Острів страху - Сторінка 2

Мої автогони завдали мені цілковитої поразки. Якби ви не прилетіли сюди, не розшукали мене, то я мав би альтернативу: або померти з голоду на цій скелі або до кінця свого життя підкорятися автогонам. І якщо вони захоплять ваш чудесний гравітоплан, ви опинитесь у тій самій пастці, що й я.

— Незбагненно! Очевидно, причина всього — якась помилка в контактах.

— Еге, в контактах! — ущипливо мовив Деменс і засміявся. — Ви міркуєте, як дилетант, Гумане! Ні, тут ланцюгова реакція, яка, бувши вивільнена одного чудового дня, вже не піддається стримуванню.

— Скільки автогонів у вашій резервації?

— Близько сорока.

— Вам би годилося знати точну кількість.

— Я втратив контроль над ними. Вони репродукують самі себе надзвичайно швидко. Це вже в них друге покоління.

— Коли ж це сталося? Адже ви тільки півроку живете в Деменсії...

— Проте це саме так. Я прийшов сюди з тридцятьма сервоавтоматами і з їхньою допомогою збудував лабораторію.

— Оті руїни?

— Ваша правда. Зараз усе зруйновано вщент. Поблизу лабораторії було влаштовано склад. Я зберігав там багато сировини, окремі вузли й заготовки. Великі запаси матеріалів були напоготові за океаном. Я ще не знав, коли саме та й взагалі не знав, чи використовуватиму ті резерви. Мій план був гнучкий, розрахований на всілякі несподіванки.

— А чому ви обрали саме цю місцевість?

— О, це зовсім не так просто — розшукати клапоть землі, віддалений від людських жител і усамітнений, який мені був потрібен. Цей гірський хребет найкраще відповідав моїм вимогам. Його оточує скреб, отож утекти звідси не так-то й легко. Крім того, як ви знаєте, кібер охочіше піднімається на гору, аніж спускається з неї. І, нарешті, море звідси досить далеко. Мої автогони пристосовані до життя і в воді. Це велика перевага, але якщо вони потраплять під воду, їх уже й сам чорт не зможе впіймати. Опинившись тут, я, не гаючи марно часу, одразу ж почав працювати, і через тиждень перший автогон був готовий. Циліндровий тип з полісиліту. Це чудовий матеріал, він витримує різницю температур у чотириста градусів. Дуже вам рекомендую його. Механізм акумуляції — нагромаджувач досвіду — займає верхню третину циліндра. Усе це я розрахував ще вдома. Місткість — двадцять мільярдів бітів!

— Але ж така кількість одиниць інформації відповідає хіба що знанням сімнадцятирічного юнака...

— Любий мій Гумане, акумулятивний механізм у людини...

— Пам'ять!

— Що? Ах, так, так. Людська пам'ять сама собою сконструйована дуже добре. Проте функціональна здатність її, на жаль, далека від досконалості. Запевняю вас, що триступневий штучний мозок у тривалому режимі роботи значно надійніший. Адже він нічого не забуває. Усе важливе для себе він пам'ятає. В усякому разі я дуже пишався своїм автогоном. Антей — так я назвав його — діяв бездоганно. У перші дні він вивчав навколишні місця й накопичував досвід. Особливу цікавість автогон виявив до мене й до моєї роботи. Цілими годинами Антей стояв у лабораторії й дивився, як я монтую автогонів. Одного разу він прийшов і спитав, навіщо в мене ноги. Він-бо їх не мав, а пересувався, чи, точніше кажучи, плив за принципом АГБ. Антигравітаційний баланс, на мою думку, — це ідеальний спосіб пересування для механізмів циліндрової конструкції. Я спробував пояснити Антеєві, що людські ноги — то просто грубий огріх природи. Я демонстрував йому, яка незграбна, навіть безпорадна наша хода, доводив, що під час ходьби ми тільки перевалюємося з ноги на ногу, і якщо втрачаємо одну з них, то залишаємося на все життя каліками. Проте мені не пощастило його переконати. Навпаки, він почав зухвало задиратися, обізвав мене обмеженим і навіть халтурником. Тоді я заборонив йому з'являтися в лабораторії. Наслідки цього необачного з мого боку рішення не примусили себе довго чекати.

Окрім виготовлення автогонів, я ще пильно вивчав взаємини між Антеєм та його родичами. На той час їх було в Деменсії вже тридцять. Автогони могли вирішити, що я перевантажений і неспроможний приділити достатньо уваги кожному своєму творінню. Певна річ, я не дуже опікувався ними й не підкоряв їх своїй волі. Тільки за умови цілковитої свободи і самостійності автогонів мій експеримент мав якийсь сенс.

Антей виявив себе найрозумнішим з-поміж них усіх. Це теж цілком зрозуміло. Він же був старший і тому зібрав більше інформації. Процес навчання ще повністю поглинав увесь час не тільки його, а й інших автогонів. Вони навряд чи звертали взагалі увагу один на одного, зате дуже дбали про самовдосконалення. Я з нетерпінням чекав, коли вони досягнуть першої стадії зрілості.

Це сталося дуже швидко і водночас несподівано для мене. Одного ранку я помітив, що зі складу зник мішок полісиліту. Передчуваючи щось лихе, я поспішив до лабораторії і застав там Антея. Він розмонтував собі нижню частину і приробив дві самостійно сконструйовані ноги. Це здалося мені обурливим. Я ж так добре його задумав, наділив його найкращою з усіх існуючих систем пересування, а він — от тобі й маєш! — з чистісінького мавпування приробляє собі дві ідіотські ноги! Щиро кажучи, у мене виник тоді сумнів у непогрішності моєї теорії. Чи зможуть автогони стати новими приматами на Землі, якщо вони беруть за взірець людину? Можливо, я погано продумав їхню конструкцію?

Цілими днями я, пригнічений тією пригодою, гасав з кінця в кінець резервації і, ніяк не реагуючи, байдуже спостерігав, як решта автогонів теж приробляла собі ноги. Та врешті-решт я заспокоївся і знову заходився виготовляти з залишків моїх запасів подальші циліндричні типи, але вже з ногами. Як би то не було, а охоту до самобудівництва треба в них відбити раз і назавжди. Тим-то я не вимагав нових матеріалів з резервних складів і напружено вичікував, що ж буде далі.

Спершу нічого особливого не було. Автогони блукали ближніми й далекими околицями, котрі вони на той час уже добре вивчили. Усе тут було їм знайоме, ніщо їх більше не дивувало. Вони почали нудьгувати і зробилися дратівливі. Щоб якось розважити автогонів, я загадував їм рубати дерева в лісі, примушував бити каміння, годинами муштрував їх на плацу перед лабораторією. На жаль, нічого путнього з цього не вийшло. Навчити їх карбованому крокові в зімкнутому строю мені, попри все моє бажання, не вдавалося. Автогонам невластиве почуття спільності. Здається, сама їхня логіка повставала проти безглуздості цієї муштри.

Невдовзі мені впало в око, що автогони дедалі частіше нишпорять на складах і в лабораторії. Звичайно, вони не знаходили там ані пригорщі полісиліту. їхні дії мене втішали, а затайливість насторожувала. Така поведінка здавалася мені негідною майбутніх володарів світу. Якщо автогони не стануть кращими за людей, то вся заміна одного роду іншими матиме дуже мало сенсу. Коли я побачив, що ці вперті пошуки полісиліту навряд чи взагалі коли-небудь припиняться, я прямо спитав Антея, чого їм, власне, бракує, адже вони являють собою справжню досконалість. Він пробуравив мене електронними очима й заявив, що хоче продовжувати свою організацію, своє вдосконалення. А для цього потрібен матеріал, який я повинен видати йому. Я пояснив Антеєві, що його нагромаджувач не витримає сильніших навантажень, що він мусить спершу спробувати правильно застосувати вже надбаний досвід, тоді я побачу, чи треба що-небудь змінювати в його конструкції. Міміка в нього була відсутня, і я так і не второпав, чи зрозумів він мене.

Наступної ночі я прокинувся від якихось дивних звуків. Щось кректало, тріщало, клацало. Я кинувся до лабораторії, бо ті дивні звуки долинали саме звідти. Від того, що я там побачив, у мене волосся стало сторчма. Посеред приміщення стовбичив Антей зі знятим верхом черепа. Він сам робив собі трепанацію. В руках він тримав нагромаджувальний механізм страшенно понівеченого серворобота. Навколо валялися руки, ноги й потрощені частини корпуса. Не тямлячи себе від люті, я накинувся на Антея, аби з'ясувати, що все це означає. Пильно дивлячись на мене, він незворушно заявив, що хоче зробити з блока пам'яті серворобота надбудову до свого мозку. Я категорично заборонив йому це, хоч добре знав, що мої заборони для нього нічого не варті, повернувся до своєї кімнати і ліг у постіль. Про сон, звичайно, і думати було годі. Я чув тихеньке дзюркотіння лазерної установки. Очевидно, Антей зварював собі череп. Мені стало майже млосно на саму думку про те, що він може отак коли-небудь привласнити собі й мій живий мозок... Та що мені приверзлося, яка бридня? Навіщо йому здався органічний мозок? Просто в мене нерви не витримують.

Як і слід було чекати, ця сваволя Антея негайно знайшла наслідувачів. Через якихось два-три дні в мене вже не було жодного сервоавтомата. Я безжалісно докоряв собі за те, що так часто дозволяв Антеєві стовбичити коло мене під час виготовлення автогонів. Він дуже добре знав схему робота й поділився своїм знанням з іншими автогонами. Автогони вставляли собі чужий мозок за принципом підключення батарей і цим самим посилювали потужність своїх механізмів нагромадження досвіду до ненормальних розмірів. Я сам до цього ніколи не додумався б. Коли минув перший шок, я спокійніше обдумав становище. Поза всяким сумнівом, автогони вступали в якусь нову фазу розвитку. Вони почали жити й діяти за своїми власними закономірностями. Щоправда, громади вони не організували, і хоча діяли всі на один манір, але кожен сам по собі і для себе. Це було варте уваги, і я вирішив відтоді пасивно спостерігати й чекати, як розгортатимуться події далі.

Тепер автогони здійснювали значно більші наскоки: частенько вони зникали на цілі дні. Інколи я скрадався за ними, щоб підгледіти, що вони роблять. Але далеко просунутися мені не вдавалося. В той час як автогони зі своїми полісилітовими панцирами без будь-яких зусиль продиралися крізь цей проклятий скреб, я до крові обдирався в заростях колючок. Автогони дедалі частіше поверталися з цих набігів з чужими нагромаджувачами досвіду та іншими деталями. Вони, здавалося, розшукали десь колонію, в якій викрадали й патрали роботів нижчого порядку. В мої плани аж ніяк не входило таке. З цілком зрозумілих причин я намагався не привертати нічиєї уваги, поки мій експеримент був ще в розпалі.