Острів доктора Моро - Сторінка 6

Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.

— Моро? — запитав я.— Це ім’я мені знайоме.

— Сто чортів! — вигукнув він.— Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде натяком до вияснення наших таємниць. Ви п’єте віскі?

— Дякую, я не вживаю спиртного.

— Я б теж хотів... Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ...

— Монтгомері,— раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері,— чому в нього такі гострі вуха?

— До біса! — вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: — Гострі вуха?

— Еге ж, з гострими кінчиками,— відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих,— і вкриті темною шерстю.

Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.

— Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.

— Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.

Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.

— Отож я й гадав,— промовив він трошки шепелявим голосом,— що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?

Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.

— Вони з гострими кінчиками,— сказав я,— невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина — одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.

Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.

— Так...— озвався він.

— Де ви його знайшли?

— Е-е... Та ніби у Сан-Франціско... Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?

— Та він весь якийсь протиприродний,— відповів я.— Щось у ньому є таке... Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого...

Монтгомері, переставши їсти, зауважив:

— Дурниці, я цього не помічаю.

І взявся знову жувати.

— Мені таке й на думку не спадало,— сказав він.— Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...

Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цей раз короткими й уривчастими звуками.

— А ті ваші люди, що були на березі,— все-таки почав я,— до якої раси вони належать?

— Браві хлопці, га? — неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.

Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме йому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що в нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.

Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги. Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.

Потім я позатулював собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.

Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо,— я не раз про це думав згодом,— якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки,— я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви,— лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм,— та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.

ІX. ЩОСЬ У ЛІСІ

Я продирався чагарником, що ріс на схилі пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Далі проминувши цілий гайок струнких дерев, я опинився по той бік пагорба, де внизу вузеньким вибалком протікав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою віддаллю, а може, й за густим листям дерев звуків од загорожі тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик і щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далі робити, я присів у затінку на узліссі.

Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними — спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і незабаром мене взяла дрімота.

Не знаю, чи довго я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів’я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота,— з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!

На ній була якась синя одежина, шкіра її — бронзового кольору, а волосся — чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.

Я весь подався вперед, щоб краще її розгледіти. Грудка лави, зрушена моєю рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, і наші очі зустрілися. Вона миттю схопилася на ноги і, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цієї істоти були майже вдвічі коротші за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущі, кілька разів ще пильно озирнувшися, і шелест листя поступово завмер у далечині. Довго після того, як вона зникла, я сидів та дивився їй услід. Від мого дрімотного спокою не залишилося й сліду.

Щось шелеснуло в мене за плечима; я швидко оглянувся і встиг помітити, як промайнув біленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зірвався на рівні ноги.

Поява тієї потворної напівдикої істоти свідчила, що це відлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю ніякої зброї. Потім мені спало на думку, що ця ж людина була в синій одежі, а не гола, як дикуни, і я намагався переконати себе, що то в неї тільки вигляд хижий, а сама вона — миролюбна.

Та все ж таки її поява позбавила мене спокою. Я пішов ліворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин між струнких стовбурів дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду із струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоїсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, і повернув у бік, протилежний тому, звідки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрів його і рушив далі через чагарник.

Несподівано увагу мою привернула якась червона пляма на землі. Підійшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подібний до лапатого лишаю. Тільки я доторкнувся до нього, він одразу розплився у водяний слиз. Під тінню пишної папороті я побачив неприємну картину — на землі лежав іще теплий труп кролика з відірваною головою. Його обсіли зелені мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканої крові. Отож один із прибульців на острів уже загинув не своєю смертю!

Жодного іншого знаку на трупі не було. Виглядало так, наче кролика просто впіймали й відірвали голову. Дивлячись на це пухнасте, ще не застигле тільце, я мимохіть замислився, як таке могло трапитись. Невиразний страх, який збудила в мені ота напівлюдська істота біля струмка, ставав дедалі відчутнішим. Я почав усвідомлювати, як небезпечно блукати тут, серед невідомих мені мешканців. Гущавина довкола нараз наче зовсім змінилася. У кожному закутку чатувала засідка, за кожним шурхотом чулася загроза, ніби якісь незримі створіння чигали на мене.

Я вирішив вертати назад. Круто обернувшись, я прожогом, мало не в розпачі, кинувся бігти через гущавину, прагнучи щонайшвидше вибратися на відкритий простір.

Зупинився я вчасно, бо мало не вискочив на галявину, яка утворилася, мабуть, від вітролому. Буйна памолодь уже почала боротися за вільне місце, а позад неї суцільним муром височіли дерева, обліплені виткими рослинами; густо росли гриби та розмаїті квіти. Переді мною, на вкритому лишаєм стовбурі поваленого дерева, підібгавши ноги, сиділо троє потворних створінь. Мого наближення вони ще не помічали. Одне з них скидалося на жінку, двоє — були чоловіки. Якщо не зважати на шматки червоної тканини, що оповивали їм стегна, вони були голі. Шкіра їхня була рожевувата на колір,— у жодного дикуна я не бачив подібної. Масивні обличчя були без підборідь, лоби занадто опуклі, а на головах стирчало ріденьке щетинясте волосся. Я ніколи не бачив таких твариновидих людей. Вони розмовляли, чи, певніше, один із них говорив до інших, і всі троє так захопилися, що ніхто й не помітив, як я надходжу.