Острів скарбів - Сторінка 26

Вона дуже боліла й з неї ще текла кров, проте рана була неглибока й не загрожувала нічим серйозним і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я став повновладним господарем судна і, розглянувшись, вирішив звільнитись від останнього пасажира — мертвого О'Браєна.

Він скотився, як я вже сказав, до фальшборту й лежав там, немов якась потворна лялька — такого розміру, як людина, тільки позбавлена барв і приваби життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись, — тож я узяв його за поперек, наче лантух з висівками, і перекинув через борт. Він шубовснув у воду; червоний ковпак злетів у нього з голови й лишився на воді, а коли сплеск улігся, я побачив їх обидвох, О'Браєна й Гендса, поряд на дні — вони похитувались при кожному порусі води. О'Браєн, досить ще молодий, був геть лисий. Він лежав, поклавшись плішнею на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки. [122]

Тепер я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Сонце стояло вже низько, і тіні сосон, що росли на західному березі, простяглися через бухту й досягли палуби "Еспаньйоли". Повіяв вечірній бриз, і хоч зі сходу бухту захищав пагорб з двома шпилями, мотуззя почало гудіти, а обвислі вітрила — розгойдуватись і ляскати.

Розуміючи, що кораблеві може загрожувати небезпека, я згорнув і спустив клівери на палубу, але з гротом виявилося куди клопітніше. Звичайно, коли судно нахилилося, гік* перекинувся за борт, і його кінець та футів півтора вітрила навіть занурились у воду. Це, на мою думку, ще збільшувало небезпеку. Шкоти* так натяглися, що я боявся доторкнутися до них. Тоді я витяг ножа й перерізав фали*. Гафель* одразу спустився, і розлоге полотнище, надимаючись, лягло на воду. Підтягти нірал* я так і не подужав, хоч як силкувався. Після цього мені, кинутому напризволяще, нічого більше не лишилось, як покинути напризволяще й "Еспаньйолу".

Тим часом у бухті сутеніло. Останні промені сонця, пробившись крізь прогалину в лісі, переливалися, мов коштовне каміння, на квітчастому покритті розбитого корабля. Холоднішало. Гнана відпливом вода швидко спадала, і шхуна дедалі більше лягала на бік.

Я перебрався на прову й глянув за борт. Тут наче було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за кінець перерізаної якірної линви, обережно став спускатись. Вода ледве сягала мені до пояса. Піщане дно було тверде й побрижене хвилями, і я бадьоро пішов бродом до берега, лишивши "Еспаньйолу" лежати на боку й полоскати свій грот у воді. Сонце вже сіло, і смерковий вітер шумів серед сосон.

Так чи сяк, але нарешті скінчились мої морські пригоди, і я повернувся на острів, — та ще й не голіруч. Позад мене стояла відбита в піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше дібратися до нашої домівки, до форту, і похвалитися своїми здобутками. Мабуть, мені трохи дорікатимуть за дезертирство, але ж я відвоював "Еспаньйолу", і це загладить усе — навіть сам капітан Смоллет визнає, цю я не промарнував часу.

Розмірковуючи так, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким мене мали чекати друзі. Я пам'ятав, що найсхідніша з річечок, які впадають у бухту капітана Кіда, починається на двоверхому пагорбі ліворуч від мене, і я звернув у той бік, щоб перебрести річечку, де мілкіше. Ліс був не густий, і йдучи укосом, я незабаром поминув край пагорба і бродом перейшов на другий бік річечки. [123]

Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ґаном, і почав пробиратись обережніше, пильно роззираючись на всі боки. Майже зовсім стемніло, і ввійшовши в розпадину між двома шпилями, я помітив удалині миготливий відблиск багаття. Я вирішив, що то, мабуть, островик готує собі вечерю, і в глибині душі здивувався його легковажності. Адже коли цей вогонь побачив я, то його може побачити й Сілвер зі свогс табору на болоті.

Темрява дедалі густішала, і орієнтуватись було все важче. Двоверхий пагорб позаду й вершина Підзорної Труби праворуч поступово розпливалися в мороці. Зірок було мало, та й ті ледве блимали. Пробираючись низькодолом, я натикався на кущі й падав у піщані ями.

Раптом навколо трохи посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що вершину Підзорно! Труби освітило бліде сяйво, а невдовзі з-за дерев виринуло щось велике й срібне: то сходив місяць.

Іти тепер було легше, і я наддав ходи, часом навіть підбігаючи, така мене брала нетерплячка швидше дістатись до форту. Увійшовши до гаю, що ріс перед частоколом, я знову згадав про обережність і пішов трохи повільніше й остережніше: було б украй прикро, якби мене після всіх пригод підстрелили свої ж.

Місяць підбивався все вище й вище, освітлюючи усі галявини в лісі, коли це просто перед себе між деревами я помітив якесь сяйво, зовсім не схоже на місячне. Жарке та червоне, воно час від часу тьмяніло, як то буває, коли жевріє вугілля в багатті.

Я ніяк не міг збагнути, що б то могло бути.

Нарешті я вийшов на галявину перед частоколом, західний бік якого був залитий місяцем. Решта частоколу й сам блокгауз були в тіні, яку де-не-де перетинали довгі сріблясті пасма. А по той бік блокгаузу палахкотіло велике вогнище, червонястий відбиск якого гостро вирізнявся на тлі блідого місячного світла. Ніде ніхто ані ворухнеться, не чути ані звуку, тільки вітер шумить.

Я зупинився, неабияк здивований і трохи стривожений. Ми ні разу не розпалювали великих вогнищ, бо капітан наказував бути ощадливіше з дровами. Чи не сталося тут без мене якого нещастя?

Я скрався до східного кінця частоколу, весь час тримаючись у тіні, і в найтемнішому місці переліз через нього. Потім задля більшої певності став навколішки й безгучно порачкував до блокгаузу. Аж це нараз серце в мене радісно тьохнуло. Звук цей був зовсім не приємний, і раніш він часто [124] дошкуляв мені, але цим разом почути, як голосно й мирно хроплять друзі, — це було для моїх вух наче музика. Хропіння це заспокоїло мене, як заспокоює любий нічний вигук вахтового на судні: "Все гаразд!"

Тим часом, однак, лише одна річ була певна: варту вони мали геть недбалу. Якби зараз підкрався не я, а Сілвер зі своєю зграєю, то всіх їх могли б перерізати. От що значить, коли капітана поранено, подумав я і знову почав дорікати собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли серед них нема кому навіть вартувати.

Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було розгледіти. Крім хропіння, чути було ще якийсь чудний шерех: чи то стріпування крил, чи то постукування дзьобом. Простягши руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, усміхаючись на думку, як зрадіють і здивуються мої друзі, коли побачать мене вранці.

Я наштовхнувся на щось пружне, — мабуть, на чиюсь ногу, але сплячий тільки застогнав і перевернувся на другий бік.

І тоді раптом темряву розітнув пронизливий скрик:

— Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! — одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов рипіння ручного млинка.

Та це ж Капітан Флінт, Сілверів зелений папуга! Це він стукав дзьобом по дереву! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і дав знати настирливим криком про мою появу!

Я й не зчувся, як від того лункого крику всі попрокидались і посхоплювались на ноги. Голос Сілвера запитав з гучною лайкою:

— Хто йде?

Я обернувся тікати, але на когось налетів. Відскочивши від нього, попав просто в обійми іншого. Цей уже схопив мене й не випустив.

— Принеси головешку, Діку, — сказ" Сілвер.

Один з матросів вибіг з блокгаузу й за хвильку вернувся з вогненним смолоскипом.

Частина шоста

КАПІТАН СІЛВЕР

Розділ XXVIII

У ворожому таборі

Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгаузу, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси — і барильце з бренді, і солонина, і мішки з сухарями були на тому самому місці. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чом я не лишився і не загинув разом з ними!

У блокгаузі були всі шестеро піратів — більше ніхто з них не зостався живий. П'ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов'язка у нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. Я пригадав, що під час нападу на блокгауз одного з піратів підстрелили, і він сховався в лісі; мабуть, це він і був.

На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір'я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно. На ньому був усе той самий ошатний сурдут, в якому він приходив сюди пропонувати перемир'я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.

— Ти ба! — сказав він. — Та це ж сам Джім Гокінс, хай йому чорт! Завітав у гостину, га? Ну, то заходь, просимо до господи!

Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку.

— Подай мені вогню, Діку, — попросив він і, запаливши, мовив далі: — Дякую, друже. Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нічого стояти перед містером Гокінсом, він пробачить вашу нечемність, повірте! Отож ти, Джіме, — звернувся він до мене, витягаючи люльку з рота, — завітав до нас. Це вельми приємна [126] несподіванка для бідолашного старого Джона! Я з першого погляду побачив, що ти спритний хлопець. Але цього від тебе я таки не сподівався, їй-бо!

На все це, ясна річ, я не відповів нічого. Притиснутий спиною до стіни, я намагався сміливо дивитись в очі Сілверові, хоч на серці у мене був чорний розпач.

А він невимушено пихнув люлькою раз-другий і поновив мову:

— Ну, коли ти вже тут, Джіме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Ти мені завше був до душі, бо ти хлопець хвацький. Дивлячись на тебе, я згадую, що і я колись був такий молодий та гожий. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику, і прийшов. Кап'тан Смоллет — чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. "Як треба, то треба", — вважає він, і цілком слушно.