Острів Епіорніса

- Герберт Джордж Уеллс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Переклад О. Логвиненка

Чоловік з рубцем на обличчі перехилився через стіл і придивився до мого оберемка квітів.

— Орхідеї? — поцікавився.

— Є трохи, — відповів я.

— Венерині черевички, — сказав чоловік.

— Переважно.

— А щось новеньке? А втім, навряд. Я побував на цих островах років двадцять п'ять — двадцять сім тому. Якщо ви знайдете щось новеньке... о, то воно буде справді новеньке! Після мене тут майже нічого не залишилось.

— Я не колекціонер.

— Я був тоді ще молодий, — провадив чоловік. — Господи! Як я любив їздити по світу! — Він ніби оцінював мене. — Два роки в Ост-Індії, сім — у Бразілії. Потім подався на Мадагаскар.

— Про декого з дослідників мені доводилося чути, — мовив я, наперед тішачись цікавою розповіддю. — Кому ви збирали зразки?

— Доусонові. А вам часом не випадало чути прізвища Батчер?

— Батчер, Батчер... — Це прізвище було мені ніби знайоме. Нарешті я пригадав: "Батчер проти Доусона". — Ну звісно! То це ви позивалися, щоб вам віддали платню за чотири роки?.. Здається, вас закинуло на безлюдний острів...

— До ваших послуг! — сказав чоловік з рубцем на обличчі й уклонився. — Цікава історія, еге? І пальцем не кивнувши, я збив собі на тому острові невеличке багатство, а вони ніяк не могли звільнити мене зі служби. Мені там частенько ставало смішно, коли я думав про це. Я навіть полічив наперед свої гроші й порозмальовував той клятий атол величезними цифрами.

— А як це сталося? — запитав я. — Я ту історію вже погано пригадую.

— Що ж... Ви коли-небудь чули про епіорніса?

— Здається. Ендрюс розповідав мені про це всього [125] місяць чи два тому. Він саме досліджував якийсь новий різновид. Це було перед тим, як " сів на пароплав. Здається, вони роздобули стегенну кістку — мало не цілий ярд завдовжки. От було, мабуть, чудовисько!

— Ще б пак! — сказав чоловік з рубцем. — Справжнє чудовисько! Проти нього легендарний Птах Рух Сіндбада-мореплавця — просто комар! І коли ж вони знайшли ту кістку?

— Років три-чотири тому. Чи не в дев'яносто першому році. А що таке?

— Що таке? Господи! Та того ж птаха знайшов я! Ще років двадцять тому. І якби Доусон не був такий дурний та віддав мені платню, то вони вже прославилися б на цілий світ!.. Але що міг удіяти я, коли той клятий човен віднесла течія.

Він помовчав.

— Мабуть, це те саме місце. Таке собі болото за миль дев'яносто на північ від Антананаріву. Часом не пригадуєте? Туди треба пливти на човні вздовж берега. Може, все ж таки пригадуєте?

— Ні, не пригадую. Але про болото Ендрюс нібито щось казав.

— Певно, це воно. На східному березі. Там така вода, що в ній чомусь нічого не гниє. Пахне наче креозотом. Це нагадує мені про Трінідад. А яйця вони теж знайшли? Мені попадалися з півтора фута завдовжки. Ви знаєте, там кругом болота, дістатися туди нелегко. І солі багато... Що я тоді тільки пережив! А знайшов я все те зовсім випадково. Якось поплив з двома тубільцями по яйця — у нас було таке чудернацьке каное, зв'язане з кількох частин. Отоді ми й натрапили на ті кістки. Ми прихопили з собою намет і на чотири дні харчів. Спинилися там, де грунт був твердіший... Навіть тепер, коли згадую про це, мені знову ввижається той дивний смолистий запах. Цікава була робота. Уявляєте, ми брьохали по грязюці й штурхали в неї залізними палицями. Яйця при цьому здебільшого розбивалися. Я не знаю, скільки минуло часу, відколи жили епіорніси. Місіонери кажуть, у деяких тубільних легендах ідеться про те, коли жили ті птахи. Але сам я нічого такого не чув*. Однак яйця, які ми знайшли, були зовсім свіжі, так ніби щойно знесеш. Свіжі-свіжісінькі! По дорозі до каное один із [126] моїх негрів упустив яйце, і воно розбилось об камінець. Ох і завдав же я перцю тому хлопцеві! Проте яйце було анітрохи не зіпсоване, навіть не пахло тухлим, так мовби птах його щойно зніс, хоч він, може, років чотириста вже як здох. А негр сказав, нібито його вкусила стонога. А втім, я відхилився від своєї історії. Ми цілісінький день бабралися в болоті й діставали ті яйця, пильнуючи, щоб їх не розбити. З ніг до голови ми були в гидкій чорній твані, і я, звісно, лютував, як чорт. Наскільки мені було відомо, це вперше пощастило знайти такі яйця зовсім цілими, навіть без жодної тріщинки. Згодом я пішов у Лондоні до Музею природничої історії, щоб подивитися на такі яйця. Всі вони були потріскані, посклеювані, наче мозаїка, ще й бракувало шматочків. А ті, що роздобув я, були бездоганні, і я мав намір після приїзду повидувати їх. Не дивно, що мене взяла злість, коли той бовдур звів нанівець три години роботи! І через що? Через якусь стоногу! Я мало не нам'яв йому чуба.

* Наскільки відомо, жоден європеєць не бачив живих епіорнісів, якщо не брати до уваги сумнівного твердження Мейсера — він побував на Мадагаскарі в 1745 році. (Прим, авт.)

Чоловік з рубцем дістав глиняну люльку. Я поклав перед ним свій кисет із тютюном. Він почав задумливо натоптувати люльку.

— А решта яєць? Ви їх довезли додому? Я вже не пригадую...

— Оце ж і є найдивовижніше в моїй історії. У мене залишилося ще троє яєць. Зовсім-свіжих. Віднесли ми їх у човен, і я пішов до намету, щоб зробити собі каву. Обидва мої язичники зосталися на березі — один вовтузився зі своєю раною від укусу, а другий йому помагав. Мені й на думку не могло спасти, що ті негідники скористаються з нагоди і влаштують мені паскудство. Видко, той, котрого вкусила стонога, геть очманів від отрути й моєї прочуханки, — він узагалі був тип норовистий, — і підмовив другого.

Пригадую, сиджу я, покурюю люльку, а на спиртівці — я щоразу брав її з собою в ті експедиції — закипає вода. І тим часом милуюся болотом, освітленим призахідним сонцем. Видовище було дуже гарне — все болото в чорних та криваво-червоних пасмугах. На обрії в сизому серпанку здіймаються пагорби, а над ними, немов челюсті печі, палахкотить небо, А ярдів за п'ятдесят у мене за спиною кляті язичники, байдужісінькі до цієї тиші й спокою, змовлялися втекти на човні й покинути мене самого з харчами на три дні, парусиновим наметом і невеличким барильцем води. Коли це раптом чую позад себе якийсь вигук. Оглядаюсь, а вони сидять у своєму каное, — справжнім човном його й не назвеш, — і відпливли вже ярдів двадцять від берега. [127] Я відразу збагнув, що сталося. Рушниця лежала в наметі, та й куль у мене, як на те, не було — самий качиний дріб. Ті двоє знали про це. Але я ще мав у кишені невеликий револьвер і дістав його, поки біг до берега.

"Верніться!" — закричав я, розмахуючи револьвером.

Вони щось зашваркотіли до мене по-своєму, і той, котрий розбив яйце, вишкірив зуби. Я прицілився в другого, бо він був здоровий і гріб веслом. Та не влучив. Вони зареготали. Але я рук не опустив. "Спокійно!" — сказав я собі й вистрелив ще раз. Куля вдарила десь поруч із тим другим, він аж підскочив. На цей раз він уже не засміявся. Третім пострілом я поцілив його в голову, і він разом з веслом звалився за борт. Як для револьвера, то це зовсім непогано. Адже до каное було ярдів п'ятдесят. Той хлопець одразу пішов на дно. Не знаю, чи я застрелив його, чи тільки поранив і він утопився. Я заходився кричати до першого, щоб вернувся, але він тільки зіщулився в своєму каное, сидить — і ні пари з уст. Довелося випустити в нього решту куль, хоч і марно.

Скажу вам щиро, становище моє було таке безглузде, що далі вже нікуди. Я залишився на тому гнилому темному березі сам, позад мене, скільки оком сягнеш, — болото, попереду, скільки оком сягнеш, — океан; ось-ось зайде сонце й стане холодно, а чорне каное течія невблаганно відносить в океан. Як же я проклинав тоді, скажу вам, і доусонівську фірму, й джемрахівську, й музеї, і все на світі! Я горлав до того негра, щоб він повернувся, доти, доки мій голос перейшов на вереск.

Не було іншої ради, як кинутися за ним уплав, ризикуючи зустрітися з акулами. Я розчинив складаний ніж, узяв його в зуби й роздягся. Та, щойно ступивши у воду, згубив каное з очей. Одначе плив я, як мені здавалось, йому навперейми. Я сподівався, що негр у поганому стані, стернувати не зможе, і течія нестиме човника в один бік. Невдовзі він знову з'явився на виду, приблизно на південний схід від мене. Вечірня заграва вже майже згасла, западали сутінки. На синьому небі проступали зорі. Я плив, як справдешній спортсмен, хоч руки й ноги дуже скоро заболіли.

І все ж каное я наздогнав аж тоді, як зорі всіяли все небо. Коли стемніло, вода навколо мене почала просто-таки світитися — фосфоресценція, ви знаєте. Часом у мене від неї аж у голові паморочилось. Я вже не міг збагнути, де зорі, а де фосфоресценція і як я пливу — догори головою чи догори ногами... Каное було чорне, як смола, а брижі на воді — наче рідкий вогонь. Я, звісно, боявся залазити в каное. Треба [128] було спершу подивитися, що робитиме тубілець. А він, як видно, лежав, згорнувшись калачиком, на носі човника, бо корма вся піднялася над водою. Каное пливло за течією й повільно оберталося — знаєте, як ото у вальсі. Я схопився за корму й потяг її вниз — може, думаю, негр прокинеться. А тоді поліз через борт. Ножа я тримав у руці, щомить готовий завдати ним удару. Але хлопець навіть не поворухнувся. Так я сидів на кормі того невеличкого каное, і течія несла його спокійним океаном, поверхня якого світилася. Над головою мерехтіли міріади зірок, а я ждав, що буде далі. Минуло багато часу. Нарешті я покликав хлопця на ім'я — раз, удруге. Але він не відгукнувся. Сам я був надто змучений, щоб підступати до нього, — не хотілося ризикувати. Так ми й пливли. Здається, я навіть раз чи двічі закуняв. А коли розвиднілось, побачив, що тубілець уже давно мертвий, весь розпух і посинів. Троє яєць і кістки лежали посеред каное, барильце з водою, трохи кави й сухого печива, загорненого в номер кейптаунського "Аргуса"— у ногах покійника, а під ним — бляшанка з метиловим спиртом. Весла на човнику не виявилось, і замінити його, крім бляшанки, теж не було чим. Отож я вирішив пливти за течією, поки мене десь підберуть. Я оглянув мертве тіло, дійшов висновку, що то був укус змії, скорпіона або невідомого різновиду стоноги, й викинув труп за борт.

Після цього я напився води, поїв трохи печива і нарешті роззирнувся.