Острів загиблих кораблів - Сторінка 9

Кулі лягали навкруги плоту, піднімаючи бризки. Невдовзі, проте, один з матросів на плоту був поранений в ногу. Куля пронизала вуаль, що маяла на голові міс Кінгман. Гатлінг запропонував жінкам лягти.

З острова вже відпливав пліт з п'ятьма озброєними остров'янами.

Утікачі веслували, вибиваючись з останніх сил. Ось, нарешті, і човен, що підноситься своєю надводною частиною, з невеликим містком угорі.

Гатлінг скочив на човен, відкрив люк і спустив жінок. У цей час його поранили в плече. Збліднувши від кровотечі, він продовжував віддавати накази.

— Проклятий Слейтон! — вигукнув матрос ірландець, побачивши рану Гатлінга. — Я ж пригощу тебе! Чекай!

І, ретельно прицілившися, він вистрілив. Фергус Слейтон випустив рушницю з рук і впав. Груди його забарвилися кров'ю.

Видно був, як на його поклик до нього підійшла Меггі і, схиляючись, простягнула дитину. Слейтон слабіючою рукою торкнувся голови дитини і щось говорив Меггі і Флоресу…

Але стежити за цією сценою утікачам не було часу: погоня на плоту вже причалювала до підводного човна. І в той час, як люк підводного човна закрився за останнім з утікачів — Гатлінгом, остров'яни вже дерлися до містка…

Човен затремтів і почав швидко занурюватися у воду… Розгублені переслідувачі, втрачаючи опору, що йшла з-під ніг, заборсалися у воді і, плутаючись у водоростях, почали видиратися на пліт.

Момент занурення екіпаж підводного човна відзначив криками "слава!".

Останні побоювання зникли: механізм діяв бездоганно. Яскраве електричне світло заливало каюту. Мотор працював без перебоїв. Легені дихали вільно.

Але радіти ще було не час. Поранені вимагали турбот. Міс Кінгман і стара Терніп узяли на себе роль сестер милосердя. Пораненому матросу перев'язали ногу, Гатлінгу — плече.

З великими зусиллями вдалося покласти Гатлінга на ліжко. Його лихоманило, плече опухло та боліло, але він хотів сам керувати човном.

Уночі йому стало гірше. Стара Терніп, стомлена втечею і хвилюваннями дня, пішла спати, і біля хворого залишилася чергувати міс Кінгман.

Гатлінг не спав. Вівіана змочила йому скроні водою.

Він слабо посміхнувся і сказав:

— Дякую вам… я відчуваю себе краще… не стомлюйтеся, відпочиньте.

— Я не втомилася!

— Як все це дивно! — почав він після паузи. — Вам випало на долю доглядати злочинця…

Міс Кінгман спохмурніла.

— Не говоріть про це!

— А я чомусь хочу говорити сьогодні саме про це. Скажіть, міс Кінгман, відверто, ви вірите в мій злочин?

Міс Кінгман зніяковіла.

— Я не знаю, чи скоїли ви злочин, але я знаю, що ви кращі за багатьох так званих "чесних людей", — відповіла міс Кінгман.

— Ви вірите мені… Я хочу вам розказати все.

— Далебі, краще, якби ви заснули.

— Ні, ні… Слухайте… Я служив інженером у Джексона… Суднобудівельний завод… не чули? Я кохав Деллу Джексон, доньку старого Джексона. Після війни справи Джексона похитнулися. Йому загрожував крах. І, як це часто буває в колі капіталістів, Джексон вирішив налагодити своє діло завдяки шлюбу своєї доньки з сином великого банкіра Лорробі. Делла кохала мене. Але вона була вельми прив'язана до старого батька та вирішила, що мусить принести себе в жертву, незважаючи на те, що неврівноважений, дегенеративний Лорробі був їй глибоко антипатичний… Я не визнав за собою права переконувати її, але написав їй листа, в якому просив побачитися з нею востаннє на околиці міста. Я вирішив виїхати до Європи, і у мене вже був пароплавний квиток у кишені. Залишивши свою машину з шофером край дороги, я заглибився в гай, але в обумовленому місці не знайшов міс Джексон. Я був вельми засмучений, проте в мене не було часу на подальші пошуки або очікування. Поблукавши ще трохи по цьому безлюдному місцю, я сів у машину, прибув у гавань перед самим відплиттям пароплава, і залишив береги Америки.

Якось, читаючи газету вже в Генуї, я був вражений повідомленням з Нью-Йорка: Делла Джексон була вбита. Тіло її знайдено недалеко від призначеного нами місця побачення. Серед її паперів слідчі власті знайшли мого листа із запрошенням на побачення, саме туди, де вона була знайдена, і того дня, коли її вбили…

Свідчення опитаного шофера, який возив мене, завершили картину. Всі підозри падали на мене. Обгрунтованими здавалися і мотиви вбивства: всі знали, що я мав плани стосовно міс Джексон і що Лорробі відтіснив мене. Суперництво. Ревнощі. Помста… В тій самій газеті публікувалося оголошення про видачу винагороди в десять тисяч доларів тому, хто виявить місцеперебування та передасть до рук поліції вбивцю міс Джексон — Реджинальда Гатлінга… Мою голову оцінили. Мені доводилося ховатися. Симпкінс вистежив мене і мав одержати приз за моє спіймання, якби не наша корабельна аварія… От і все, — втомлено закінчив Гатлінг.

Міс Кінгман вислухала розповідь з пильною увагою.

— Але хто ж убив міс Джексон?

Гатлінг знизав плечима.

— Це для мене залишається таємницею… Можливо, випадковий грабіжник… Але важливо те, що мені не виправдатися… Всі докази проти мене… І бажаний для всіх нас берег — порятунок для вас, але загибель для мене. Як тільки я зійду на землю, я знову стану злочинцем, і… наші дороги розійдуться, — тихо закінчив він, дивлячись на неї.

Міс Кінгман зі скорботним лицем схилилася до його голови і поцілувала в лоб.

— Я вірю вам! І для мене ви ніколи не будете злочинцем.

— Дякую, — і він заплющив очі.

III. БЕЗ ПОВІТРЯ

На ранок Гатлінг відчував себе краще. Лихоманка зменшилася. Він пройшов у радіоапаратну і послав радіотелеграму з сигналом "SOS" (сигнал біди — "Врятуйте наші душі!"), вказавши довготу і широту, де перебуває човен.

Увесь екіпаж підводного судна був стривожений. Електрика горіла тьмяно. Ставало важко дихати. Кисень закінчувався. Треба було спливати на поверхню океану, але густі водорості чіпко тримали свою здобич…

Старі Терпіни, хапаючи повітря широко відкритими ротами, лежали на підлозі. Молодші почувалися трохи краще.

Лампи були готові згаснути кожної миті від браку струму…

— Залишається єдиний спосіб, — сказав Гатлінг, — вибратися назовні через люк для торпед і спробувати ножем розчистити шлях серед водоростей. — І він узяв ножа. — Спробую зробити це…

— Ви збожеволіли, Гатлінге. З вашою рукою…

— Це неможливо! — почулися й інші голоси. І всі перезирнулися, ніби шукаючи, хто б пішов на цей ризикований крок.

— Ось що, Гатлінге, — несподівано виступив Симпкінс, — ви врятували мені життя, і я у вас у боргу. Я беруся за цю справу. Не перечте. Тут немає ніякої жертви. Адже, зрештою, якщо вже вмирати, то чи не все одно де. Пані можуть відвернутися! — Швидко роздягтися і озброївшися ножем, він сказав: — Я готовий! Якщо через двадцять хвилин субмарина не підніметься на поверхню — значить, я загинув!

Швидко відвернули внутрішню кришку люка, Симпкінс проліз у вузьку трубу, кришку закрутили, і одночасно автоматично відкрилася зовнішня кришка…

Симпкінс зник. Потяглися томливі хвилини очікування.

А Симпкінс у цей час, як небачена торпеда, виліз з боку підводного човна і, чіпляючись за водорості, почав швидко працювати ножем. Відчувши, що йому не вистачає повітря, він сплив на поверхню, відсапався і знову пірнув у зеленувату морську глибину. Робота посувалася поволі.

Все коротше були періоди перебування під водою, все довше доводилося відпочивати на поверхні…

У напівтемряві субмарини задихалися люди і зі спотвореними почервонілими лицями напружено стежили за хвилинною стрілкою годинника…

Десять… П'ятнадцять… Сімнадцять… Дев'ятнадцять… Двадцять… Двадцять п'ять… Двадцять шість… Кінець…

Половина екіпажу була в стані напівнепритомності… В лампах світився тільки червоний вогник, як потухаюче вугілля. Чулися стогони. Люди хапали себе за груди; одні качалися по підлозі, забивалися в кутки під меблі, інші лізли вгору, вилазили на столи і стільці, і шукали жадібними, розкритими, як у риби на березі, ротами хоч ковток свіжого повітря. Очі викочувалися з орбіт. Холодний піт скраплював чоло. Але повітря скрізь було отруєне.

І в ці останні хвилини відчаю людям стало здаватися, ніби човен легко піднявся носовою частиною, гойднувся знову вниз і поволі почав спливати. Так, це не галюцинація. Стрілка приладу, що вказував глибину занурення, свідчила про те саме. Ще і ще…

— Ми на поверхні!

Тремтячими руками Гатлінг і два матроси поспішали відгвинтити кришку.

Раптом яскраве світло засліпило всіх. Струмінь цілющого морського повітря влився в човен.

Повітря. Світло. Життя.

І в радісній метушні люди дерлися вгору, витягли старих Терпінів, пораненого матроса.

Гатлінг кинувся до тіла Симпкінса, що лежало на краю суднового корпусу… Симпкінс знепритомнів від перевтоми, але невдовзі отямився.

І раптом новий вибух радості: на горизонті, димлячи чорними трубами, з'явився величезний американський пароплав. Він йшов сюди. Він помітив човен. Він подав сигнал.

Бурхлива радість переросла в мовчазне хвилювання… Чим ближче підходила сіра громада пароплава, тим більше поривалися якісь ланки, котрі поєднували всіх цих людей в одне ціле. Це ціле розпалося на окремих людей, зі своїми особистими турботами, своєю долею, своїми дорогами.

Чим ближче пароплав, тим швидше віддалялися вони один від одного.

Донька мільярдера, брудні матроси, Терніп, який опустився, — що спільного між ними? Симпкінс і Гатлінг — знову вороги. Гатлінг був спокійний, але сумний.

А Симпкінс уже переодягнувся і весело насвистував пісеньку.

Ще кілька хвилин очікування — і вони на пароплаві.

IV. ПОРЯТУНОК

Назустріч до них ішов капітан; пасажири оточували їх щільним кільцем… Симпкінс із професійним виглядом, як тінь, слідував за Гатліигом..

Що ж йому залишалося робити? В пориві великодушності та розчулення власним геройством він обіцяв Гатлінгу перед тим, як зійти на пароплав, зберегти таємницю його особи і запропонував утекти, як тільки пароплав прибуде в найближчу гавань. Але Гатлінг, цей незрозумілий чоловік, сухо і з гіркотою відповів йому: "Робіть свою справу", неначе Гатлінгу все байдуже… Зрештою десять тисяч доларів не валяються, і Симпкінс уже встиг шепнути щось на вухо капітану.

Матроси-остров'яни, здичавілі й відвиклі від людей, тиснулися осторонь. Містер Терпін усім своїм виглядом прагнув показати, що він не те, що ці брудні люди, хоча і не чистіший від них.