Острів доктора Моро - Сторінка 19

Постаті вже розтавали в місячній імлі. Нарешті Монтгомері зупинився. Я побачив, як він частував Млінга коньяком і як потім п’ять тіней з’юрмилися в одну купу.

— Співайте,— почув я вигуки Монтгомері,— співайте всі разом: "Хай диявол вхопить Прендіка!" Отак, гаразд! Нумо знову: "Хай диявол вхопить Прендіка!"

Тоді темна групка розпалася знову на п’ять окремих постатей, і вони повільно пішли далі берегом, над яким світив місяць. Кожне вило по-своєму, вигукуючи на мою адресу всілякі образи і знаходячи в цьому вихід своєму п’яному шаленству.

Невдовзі я почув, як Монтгомері загукав: "Повертайте праворуч!" З криком і завиванням вони зовсім розтанули в темряві надбережних дерев. Мало-помалу всюди запанувала тиша.

Ніч стояла мирна й чарівна. Було вже далеко за північ; місяць котився на захід. Він був уповні й розливав яскраве світло, плинучи в глибокій синяві безхмарного неба. Біля моїх ніг слалася чорна тінь від стіни з ярд завширшки. Зі сходу море було тьмяно-сіре, таємниче, а між ним і чорною тінню виблискував і мерехтів сірий узбережний пісок (що складався з кристалів та скла вулканічного походження). Позаду мене горіла червонавим світлом гасова лампа.

Я зачинив двері, замкнув їх і пішов до загорожі, де лежав Моро і його останні жертви,— хорти, лама й кілька інших нещасних тварин. Масивне обличчя Моро і після страшної смерті було спокійне, суворі розплющені очі дивились на білість мертвого місяця. Я присів на край стічної труби, не зводячи погляду з цієї жахної мішанини місячного сяйва й зловісних тіней, і замислився, що мені робити далі.

Вранці я зберу в човен трохи якихось харчів, спалю ці трупи та й знову попливу у відкрите море. Я бачив, що для Монтгомері нема вже порятунку; він і справді споріднився з цим тваринним людом і не здатний до співжиття у людському товаристві. Не знаю, скільки сидів я отак, поглинутий своїми планами,— пройшло, певне, з годину. Тоді десь поблизу з’явився Монтгомері й обірвав мої думки. До берега наближався якийсь страшенний галас — шалені збуджені вигуки, завивання, лемент. Уся ця лавина, видно, зупинилася аж біля води. Ревіння збільшилось, а потім затихло. Було чути важкий стукіт, тріск дерева, але тоді я ще не надавав цьому ніякого значення. Пізніше залунав безладний спів.

Я знову почав думати, яким би чином утекти з цього острова. Підвівшись, я взяв лампу і пішов до комори вибрати кілька барилець, що там якось бачив. У коморі мене зацікавили бляшанки з сухарями, і одну з них я відкрив. Раптом привиділась мені ззаду якась червона постать. Я хутко оглянувся.

Двір позад мене був помережаний смугами місяця і чорними тінями. На купі дров і хмизу лежав Моро поряд зі своїми останніми жертвами. Здавалося, що вони схопилися в останньому мстивому поєдинку. Його рани були чорні, як сама ніч, а на піску темніли плями крові. Тоді я побачив, не розуміючи, від чого це,— якісь миготливі червоні відблиски, що танцювали на протилежній стіні. Я подумав, що це відбивається світло моєї лампи, і знову заходився оглядати їстівні припаси в коморі. Я копався там, відкладаючи то те, то це, щоб уранці віднести до човна. Порався я мляво, наскільки це можливо людині з однією рукою, а час линув швидко. Невдовзі почало світати.

Співи на березі стихли, тільки було чути якийсь галас, потім вони почалися знову, і несподівано зчинилася метушня. Я почув крик: "Ще, давай ще!" А тоді інші вигуки, так наче там сварилися, і раптом пролунав чийсь пронизливий зойк. Тепер звуки були вже зовсім інші, й це не могло не привернути моєї уваги. Я вийшов у двір і став прислухатись. Аж ось, неначе блиск меча, розітнув цю метушню револьверний постріл.

Я швидко перебіг через свою кімнату до маленьких дверей. У цю мить у коморі полетіло на підлогу кілька ящиків і, мабуть, розбилися; задзенькотіло скло. Я відчинив двері й виглянув назовні.

Далеко на березі, біля повітки для човнів, палало багаття, і цілі снопи іскор здіймалися у небо, що тільки-тільки починало світлішати. Навколо вогнища темним клубком юрмились якісь постаті. Я почув, як гукав мене Монтгомері, і мерщій кинувся з револьвером у руці до багаття. Біля землі щось рожево спалахнуло,— то вистрілив Монтгомері. Він лежав долі. Я закричав щосили й вистрілив угору.

Потім хтось вигукнув: "Володарю!" Чорний клубок розпався на окремі постаті, вогонь ще раз спалахнув і погас. Коли я наблизився, юрба тварино-людей панічно кинулася берегом урозтіч.

Я був дуже збентежений і, коли вони розбігалися, стріляв їм у спини, аж доки вся їхня зграя не зникла в кущах. Потім повернув до чорних постатей на піску.

Монтгомері лежав горілиць, а на нього навалилася ота сіра волохата потвора. Вона була мертва, але й досі стискала гачкуватими пазурами горло Монтгомері. Поряд зовсім нерухомо лежав Млінг. У нього була наскрізь прокушена шия, а в руці стирчала шийка пляшки від коньяку. Ще двоє тварино-людей лежало біля вогню; один був непорушний, другий же, важко дихаючи, коли-не-коли повільно підводив голову, а тоді знову її опускав.

Я вхопив сіру потвору й стягнув з тіла Монтгомері; пазури її тим часом чіплялися за мою одіж.

Обличчя Монтгомері почорніло, і сам він ледве дихав. Я покропив йому лице морською водою, а під голову підклав свою куртку. Млінг був мертвий. Одне поранене створіння,— людино-вовк із сірим бородатим лицем,— лежало передньою частиною тулуба на ще не догорілій колоді. Бідолашна тварина була так скалічена, що я з жалощів тут-таки пристрелив її. Другим створінням була бико-людина, закутана в біле. Вона також була мертва. Більше нікого з тваринного люду не було на березі.

Я знову підійшов до Монтгомері і, кленучи свою необізнаність із медициною, став біля нього на коліна.

Недалеко від мене згасало багаття,— ще виднілися обвуглені кінці перегорілих посередині колод упереміш із попелом від хмизу. Мене здивувало — де б ото Монтгомері міг знайти таких дров? Я помітив, що вже світає. Небо пояснішало, місяць на заході став більш блідий і прозоріший у чистій блакиті ранку. На сході небо палало багрянцем.

Тоді я почув, як щось позад мене падає й тріщить. Оглянувшись, я скрикнув з жаху й схопився на ноги. Над загорожею валували великі безладні клуби чорного диму, і крізь їх зловісну темінь пробивалось криваво-червоне полум’я з покритого тростиною даху. Я бачив, як звивисті вогняні язики повзли схилом покрівлі. Сніп вогню вирвався з моєї кімнати. Я тут же збагнув, що сталося. Мені пригадався дзенькіт скла: кидаючись на допомогу Монтгомері, я, певне, повалив купу ящиків і розбив лампу.

Неможливість урятувати будь-що з речей, залишених у загорожі, була цілком очевидна. Я знову подумки вернувся до плану своєї втечі і, швидко обернувшись, глянув у напрямі човнів, що були на березі. Але човни зникли! Біля мене на піску лежали дві сокири, довкола валялися тріски та уламки дощок, а темне згарище диміло у світанковій імлі. Це він спалив човни, щоб помститися мені й не дати мені змоги повернутися до людей!

Мене аж затрусило від люті. Я ладен був розвалити йому голову, цьому дурневі, що безпорадно лежав біля моїх ніг. Несподівано його рука ворухнулась, але дуже мляво, і таку жалість пробудило це в мені, що гнів мій одразу зник. Монтгомері застогнав і на мить розплющив очі.

Я став навколішки й легенько підняв йому голову. Він знову розплющив очі, мовчки втупившись у світанок. А тоді зустрів мене поглядом, і повіки його опустилися.

— Шкода...— насилу промовив він. Здавалося, він щось думав.— Усе,— пробурмотів він.— Настав край цьому безглуздому всесвітові. Яка суєта...

Я напружив слух. Голова його безсило схилилася набік. Я подумав, що кілька крапель питної води оживили б його, та напохваті не було ні води, ні посудини, щоб принести життєдайної вологи. Його тіло враз ніби обважніло. У мене похололо серце.

Я зігнувся над його обличчям і просунув руку в розріз сорочки. Монтгомері був мертвий. І саме у момент його смерті на сході за виступом острова запломенів білий вогонь, сонячний німб, що залив сяйвом небо і перетворив темне море на розгойданий сліпучий блиск. Це сяйво опромінило загострене після смерті обличчя Монтгомері.

Я обережно поклав його голову на похапцем зроблену зі своєї куртки тверду подушку і звівся на ноги. Переді мною простяглася сліпуча пустельність моря, де я так багато вистраждав у жахливій самотності; позад мене в ранковому промінні лежав німотний острів зі своїм тваринним людом, мовчазним і незримим. Хатина з усіма припасами харчів та одежі з тріскотом палала, час від часу вихоплювалися язики полум’я. Густий дим стелився берегом і далі в глиб острова, над верховіттям далеких дерев, туди до яру, де були хижки. Поруч лежали обвуглені рештки човнів та п’ять трупів.

Тоді раптом з-за кущів з’явилося троє тварино-людей. Плечі в них були похилі, голови випнуті наперед, руки незграбно обвислі. Із насторожено неприязними поглядами вони почали нерішуче підступати до мене.

XX. САМІТНИЙ МІЖ ТВАРИННИМ ЛЮДОМ

Я дивився на цих істот і бачив у їхніх очах свою долю. Я був беззбройний, з голими руками, а точніше, то й рука одна була у мене зламана. Щоправда, в кишені я ще мав револьвер, в якому бракувало двох набоїв, а між розкиданих на березі трісок валялися дві сокири, якими порубали човни. За моєю спиною плескотів прибій.

Отже, врятувати мене могла тільки власна мужність. Я сміливо глянув просто в вічі цим страховиськам, які підходили все ближче. Вони уникали мого погляду і тремтячими ніздрями ловили запах трупів, що лежали за мною. Я ступив кілька кроків, підібрав забруднений кров’ю батіг, що валявся біля тіла вовко-людини, і цьвохнув ним.

Вони зупинилися, не спускаючи з мене очей.

— Віддати шану! — наказав я.— На коліна!

Вони завагалися. Одне створіння впало навколішки. Я наказав удруге і, хоча моя душа сховалася в п’яти, трохи наблизився до них. Тоді біля першого стали навколішки і решта.

Я рушив у напрямку до трупів, весь час, однак, дивлячись на трьох тварино-людей,— так ото, як артист, проходячи по сцені, косить очима на публіку.

— Вони порушили Закон,— сказав я, ставши ногою на мертве тіло Оповісника Закону.— Їх убито. Навіть Оповісника Закону, навіть і Другого, який з батогом.