Острів Епіорніса - Сторінка 2

- Герберт Джордж Уеллс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли людина вибивається з сил так, як вибився тоді я, бачити вона, мабуть, починає гірше. Принаймні мені не видно було ні Мадагаскару, ні взагалі будь-якої землі. Я розгледів тільки вітрило, що зникало на південному заході, — певно, то була якась шхуна, але сама вона так і не показалась. Невдовзі сонце підбилося вище й стало припікати. Господи, у мене мало не закипали мізки! Я пробував занурити голову в воду, але згодом на очі мені потрапив кейптаунський "Аргус", я ліг на дно каное й накрився газетою. Все ж таки чудова це річ — газети! Я ні разу в житті не дочитав жодної до кінця, та коли людина залишається сама, вона може дійти бозна до чого! Отож я перечитав той клятий "Аргус" разів, мабуть, з двадцять. Смола, якою було обмазане каное, від спеки аж диміла й здувалася великими пухирями.

— Я плив за течією десять днів, — розповідав далі чоловік з рубцем. — Коли слухаєш, то це здається дрібницею, правда ж? А для мене тоді кожен день був мовби останній. На воду я міг дивитися тільки вранці й увечері — так нестерпно вона блищала. Після того першого вітрила я [130] три дні нічого не бачив, а потім на суднах, які помічав я, не бачили мене. Десь так на шосту ніч менше ніж за півмилі від мене проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені. Корабель скидався на величезний світляк. На палубі грала музика. Я підхопився на ноги й почав не своїм голосом кричати... А другого дня проткнув одне з епіорнісових яєць, шматочок за шматочком обчистив з одного краю шкаралупу й покуштував його. Яка ж була моя радість, коли яйце виявилось досить смачне! Воно мало ледь відчутний присмак — ні, не такий, як у зіпсованого, а просто як у качиного. А на жовтку з одного боку була така кругла пляма — дюймів шість завширшки, з кров'яними прожилками і білим рубчиком у сосонку. Все це здалося мені дивним, але тоді я ще не знав, що воно означає, до того ж перебирати харчами не випадало. Яйця мені вистачило на три дні, я їв його з печивом і запивав водою. Крім того, жував кавові зерна — щоб збадьоритися. Друге яйце я надбив на восьмий день і злякався.

Чоловік із рубцем примовк.

— Так, — мовив він потім, — там був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив. Адже я бачив його на власні очі! Те яйце пролежало в холодній чорній твані років триста. Однак помилитись я не міг. Там був — як це його називають? — ембріон! Велика голова, вигнута спина, в грудях у нього билося серце, а жовток увесь зсохся, і всередині в шкаралупі та поверх жовтка тяглися довгі перетинки. Виходило, що я, пливучи в маленькому каное посеред Індійського океану, висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів! Якби ж старий Доусон про це знав! За таке варто було віддати чотирирічну платню! А ви як гадаєте?

І все ж таки ще до того, як на обрії з'явився риф, мені довелося з'їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитися його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.

А потім показався атол. Він з'явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч. Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до острова. [131]

І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце — якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник. Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза, захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго протрималося б, самі знаєте.

Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую, перше, що я почув, був страшний гуркіт — так, наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік. Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!

Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі [132] захисток від штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.

Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце, мов на подушку! Над вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на мене поглядала така чудна бура голівка. "О господи! — вигукнув я. — Ласкаво прошу!" Пташа легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.

На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір'я воно мало спершу брудно-буре, ще й укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на взірець м'якенького пуху — пір'ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею. "Радий тебе бачити, П'ятнице!" — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо воно з'явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені довелося б зрештою з'їсти його самого.

Ви собі не уявляєте, яким кумедним виявився той малий епіорніс! Вже з першого дня він ходив за мною по п'ятах. Стане неподалік і дивиться, як я ловлю в лагуні рибу. Половина улову діставалася йому. До того ж він був досить кмітливий. На березі там валялися якісь огидні, вкриті бородавками зелені штуки, схожі на мариновані корнішони. Епіорніс скуштував одну з них, і його напала швидка. Після цього він на ту погань уже й не дивився.

Тим часом пташа росло. І росло просто на очах. Я зроду не був компанійською людиною, і його спокійна, товариська вдача мене цілком влаштовувала. Майже два роки ми з ним були такі щасливі, як тільки взагалі можна бути щасливим на безлюдному острові. Я знав, що платня мені в Доусона йде, і ніяких клопотів у голову собі не брав. Час від часу ми бачили в морі вітрило, але жодне судно до острова не підходило. Я збавляв час тим, що прикрашав острів візерунками з морських їжаків та всіляких химерних мушель. Де тільки можна, дуже старанно, великими літерами я повикладав: [134] "ОСТРІВ ЕПІОРНІСА", — як ото в нас на батьківщині, ви ж бачили, роблять написи з різнобарвних камінчиків біля залізничних станцій. Я викладав також свої арифметичні підрахунки та всілякі малюнки. Я любив лежати й дивитись, як той гемонський птах гордо походжає коло мене й усе росте, росте. Якщо мені пощастить вибратися звідси, міркував я, то показуватиму його людям і так зароблятиму собі на хліб. Після першого линяння епіорніс почав ставати дуже гарним — з'явився чубчик, голубі сережки, розкішний зелений хвіст. Я все питав себе: мають Доусони право претендувати на нього чи ні? У штормову погоду або як наставав сезон дощів ми затишно лежали собі в курені, який я змайстрував з дощок від каное, і я розповідав йому небилиці про своїх друзів удома. А після шторму ми обходили вдвох острів і дивилися, чи не викинув океан чогось на берег. Одне слово, ідилія, та й годі. Якби я ще мав трохи тютюну, було б не життя, а рай.

Та десь наприкінці другого року в нашому маленькому раю почався розлад. П'ятниця вже вигнався тоді футів на чотирнадцять, мав велику, широку голову, що скидалася на кайло, і здоровенні карі очі з жовтим обідком, посаджені не так, як у курки — обабіч голови, а близько одне від одного, як у людини. Пір'я в нього було дуже гарне — не темне, аж жалобне, як у ваших страусів, а нагадувало кольором і фактурою скоріше оперення казуара. А згодом епіорніс, коли бачив мене, почав настовбурчувати гребінь і бундючитись — одне слово, показувати свою паскудну вдачу...

І ось одного разу, коли риболовля моя скінчилась досить невдало, П'ятниця заходив довкола мене в якійсь дивній задумі.