Овід - Сторінка 31

- Етель Ліліан Войнич -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він уже майже опанував себе.

— Це ні до чого,— сказав він.— Мені вже ніщо

не допоможе.

Із натовпу виступив поліцай.

— Вибачте, ваше преосвященство., Старий, здаєть­с, не сповна розуму.

Він, правда, цілком нешкідли­ви, і документи його в порядку, тож ми не звертаємо на нього уваги. Він був на каторзі за тяжкий злочин, а тепер спокутує його.

— Тяжкий злочин,— повторив Овід, повільно хи­таюч головою.

— Дякую, капітане. Будь ласка, відійдіть трохи. Друже мій, коли людина щиро кається, їй не слід втра­чат надію. Зайдіть до мене сьогодні ввечері.

— Хіба його преосвященство прийме чоловіка, вин­ног у смерті власного сина?

Питання звучало майже визивно, і Монтанеллі здригнувся і зіщулився, немов під поривом холодного вітру.

— Воронь боже, щоб я осудив вас! — промовив він

урочисто.— Перед господом усі ми грішні, і наша праведність подібна до брудного лахміття. Якщо ви при­йдет до мене, я прийму вас так, як благаю його прийняти мене, коли прийде мій час.

Несподіваним палким рухом Овід простяг уперед руки.

— Слухайте! — вигукнув він.— І слухайте ви, хри­стиян! Якщо чоловік убив свого єдиного сина, сина,

який любив його й вірив йому, який був плоттю від

плоті його і кісткою від його кістки, якщо він брех­не й обманом загнав його в пащу смерті — чи є для

такого чоловіка якась надія на землі або на небі?

Я покаявся в своєму гріху перед богом і людьми і від­бу кару, яку люди наклали на мене, і вони пустили

мене на волю. Та коли ж господь скаже "досить"?

Яке благословення зніме прокляття з моєї душі?

Серед мертвої тиші люди дивились на Монтанеллі і бачили, як підіймається і опускається хрест у нього на грудях. Він підвів очі й благословив людей трем рукою.

— Господь милостивий,— промовив він.— Покла

діть свій тягар до його престолу, бо в письмі святому

сказано: "Серця розбитого й засмученого не цурайся". Кардинал повернувся й пішов через майдан, раз у раз спиняючись, щоб вислухати когось або взяти на руки дитину.

Увечері Овід пішов на таємні збори за адресою, написаною на папірці, в якому був загорнутий даний йому образок. Це була квартира місцевого лікаря, активного члена організації. Змовники вже зібрались, і захоплення, з яким вони зустріли Овода, дало йому зайвий доказ його популярності як проводиря.

— Ми дуже раді вас бачити,— привітав його гос­пода,— але радітимемо ще більше, коли ви поїдете. Ваш план надзвичайно рискований, і я особисто про­т нього. Ви певні, що ніхто з поліцейських собак не помітив" вас сьогодні на майдані?

— Ні, вони мене добре примітили, але не впізна­л. Домінікіно чудово влаштував справу. Але де він? Я його чогось не бачу.

— Він ще не прийшов. То, кажете, все обійшлося гаразд? Кардинал дав вам своє благословення?

— Що там благословення? Це дрібниця,—сказав Домінікіно, входячи в кімнату.— Слухайте, Ріварес, ви начинені всякими несподіванками, немов різдвя­ни пиріг. Якими ще талантами збираєтесь ви нас здивувати?

— А що таке? — ліниво спитав Овід. Він сидів на софі і курив сигару. Був усе ще в одязі прочанина, але сиву бороду й парик вже зняв і поклав біля себе.

— Я ніяк не сподівався, що з вас такий чудовий актор. Такої прекрасної гри мені ніколи ще не до­водилос бачити. Ви зворушили його преосвященство до сліз.

— Як це? Ану, Ріварес, розкажіть.

Овід знизав плечима. Він був мовчазний, і інші, бачачи, що з нього нічого не витягнеш, звернулися до Домінікіно. Коли той розповів про сцену на майдані, якийсь молодий робітник, що не сміявся разом з усі­м, промовив різким тоном:

— Звичайно, це дуже дотепно, але я не бачу, щоб з усієї цієї комедії хтось мав користь.

— Для мене користь у тому,—обізвався Овід,—

що тепер я можу ходити, куди мені заманеться, і ро­бит все, що захочу, і ні старому, ні малому й на дум­к не спаде у чомусь мене запідозрити. Цю подію завтра вже знатиме все місто, і коли я зустріну шпи­гун, він тільки подумає:

"Це божевільний Дієго, що каявся у своїх гріхах на базарному майдані". А це неабищо!

— Так, я розумію. Але краще б ви добилися цього якось інакше, не обманюючи кардинала. Він занадто хороша людина, щоб з ним отаке робити.

— Мені й самому здавалося, що він досить поряд­н людина,— ліниво погодився Овід.

— Дурниці, Сандро. Нам тут кардинали зовсім не

потрібні,— сказав Домінікіно.— І коли б Монтанеллі

прийняв запропоновану йому посаду в Римі, Ріварес

не дурив би його.

— Він не поїхав до Рима тому, що не хотів кидати свою роботу тут.

— Швидше боявся, щоб його там не отруїли аген­т Ламбруччіні, Вони таки гострили на нього зуби. Коли кардинал, а особливо такий, як Монтанеллі, во­лі лишатись у якійсь богом забутій дірі, то всі ми знаємо, що це значить. Правда ж, Ріварес?

Овід пускав кільця диму.

— М-м-може, тут усе в "р-р-розбитому й засмуче­ном серці",— зауважив він, відхиляючи назад голо­в, щоб краще бачити дим.— Ну, а тепер давайте по про діло.

Вони почали докладно обговорювати різні плани, як переправити й сховати зброю.

Овід слухав з пиль­но увагою і коли-не-коли робив гострі зауваження з приводу неточного повідомлення або необачної про­позиці. Коли кожен висловив свою думку, він зробив кілька практичних пропозицій, і майже всі вони були одноголосно прийняті. На цьому засідання скінчило­с. Вони вирішили, що поки Овід не вернеться щасли­в до Тоскани, пізніх зборів, які можуть притягти увагу поліції, треба уникати. Після десятої години всі розійшлись, і, крім господаря, в домі лишились тільки Овід та Домінікіно, щоб утрьох обміркувати деякі по­дробиц. Після довгої й палкої суперечки Домінікіно глянув на годинник.

— Пів на дванадцяту. Більше лишатися не можна,

а то нас побачить нічний дозорець.

— Коли він робить обхід? — спитав Овід.

— Приблизно о дванадцятій. Але під час його об­ход я хотів би вже бути вдома. На добраніч, Джіордані. Ріварес, ходім разом?

— Ні, безпечніше йти нарізно. То ми ще поба­чимос?

— Так, біля Кастель-Болоньєзе. Я ще не знаю, в якому буду одязі, але ж пароль вам відомий. Ви зав вирушаєте?

Овід, стоячи перед дзеркалом, дбайливо прилашто­вува бороду й парик.

— Так, завтра вранці разом з богомольцями. Дру­гог дня я захворію і лишусь у пастушій хаті, а по

тім піду навпростець через гори і, мабуть, буду там

раніш од вас. На добраніч.

На соборній дзвіниці пробило дванадцять, коли Овід зазирнув у велику клуню, де розташувалися на ніч богомольці. На долівці покотом лежали незграбні постаті, чулося хропіння, повітря було нестерпно важке. Він одсахнувся, злегка здригнувшись від огиди. Тут однаково не заснеш. Краще піти пошукати якусь копицю сіна, де принаймні буде чисто й спокійно.

Ніч видалась напрочуд гарна. На небі сяяв повний місяць. Овід навмання блукав по вулицях, з сумом пригадуючи вранішню сцену. І навіщо він згодився на пропозицію Домінікіно зустрітись у Брізігеллі? Якби він одразу заявив, що цей план небезпечний, вони ви­брал б якесь інше місце, і тоді і він, і Монтанеллі уникли б цієї жахливої комедії.

Як padre змінився! А голос лишився той самий, як у давні, минулі дні, коли він називав його "carino".

На другому кінці вулиці замигтів ліхтар нічного дозорця, і Овід звернув у вузенький покручений заву­ло. Пройшовши трохи, він опинився на соборному майдані, недалеко від лівого крила єпіскопського па­лац. На майдані, залитому місячним світлом, не вид­н було ні душі. Але бічні двері стояли напівпричине-ні. Очевидно, причетник забув їх замкнути. Звичайно, в таку пізню пору там нікого немає. Можна ввійти і виспатись на одній із лавок. Там, напевне, краще, ніж у задушній клуні. А вранці непомітно вислизнути ще до приходу причетника. А коли б його навіть хто й застав у соборі, то навряд чи здивувався б: божевільний Дієго молився десь у кутку, і його там зачинили на ніч.

Він з хвилину постояв біля дверей, прислухаю­чис, і ввійшов у церкву нечутним кроком, що й досі був властивий йому, незважаючи на криву ногу. Крізь вікна лилося місячне світло, лягаючи широкими сму­гам на мармурову підлогу. У олтарі було ясно, мов удень. Коло приступок стояв на колінах кардинал Монтанеллі, з непокритою головою і складеними мо руками.

Овід сховався в тінь. Чи не краще непомітно ви­йт, поки Монтанеллі не бачив його? Безперечно, це було б найрозумніше і, можливо, найчесніше. А що, коли підійти трохи ближче і ще раз глянути в облич­ч padre тепер, коли немає натовпу і не треба вже грати, як уранці, огидну комедію? Може, це в нього остання нагода. Padre не помітить його, він підкра­детьс тихо-тихо і гляне — тільки раз. А потім повер до свого діла.

Тримаючись у тіні колон, він нечутно наблизився до олтаря і спинився коло бокового входу. Тінь від єпіскопського трону була досить широка, щоб укрити його.

Він присів там, затамувавши подих.

— Мій бідний хлопчику! Боже! Мій бідний хлоп­чик!

Уривчасте шепотіння було сповнене такого без­межног відчаю, що Овід мимоволі здригнувся. Почу­лос важке, надривне ридання без сліз, і Монтанеллі заломив руки, немов від фізичного болю.

Овід ніколи не думав, що padre так страждає. Як часто він казав собі з гіркою певністю: "Нічого тур­буватис. Рана давно вже загоїлась". І тепер, через стільки років, він бачить її відкритою, і з неї ще й до­с тече кров. А як легко було б її зараз вигоїти. Йому треба лише ступити наперед, простягти руки й сказа­т: "Padre, це я". І у Джемми теж пасма сивого во­лосс. Якби він міг простити! Якби міг витруїти з пам'яті минуле, що так глибоко врізалося в неї,— матроса, і Цукрові плантації, і цирк! Немає гіршої муки, коли бажаєш простити, прагнеш простити і знаєш, що це безнадійно, що ти не можеш, не смієш простити!

Нарешті Монтанеллі встав, перехрестився й пішов

від олтаря. Овід ще глибше заховався в тінь, тремтя­ч від страху, що той його побачить, що його може

зрадити навіть стукотіння власного серця. Але одра­з ж зітхнув з полегкістю.

Монтанеллі пройшов мимо

нього так близько, що зачепив йому щоку своєю лі­лово рясою, пройшов і не побачив його. Не поба­чи... Що ж він зробив? Це була в нього остання на­год, єдина мить, і він пропустив її. Він схопився і вийшов на світло.

— Padre!

Звук власного голосу, що пролунав і завмер під склепінням, пройняв його якимсь незбагненним жа­хо. Він знов відійшов у тінь. Монтанеллі стояв неру­хом біля колони, прислухаючись, з широко розкри­тим очима, повними смертельного страху.

Чи довго панувала тиша, Овід не міг би сказати.