Освячення храму Ананда - Сторінка 2

У ньому завжди була ввічлива поблажливість до співбесідника, хай той був його учителем чи одним з підлеглих йому професорів. "Ні, — відповідав він, — ви не праві, професоре. З таким самим успіхом можна говорити, що потяг не поїде, тому що в нього не запряжений кінь. Ніхто не став би витрачати роки зусиль на спорудження станції, якби хроноскопія була міфом. Якщо фізики вважають, що екран на станції зможе зазирнути у Бірму, в одинадцяте століття, значить так і буде... — Ректор пригладив на маківці неіснуюче волосся і подивився на мене докірливо: прожив стільки років на світі і сумнівається у всесиллі науки. Затим сказав іншим тоном, тоном, що вимагав доброї усмішки: — У будь-якому випадку ми бажали б бачити на станції найкращого історика Бірми. Ви, професоре, найкращий історик Бірми, я кажу це не лише як ректор, але і як ваш учень. І якщо вам дорогий престиж університету..." Тут голос його зійшов нанівець, і ректор запропонував мені склянку холодного апельсинового соку. Допиваючи сік, я подумав: а чом би й ні? Адже я ніколи ще далі Місяця не вибирався.

Станція виникла спочатку зеленою іскрою на екрані локатора, виросла поступово в сплетіння труб, куль і тросів, зустріла мене рукостисканнями незнайомих, переважно молодих, легко одягнених людей і спекою. На станції було як у Рангуні травневого вечора, вологого від близьких мусонних хмар, задушливого тому, що промені сонця, що заблукали в листі тамариндів, підігрівають синє повітря.

— У нас барахлять опалювальні установки, — сказав Тайк, молодий чоловік, довгі вії якого кидали тіні на виступаючі вилиці. — Учора було всього вісім градусів тепла. Але ми терпимо.

Капітан провів мене до каюти.

— Добре, що ви прилетіли, — сказав він. — Значить, не дарма працюємо.

— Чому?

— Ви зайнята людина. І коли вже ви змогли кинути всі справи і прибути до нас, значить хроноскопія вартує того, щоб зайнятися нею серйозно.

Капітан жартував. Він вірив у хроноскопію, він вірив у те, що екран працюватиме, і хотів, щоб я теж увірував у це.

Відтоді минуло три тижні, і в моїй особі ентузіасти екрану (неентузіастів тут не було) придбали пристрасного неофіта. Три рази за ці три тижні екран яснішав, заповнювався різноколірними хмарами, дарував нам швидкоплинні незрозумілі образи, але не більше. І ось нарешті ми побачили Паган.

О сьомій годині за бортовим часом ми збиралися в лабораторії. Один сеанс на день. Двадцять сім хвилин з секундами. Затим зображення виходило з променя...

Моє первинне припущення, що веранда з різьбленими колонами належить палацові царя Чанзітти, блискуче підтвердилося наступного ж дня, коли в середині сеансу вдалині заклубочилася курява і з хмари її вилетіли вершники, загарцювали біля східців. Стражники випросталися, підвели списи. До веранди наблизився слон з обкованими міддю бивнями. На спині його під золотою парасолькою сидів нестарий чоловік з крупними рисами обличчя. Я упізнав його. За статуєю, яку стільки разів бачив у напівтемному центральному залі храму Ананда. Художник був правдивий, зобразивши царя саме таким. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що матір'ю царя справді, як запевняли хроніки, була індійка.

— Ось, — сказав я тоді. — Я мав рацію. Хронікам слід вірити саме в деталях, які не можна пояснити пізніми політичними міркуваннями.

— Хто це? — запитав Тайк.

— Цар Чанзітта, — здивувався я. — Це ж видно.

— Професоре, ви чудові, — сказав капітан. — Звичайно, це цар Чанзітта, знайомий усім нам з дитинства.

Царя невідступно супроводжував первосвященик, особа також добре відома за хроніках, Шин Арахан, зморщений, благий старець. Старий не пройшов у палац за царем, а заходився давати якісь цінні вказівки архітекторові Ананди, навіть малював арки ціпком у поросі.

Того самого дня ми бачили, як наглядачі били бамбуковими палицями робітників, що провинилися в чомусь. Видовище було моторошним, здавалося, що крики людей крізь століття і мільярди кілометрів проникають у лабораторію. Через дві хвилини вся станція вже знала про те, що відбувається, у зал набилися фізики, електронщики, монтажники, і їх оцінка побаченого була настільки різкою, що мені стало соромно за середньовічну Бірму, і, можливо, тому я сказав, коли згас екран:

— Звичайно, якщо показати хрестові походи або опричників Івана Грозного, ніхто б з вас не обурився.

— Не засмучуйтесь, професоре, — відповів мені за всіх капітан. — Бувало куди гірше. За цим не варто навіть заглиблюватися на тисячу років у минуле. Але нам довелося побачити саме Бірму. І ми не можемо увійти в екран і схопити наглядача за руку.

Наступного дня на піску, там, де проходила екзекуція, виднілися бурі плями крові. До кінця сеансу здійнявся вітер і заніс їх пилюкою.

Життя моїх далеких предків було важке, брудне і жорстоке. Золотий вік хронік і легенд не витримав випробування. І тим дивовижнішим здавався храм Ананда, досконалий, легкий, шляхетний, покликаний на століття прославити Паганську державу. Він гордо підносився над стражданнями маленьких людей і ставав пам'ятником їм, котрі все-таки не марно провели на землі відміряні роки.

У старого, що ніс воду в перший день, була дочка. Дочку цю знали всі на станції, і неспокійні фізики, що приходили побачитися з нею, тримали парі, з'явиться вона сьогодні чи ні.

Дочка (а можливо, онука) старого була невисока на зріст, тонка і гнучка, мов річковий очерет. Її чорне волосся було зібране в пук на потилиці і прикрашене дрібними білими квітами. Шкіра її була барвою мов дерево тика, очі подібні до гірських озер. Не намагайтеся дорікнути мені романтичним перебільшенням — саме такою я її пам'ятаю, саме такі порівняння спали на думку, коли я вперше роздивився її. І якщо я, стара людина, мовлю про дівчину таким піднесеним стилем, то про молодь і казати годі. Лише Сильвія була незадоволена. Вона дивилася на Тайка. А Тайк дивився на паганскую дівчину.

Якось я ненавмисно підслухав розмову Сильвії Хо з Тайком.

— Все, що ми бачимо, схоже на спектакль, — сказала Сильвія. — Ти відчуваєш це, Тайку?

— Ти хочеш сказати, що це все придумане?

— Майже. Цього немає.

— Але вони реальні. І ми не знаємо, що трапиться з ними завтра.

— Ні, знаємо. Професор знає. Ці люди померли майже тисячу років тому. Залишився тільки храм.

— Ні, вони реальні. Звідси, зі станції, ми бачимо їх живими.

— Вони померли тисячу років тому.

— Поглянь, як вона посміхається.

— Вона тебе ніколи не побачить.

— Зате я її бачу.

— Але вона померла тисячу років тому! Не можна закохатися в неіснуючу людину.

— Що за нісенітниця, Сильвіє. Звідки ти узяла, що я закохався?

— Інакше б ти не захищав її.

— Я її й не захищаю.

— Ти хотів би, щоб вона була сьогодні.

— Хотів би.

— Божевільний...

Я сидів у кріслі, непомічений ними. Я посміхнувся, коли Сильвія втекла коридором, притискуючи до грудей теку з малюнками і фотографіями мешканців паганської ери. Тайк повернувся до пульта і почав порпатися у схемах, насвистуючи щось сумне. Він був схожий на чоловіка, що покохав Нефертіті, — відображену в камені прекрасну мить далекого минулого.

Ще через три дні відбулася нова подія, що розбурхала всю станцію, бо станція близько до серця приймала події, що відбувалися в Пагані. Приїхали кхмерські посли. Либонь, людині, незнайомій з історією Бірми, важко зрозуміти моє хвилювання, коли я вгадав кхмерів у стомлених довгим шляхом, довговолосих, багато одягнених людях. Вони злізали із слонів, що опустилися на коліна, шкребучи п'ятами по зморшкуватих сірих боках, і слуги розкривали над ними золоті парасольки, знаки знатності і влади. Так, це були кхмери, з імперією яких межував Паган. І можливо, саме зараз, завтра, післязавтра, буде вирішена довга суперечка істориків, чи платив Паган данину Ангкору або ж права була хроніка Дхаммаян Язавін, котра стверджувала, що царі кхмерів визнавали владу Пагана.

Посли пройшли углиб палацу. За ними несли скрині з подарунками, чаші з бетелем, таці з фруктами. Палац був охоплений метушнею, оточений натовпом цікавих, і крізь здійняту куряву можна було розгледіти, як похапцем робітники здирали риштування і рогожі з храму Ананда — вочевидь, його показуватимуть високим гостям.

Вночі мені довелося зажити снодійне. Сон не йшов до мене. Час зупинився. Будь-якої миті посли могли виїхати і уникнути мого спостереження. І залишаться прихованими для мене і для історії ті дрібні деталі, зрозумілі лише мені, за якими можна безпомилково визначити істинні стосунки між бірманцями і кхмерами — стародавніми суперниками і великими будівничими.

...І знову зажеврів екран. Цікаві все ще юрмилися перед палацом, і було їх чимало. Отож, сказав я собі, і трохи відлягло від серця, отож, посли не виїхали.

Від колодязя з повним глеком ішла наша знайома дівчина. Вона поклала глек на приступку веранди і заговорила про щось із стражником. Звичаї в Пагані були прості, стражник не відігнав дівчину. Говорив з нею про щось жваво. Затим до них приєднався чернець у синій тозі лісових братів, зазирнув через поруччя всередину палацу, і другий стражник крикнув йому щось веселе. Хтось, товстий і наолієний, з палацової челяді вийшов на веранду, підняв глек і відпив з нього.

Тайк забув про пульт. Він дивився на дівчину. Я непомітно поглянув в інший бік, де сиділа Сильвія. Сильвія вдавала, що заглиблена в записи.

Один із кхмерських послів поволі і урочисто, немов актор в поганому театрі, з'явився з-за краю екрана і зупинився біля поруччя, неуважно дивлячись на білий храм. За ним услід легко, ледь постукуючи палицею, йшов Шин Арахан, первосвященик. Він запитав щось у кхмера, і фізик, що сидів зі мною поряд, вгадав його питання:

— Ну як, подобається вам наш храм?

Кхмер відповів. Фізик знов переклав:

— Нічого храм. У нас кращі.

Тайк дивився на дівчину. Дівчина дивилася на кхмера. Той був для неї екзотичним представником чужого, недосяжного світу. Кхмер, певно, відчув її погляд і, обернувшись до Шина Арахана, посміхнувся і сказав щось. Фізик негайно перевів:

— Дівчата у вас тут краще, ніж храми.

Хтось ззаду пирснув. Тайк насупився. Шин Арахан кивнув і теж подивився на дівчину. Та розгубилася і відступила на декілька кроків. Стражники засміялися. Кхмер теж засміявся. Він умовляв Арахана, тикаючи пальцем, унизаним перстенями, в дівчину, але первосвященик посміхався ввічливо і, вочевидь, не давав потрібної відповіді.

"Віддай її мені", — вимагає високий гість, — сказав фізик.

— Помовч, — обірвала його Сильвія.

— І справді, помовч, — підтримав її Парасваті.