Остаточна зброя - Сторінка 2

Хлопець хоч куди.

— Дякую,— озвався Парк, обводячи очима стоси зброї.

— Ти не береш сильно у голову, що я пришив Фексона, га? Він же вирядився прямо до уряду.

— Навпаки, я схвалюю.

— Чудово. Я знав, що ти поведешся як треба. Ти ж міг підстрелити мене, коли я вбивав Фексона. — Ідсел не додав, що сам він тільки так би й учинив.

Парк пересмикнув плечима.

— А ти не хотів би разом зі мною заснувати оте королівство? — криво всміхаючись, спитав Ідсел. — По-моєму, ми б змогли встругнути таке!.. Мали б чудову місцинку, скільки хочеш дівчаток, скільки хочеш розваг! Ну, що скажеш?

— Згода,— сказав Парк. — Пристаю до тебе. — Ідсел плеснув його по плечу, й вони пішли разом уздовж стосів зброї.

— Ну, тут більше нічого нового,— зауважив Парк, коли проминули всю залу. — Це все — лиш різновиди того, що ми вже бачили.

У дальній стіні печери вони знайшли маленькі двері. На них було викарбувано якийсь напис марсіанськими літерами.

— Що тут написано? — поцікавився Ідсел.

— Щось таке про "найостаннішу зброю",— придивившись до витончених візерунків, пояснив Парк. — І попередження — не заходити!

Він розчинив двері. Спільники ступили за поріг і тут же відскочили назад.

За дверима було приміщення, либонь утричі більше від зали, через яку вони перейшли. І весь той величезний простір, скільки сягало око, був заповнений солдатами. Озброєні до зубів, у розкішних одностроях, солдати стояли непорушні, як статуї.

Неживі вояки.

Біля дверей стояв стіл, а на ньому три предмети. Невелика, розміром як людський кулак, куля із вмонтованим у неї градуйованим циферблатом. Далі — блискучий шолом. А ще далі — маленька чорна скринька з марсіанським написом.

— Це кладовище чи склеп? — прошепотів Ідсел, з острахом вдивляючись у суворі, не схожі на людські обличчя марсіанських солдатів. Парк, що стояв позад нього, не відповів.

Ідсел підійшов до столу й узяв градуйовану кулю. Тоді обережно повернув циферблат на одну поділку.

— Як, по-твоєму, для чого ця штука? — запитав він Парка. — Може, якраз...

Тут вони обоє роззявили з подиву роти й сахнулися назад.

Шереги вояків заворушились. Солдати переступили з ноги на ногу, тоді знову завмерли в позиції "струнко". Але в їхній поставі вже не було тієї мертвої застиглості. Стародавні вояки були живі.

Один із них, в ошатному мундирі — срібне з пурпуровим,— виступив наперед і вклонився Ідселові.

— Володарю, твоє військо готове.

Ідсел був занадто вражений, щоб відповісти.

— Як ви лишаєтесь живими стільки тисяч років? — озвався замість нього Парк. — Ви — марсіани?

— Ми служимо марсіанам,— проказав солдат. Парк відзначив, що уста в солдата не рухаються. Значить вони спілкуються телепатично. — Володарю, ми є Синтети.

— Хто вами повеліває? — спитав Парк.

— Активатор, володарю. — Синтет звертався безпосередньо до Ідсела, втупившись у кулю в його руках. — Ми не потребуєм ні їжі, ні сну, володарю. Єдине наше бажання — служити тобі й битися з твоїми ворогами. — Солдати в шерегах схвально закивали головами.

— Веди нас у бій, володарю!

— І поведу! — гукнув Ідсел. Він тільки тепер остаточно прийшов до тями. — Я покажу вам, хлоп'ята, де можна зчинити справжній бій, будьте певні!

Вояки тричі урочисто салютували йому. Ідсел глянув на Парка й ошкірився посмішкою.

Так, а для чого служить решта поділок на циферблаті? — поцікавився він. Але солдат мовчав. Очевидно, це запитання виходило за межі вмонтованої в нього інформації.

— Мабуть, для оживлення інших роботів,— сказав Парк. — тут може бути ще багато підземель та завалів.

— Браття! — загукав Ідсел. — Скоро я поведу вас на битву! — І вояки знову тричі відсалютували йому.

— Дай їм спокій — хай іще посплять. А ми поки що обговоримо, як діяти далі,— запропонував Парк. Так само заворожений, Ідсел повернув вимикач, і солдати знову заклякли в непорушності.

— Вийдемо надвір.

— Гаразд.

— І візьмемо з собою оці речі. — Ідсел підхопив блискучий шолом та чорну скриньку й поспішив слідом за Парком. Сонце було вже зовсім низько, і через усю червонясту пустелю простяглися чорні тіні. Накотив дошкульний холод, але вони обоє його не помічали.

— Ти чув, що вони говорили, Парку? Ти чув? Вони сказали, що я — їхній Проводир! А з такими молодцями, як оці... — Він засміявся, звернувши лице до неба. З, такими вояками, з такою зброєю,— хіба щось на світі зможе зупинити Його? О, Він таки створить у тій своїй країні земний рай — одні тільки дівчата чого будуть варті! Справді, його чекають великі часи!

— Я — Полководець! — загорлав Ідсел і нап'яв шолом собі на голову.— До лиця мені, га, Парку? Хіба я не схожий на... — Він раптом замовк, бо у вуха йому забринів, зашепотів, замуркотів якийсь голос. Що він промовляє?

— ...Паскудний недоумок, нікчема, теж собі надумав — якесь жалюгідне королівство! Таку владу повинна мати лише геніальна людина — людина, що може змінити історію. Тобто я!

"Хто це говорить? Не я сам, то невже — Парк?" — Ідсел раптом усвідомив, що в цьому шоломі він здатний підслуховувати чужі думки. Йому вже не вистачило часу, щоб вибрати, якою зброєю покарати зухвальця.

Парк вистрілив йому точно у центр спини з пістолета, якого тримав напоготові весь час.

— От уже недоумок,— промовив Парк до самого себе, натягаючи шолом собі на голову. — Королівство! Тут можливість заволодіти всім світом — а він про якесь миршаве королівство!

Він оглянувся на печеру.

— Із таким військом... із силовим полем... З усією цією зброєю... Та я ж завоював Всесвіт! — Він проказав це холодно й розважливо, бо знав, що так і буде. І попрямував до печери, щоб оживити роботів-солдатів, але тут згадав про маленьку чорну скриньку, що її Ідсел виносив із печери.

На скриньці був напис стрімливим марсіанським шрифтом: "Остаточна зброя".

"Цікаво, а це що таке?" — подумав Парк. Він дозволив Ідселові трохи пожити — щоб той встиг випробувати перших два дива, бо не хотів сам наражатися на ризик осічки. Але то погано, що Ідсел не пожив ще годинку — хай би випробував цю штуку теж.

"Власне, воно мені майже зовсім і не потрібне",— переконував він себе. Вибір і так уже величенький. Але, можливо, з цією штукою вся справа буде ще простішою, та й безпечнішою. Що б воно не було, все одно має бути корисне.

— Отож,— сказав він собі,— подивимось, що марсіани вважали остаточною зброєю. — І відкрив скриньку.

Звідти ринула якась пара. Парк миттю відкинув скриньку вбік, побоявшись отруйного газу.

Пара все громадилася вгору і на всі боки, тоді почала згущуватись, ущільнюватись, набираючи непевної форми.

За кілька секунд над скринькою нависало щось завершене, воно злегка оберталося й випромінювало мертвотне біле світло. Парк побачив, що це "щось" є величезні уста, а над ними — пара немигаючих очей.

— Го-го-го! — промовили ті уста. — Протопла-а-зма! — І полинули до мертвого Ідсела. Парк підвів фугасну базуку й старанно прицілився.

— Ти-и-иха протопла-а-азма,— прогуділа потвора, обнюхуючи труп.— Полюбля-а-аю ти-иху протопла-азму. — І заковтнула тіло одним махом.

Парк вистрілив. Від вибуху в ґрунті утворилась дірка у добрих десять футів. З дірки відразу виникли гігантські уста й полинули на нього, прицмокуючи й усміхаючись.

— Як же до-о-овго... — сказали вуста.

Парк закликав на поміч усю свою волю. Він намагався не дати собі впасти у паніку. Неквапним рухом увімкнув силове поле, утворивши навколо себе сферу голубого серпанку.

Так само посміхаючись, потвора попливла до голубої імли. Парк схопив зброю, якою Ідсел покінчив із Фексоном, і з надією відчув у своїх руках потужну, зрівноважену силу. Ступивши крок назад, до межі силового поля, він випустив промінь у ворога.

Потвора невпинно наближалась до нього.

— Згинь! Згинь! — заверещав Парк. Мужність його покинула.

А потвора, широко всміхаючись, далі линула до нього.

— Полюбля-а-а-ю ти-и-ху протопла-а-азму,— прогуділа потвора, змикаючи свої велетенські вуста на Паркові.

— Ті-ільки жва-а-ву протопла-а-азму полюбля-а-а-ю те-ежжж.

Глитнула один раз, тоді випливла з силового поля й жадібно озирнулася на всі боки, вишукуючи собі мільйони згустків протоплазми, як у ті старі добрі часи.