юрмище мстивих ворогів не давало втікачеві змоги навіть передихнути. Одну мить здавалося, що він зможе добитись до лісу, але його випередив вояцький загін і погнав назад, у саме осереддя безжальних переслідувачів. Вертнувшись, наче зацькований олень, він стрілою перемахнув через стовп лизучого полум'я, неушкоджений продерся крізь натовп і опинився по другий бік галявини. Але й тут перетяли йому дорогу вороги, кілька старших і хитріших гуронів. По цьому ще раз він спробував пробитися крізь тичбу людську, мовби шукаючи рятунку в її засліпленості гнівом. А тоді надійшла хвилина, коли Данкен подумав, що мужній завзятець таки загинув.

Не видко нічого було, крім темної плетениці людських тіл, безладно перемішаних. Із тої мішанки виринали то руки, то лискучі ножі, то грізні палиці, але удари явно завдавалося наосліп. Пронизливий жіночий вереск та люті викрики вояків посилювали жаске враження. Вряди-годи Данкен застерігав поглядом струнку постать, яка вихоплювалась у розпачливому стрибку, і йому хотілося вірити, що бранцеві ще не забракло на силі. Раптом юрба відпружилась і підступила назад, ближче до Гейворда. Жінок та дітей попереду позбивали з ніг, натисши на них із затилля юрби. Бранець знову вигулькнув у цю хвилину замішання. Але він немовби відчув, що така велика натуга виходить за межі людських можливостей. Скориставшись вільним проходом, що на мить відкрився перед ним, бранець рвонувся з-посеред тлуму вояків у розпачливій і, як здалося Данкенові, останній спробі добігти до лісу.