П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 30

Насамперед заговорили про останні події.

— Отже, Гаррісе,— мовив Негору,— тобі не вдалося затягти ще далі в глиб Анголи загін "капітана Сенда", як вони величають цього п'ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже,— відповів Гарріс.— Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! "Мій юний друг" Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...

— Ще б із сотню миль, Гаррісе,— урвав його Негору,— і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!

— Де вже їм утекти! — сказав Гарріс, здвигнувши плечима.— Проте я ледве ветиг чкурнути від цієї компанії. Не раз я читав у очах "мого юного друга" бажання послати мені кулю в живіт. А в мене, знаєш, надто поганий шлунок, щоб перетравлювати оті сливи, які продають у збройних крамницях по дюжині на фунт. [165]— Еге ж! — кивнув головою Негору.— І я маю за що поквитатися з цим хлопчиськом...

— Тепер ти сплатиш йому борг із лихвою, друже. В перші дні мені легко вдавалося переконати його, що ми йдемо Атакамською пустелею,— адже я раз був там. Та незабаром синочку місіс Уелдон забяглося побачити "гумові дерева" й колібрі, їй самій стало потрібне хінне дерево, а кузен затято дошукувався світляків. Мені, їй-право, вже геть забракло уяви. Після того, як ледве вдалося довести, що вони бачили не жирафів, а страусів, я вже не знав, що брехати далі! Я бачив, що "мій юний друг" чимдалі менше мені вірить. Потім ми натрапили на сліди слонів. Далі, як на лихо, хлопчисько побачив гіпопотамів! Знаєш, Негору, слони й гіпопотами в Америці — це все одно, що чесні люди в бенгельській каторжній тюрмі! Врешті старий негр нагледів під деревом ланцюг і колодки, покинуті якимись збіглими неграми, а на довершення всього невдовзі рикнув лев. Не міг же я запевняти, що то нявчить кицька! Довелося скочити на коня й тікати геть. Іншої ради не було.

— Розумію,— відповів Негору.— І все ж я волів би, щоб вони зайшли бодай іще на сотню миль далі!

— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінґо. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за віщо?

— Досі не було за віщо, але при першій нагоді я почастую його кулею.

— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. "Мій юний друг" — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!

— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість,— відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

— Впізнаю тебе! — мовив Гарріс.— Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі в глиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив [166] останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, дружеі Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

— Не журися, Негору: колись та повісять.

— Дякую!

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм.— Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

— Атож.

— Англійці?

— Ні. Португальці.

— До того, як ти здав товар, чи після того?

— Після...— трохи повагавшися, відповів Негору.— Ці португальці стали тепер такі вимогливі та справедливі, аж далі нікуди! Вони, бачте, проти работоргівлі — коли вже добряче нажилися на ній! На мене хтось шепнув; за мною стежили. Ну й узяли...

— І засудили?..

— На довічне ув'язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

— Еге, із шибениці не втечеш,— відповів Негору,— а з тюрми...

— То тобі пощастило втекти?

— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським влас— [167]тям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто(92).

— І без квитка! — сміючись вигукнув Гарріс.— Тобі не соромно, чоловіче? їхати безплатно та ще й на чужих харчах!

— Так,— зітхнув Негору,— до того ж тридцять днів у темному трюмі!

— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії, країни маорійців, і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?

— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

— Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.

— Так-от. Півтора року...

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

— Гаррісе,— мовив він пошепки,— там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися й якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

— Нікого немає,— мовив Гарріс трохи згодом.— Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?

— Довелось, Гаррісе.

— Бідолаха!

— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно "Пілігрим".

— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

Інкогніто — таємно, не називаючи себе. 168— Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедік-том мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана "Пілігрима". Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день "Пілігрим" покинув береги Нової Зеландії...

— Проте,— урвав Негору Гарріс,— із розповіді "мого юного друга" я зрозумів, що "Пілігрим" не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє,— відповів Негору.— Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповіс-ти це "своєму юному другові", коли схочеш.

— Аякже! — сміючись відповів Гарріс.— Тож розповідай, друже, розповідай!

— "Пілігрим",— почав Негору,— мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чілі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б. наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан "Пілігрима" Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.

— І ти став капітаном корабля?

— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п'ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти,— себто коком.

— То судно випадково пригнало до берегів Африки?

— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився "Пілігрим". А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! "Твій юний друг" — новачок у навігації: він уміє визначити місце-перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і "Пілігрим", підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падав на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож тривав так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумань А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. "Пілігрим", гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! [169]— І саме в цей час,— докинув Гарріс,— випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей у глиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені "першу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.

— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.

— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.

— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.

— Однак тепер вони знають, куди потрапили.

— Це вже не мав значення! — вигукнув Негору.

— Що ти збираєшся далі робити? — спитав Гарріс.

— Та вже щось зроблю! — відказав Негору.— Про це потім, а ти мені спершу розкажи, як поживав наш хазяїн Алвіш? Адже я не бачив його вже понад два роки.

— Ну, старий плутяга почував себе чудово! Він невимовно зрадіє, коли побачить тебе.

— Він і досі гендлює в Біе?

— Ні, ось уже рік, як він перевів свою "фірму" в Казонде.

— А як його справи?

— Чудово, хай йому біс! — вигукнув Гарріс.— Щоправда, торгувати стає чимдалі важче, а надто на цьому узбережжі.