Овід - Сторінка 21
- Етель Ліліан Войнич -Майте на увазі, що це він уже втретє їздить кудись, і я зовсім не вірю, що він був у Пізі.
— Та це ж майже всім відомо, що він їздить у гор,— пояснив Сакконі.— Він навіть не дуже й заперечу, що має зв'язки з контрабандистами, з якими познайомивс під час повстання в Савіньйо. І цілком зрозуміло, що він використовує їхню дружбу для переправ своїх памфлетів через папський кордон.
— Я якраз про це хотів поговорити з вами,— сказа Ріккардо.— Мені здається, що нам слід було б попросит Рівареса взяти на себе клопіт і про нашу контрабанду. Друкування в Пістойї налагоджено досит погано, а наш незмінний спосіб перевезення листіво, скручених у сигари,— більше ніж примітив.
— Однак досі він нас якось задовольняв,— уперто заперечив Мартіні.
Йому набридло, що Галлі й Ріккардо завжди ставил Овода всім за приклад, і він був тієї думки, що на світі все йшло гаразд і до того, як цей "сентиментальни пірат" здумав наводити свої порядки.
— Задовольняв тому, що ми не мали в перспектив нічого кращого. Але ви ж самі знаєте, скільки за цей час було арештів і конфіскацій. Коли ж до цієї справи візьметься Ріварес, я певний, їх буде менше.
— Чому ви так думаєте?
— Насамперед тому, що ми для контрабандистів чужі люди, навіть вівці, яких так вигідно стригти, а Ріварес — їхній друг, можливо, проводир, вони його дуже шанують. Будьте певні, що кожен контрабандис в Апеннінах зробить для учасника повстання в Савіньйо те, чого не зробить для нас. А крім того, навря чи хто з нас так добре знає гори, як Ріварес. Хіба ви забули, що він там переховувався і знає як свої п'ять пальців кожну контрабандистську стежку? Ні один контрабандист не зважиться обдурити його, хоч би й хотів, і ні один не зумів би цього зробити, на коли б насмілився.
— То що ж ви пропонуєте? Доручити Ріваресові всю справу, аж геть до розподілу, і відкрити йому адреси, сховища, усе взагалі чи тільки просити його допомогти нам у переправленні літератури через кордон?
— Щодо адрес та сховищ, то він напевне знає всі ті, що знаємо ми, і ще стільки ж нам невідомих. Тут нам з вами його не вчити. А от про розподіл треба буде порадитися з іншими. Головне ж, по-моєму, це саме перевезення. Раз література щасливо прибул до Болоньї, то вже поширити її там досить легко.
— Ну, а я особисто проти вашого плану,— сказав Мартіні.— По-перше, всі ці балачки про вправність Рівареса — лише здогади. Ми ще не бачили, як він справляється з контрабандним переправленням літератур, і не можемо бути певні, що в критичний мо він не розгубиться.
— Ну, про це нам турбуватись нічого,— відповів Ріккардо. — Повстання в Савіньйо показало, що він не розгублюється.
— А крім того,— провадив далі Мартіні,— може, я й мало знаю Рівареса, але нізащо не довірив би йому всіх партійних таємниць. Це якийсь легкодум і позер. Доручити одній людині керувати всією контрабандною роботою партії — справа серйозна. Якої ви думки, Фабріцці?
— Я не маю ніякого сумніву, що він справді сміливи, чесний і не розгубиться в потрібну хвилину. А що він добре знає гори й горян, ми маємо чимало доказів. Але в мене зовсім інші міркування. Я далеко не певний, що він їздить у гори лише для того, щоб переправляти свої памфлети. Боюся, що його тягне туди зовсім інше. Звичайно, це лишиться між нами, бо я висловлюю лише свої підозріння. Мені здається цілком імовірним, що він має зв'язки з однією з там груп, і, можливо, з найнебезпечнішою.
— З якою саме? З "Червоними поясами"?
— Ні, з "Ножарями".
— З "Ножарями"? Та це ж невеличка організація волоцюг, здебільшого з селян, зовсім неосвічених і без ніякого політичного досвіду.
— Не забувайте, що серед членів найжорстокіших груп у Романьї найбільше колишніх учасників савіньйонського повстання. Побачивши, що їм не здолат клерикалів ‘ у відкритій боротьбі, вони знов стали убивцями. А через те що з рушницями їм не пощастил, то вони взялися за ножі.
— Але чому ви думаєте, що Ріварес з ними в спілці?
— Я не думаю, я тільки підозріваю. В усякому раз, нам треба спочатку як слід розвідати про це, а тоді вже доручати йому переправляння літератури. Бо коли б Ріварес здумав вести ці дві. справи разом, він дуже пошкодив би партії:
нічим би їй не допоміг і тільки загубив би репутацію. Але про це поговоримо колись іншим разом. Я хочу поділитися з вами новинам з Рима. Є чутки, що там мають призначити комісі для опрацювання проекту міського самовряду.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Джемма й Овід мовчки йшли по набережній. Від гарячкової його балакучості не лишилося й сліду, і після того, як вони вийшли від Ріккардо, він не промовив
1 К л є р и к а л и (клерикалізм — від латинського — духівництв) — особи і партії, що домагалися влади церкви, впливу церкв на народну освіту й виховання дітей. Клерикали завжди були опорою реакційних класів, боролись проти свободи думки і проти наукового прогресу, демагогічно використовуючи відсталість і тем широких мас, особливо селянства.
майже ні слова. Але Джемма щиро раділа, що він мовчав. Вона завжди почувала себе з ним ніяков, і особливо сьогодні, бо його чудне поводження на зборах украй збентежило її.
Коло палацу Уффіці він раптом зупинився.
— Ви не стомилися?
— Ні, а що таке?
— І нема у вас невідкладних справ сьогодні ввечер?
— Ні.
— У мене до вас просьба. Я хотів би, щоб ви сьогодн пішли погуляти зі мною.
— Куди?
— Куди хочете.
— Але що це вам здумалося?
Він завагався.
— Я не можу вам сказати, це дуже важко поясни
ти. Але коли можете, прошу, ходімо.
Він раптом глянув на неї, і Джемма побачила в його очах дивний вираз.
— Чудний ви якийсь сьогодні,— ласкаво сказала
вона.
Він витяг квітку із своєї бутоньєрки й почав відриват од неї пелюстки. Кого він їй так нагадував?
Когось з такими самими хапливими нервовими рухам пальців. — Мені зараз дуже тяжко,— ледве чутно промови він, дивлячись на свої руки.— Я не хотів би лишатис сьогодні на самоті... То ви підете зі мною?
— Ну; звичайно. Тільки, може б, ви краще зайшли до мене?
— Ні, ходім десь пообідаємо. Тут на майдані Синьйорії є ресторан. Будь ласка, не відмовляйтесь, ви обіцяли.
Вони зайшли в ресторан. Він замовив обід, але сам ні до чого не доторкнувся і вперто мовчав; бгав бахром скатертини. Джемма почувала себе дуже незруч і вже шкодувала, що пішла з ним. Мовчання ставал дедалі тяжчим, але вона не могла розпочати пусту розмову з людиною, яка, здавалось, ніби забул про її присутність. Нарешті він глянув на неї і уривчасто сказав:
— Хочете, підем до цирку?
Вона вражено глянула на нього. Навіщо йому цей цирк?
— Ви взагалі коли-небудь бачили такі вистави? — спитав він, перш ніж вона встигла відповісти.
— Вони мене ніколи не цікавили.
— Ну, ні, вони дуже цікаві. Не можна вивчати життя народу, не побувавши в такому цирку.
Коли вони "прийшли до міської брами, трупа вже розкинула там свій намет, і жахливе скигління на скрипках та бій барабанів сповістили, що вистава почалас.
Програма була дуже примітивна. Кілька клоунів, арлекінів та акробатів, цирковий наїзник, що стрибав крізь обруч, розмальована Коломбіна й горбань, який розважав глядачів нудним, безглуздим кривлянням,— оце й була вся трупа. Жарти їхні загалом були не грубі й не образливі, але безбарвні й заяложені, а вся вистава справляла враження гнітючої тупості. Публіка сміялась і плескала в долоні з властивою тосканцям чемністю, але справжню втіху вони мали лише від витівок горбаня, в яких Джемма не бачила нічого дотепного. Він просто корчив страшні, огидливі гримаси, а глядачі передражнювали його й садили на плечі дітей, щоб ті подивилися на "бридкого виродка".
— Синьйоре Ріварес, невже це вам справді подобаєтьс? — спитала Джемма Овода, що стояв коло неї,
притулившись до дерев'яної підпорки намету.— Мені
здається...
Вона не закінчила. З того часу, як вона стояла з Монтанеллі коло садової хвіртки в Ліворно, їй більше ніколи не доводилось бачити на лиці людини такого безмежного, безнадійного страждання.
Зненацька один із клоунів штовхнув горбаня, і той, перекинувшись через голову, викотився з арени незграбни клубком. Між двома клоунами почався діа, і Овід, здавалось, прокинувся від сну.
— Ну, що ж, підем? — спитав він.— Чи, може, ви хочете дивитися далі?
— Ні, краще ходімо.
Вони вийшли з намету і попростували серед темно зелені до річки. Кілька хвилин обоє мовчали.
— Ну, яке у вас враження од вистави? — раптом
спитав Овід.
— Взагалі дуже сумне, а часом навіть було гидко дивитися.
— На що саме?
— Ну, на всі ці кривляння й гримаси. Вони просто відразливі й зовсім не смішні.
— Ви говорите про горбаня?
Пам'ятаючи його болісну вразливість при нагадуванн про всяке каліцтво, Джемма боялась говорити про цю частину вистави. Але він сам почав про це розмову, і вона відповіла:
— Так, цей виступ мені зовсім не сподобався.
— А публіці він найбільше припав до вподоби.
— Тим гірше.
— Чому? Тому, що він вульгарний?
— Ні, не тому, бо вся вистава вульгарна. Але це було якось жорстоко.
Овід посміхнувся.
— У чому ви бачите жорстокість? У ставленні публік до горбаня?'
— Звичайно, для нього це байдуже. Він у цирку так само заробляє собі на життя, як наїзник або Коломбіна. Але саме видовище таке неприємне й образлив.
Воно принижує людську гідність.
— Можливо, він був не менш приниженим і до того, як почав виступати на арені. Усі ми почуваємо себе до певної міри приниженими.
— Це правда, але... Може, вам здається це безглузди забобоном, але для мене людське тіло священне. Мені боляче, коли з нього знущаються і навмисне роблять потворним.
— А людська душа?
Він спинився і, спершись об камінну балюстраду набережної, глянув їй прямо у вічі.
— Душа? — повторила Джемма. Вона теж спини
лась і здивовано дивилася на нього.
Поривчастим рухом він простяг до неї руки. — Невже вам ні разу не спало на думку, що в цього злиденного клоуна може бути душа — жива, бунтівлива людська душа, замкнена в незграбне понівечен тіло і змушена бути для нього рабою? У вас таке добре серце, ви жалієте тіло в блазенському вбранні з бубонцями, а як же ви не подумали, про нещасну душу, яка не має навіть барвистого ганчір'я, щоб прикрити свою жахливу голизну! Уявіть собі, як
вона тремтить від холоду, заклякає від сорому й муки перед очима юрби, відчуваючи її жарти, як удари батог, а сміх, мов розпечене залізо на живому тілі! Подумайт, як вона озирається безпорадно на гори, що не хочуть на неї упасти і заховати від цих мучителів.