П'ятнадцятирічний капітан - Сторінка 51

Ні! Я поповзу слідом за нею! Я вивчатиму її в природних умовах! Я милуватимусь нею. А спіймати ще встигну!"

Чи слушно міркував кузен Бенедікт? Хтозна. Проте хоч хай там як, а вчений, опустивши носа мало не до землі, мов пес, що йде по сліду, поповз навкарачках за рідкісною комахою. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під спечним полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин учений опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша.

Як поведеться мантікора далі? Перелетить через огорожу, залишивши свого закоханого переслідувача по цей бік? Ні, не така у мантікори вдача — кузен Бенедікт добре знав навички цих жужелиць. Тож він повз, мов ящірка, за рухливою чорною цяткою.

Раптом на шляху мантікори постав широкий отвір кротової нори. Комаха недовго думаючи рушила в цю підземну галерею. Ці комахи полюбляють повзати темними ходами. Кузен Бенедікт злякався, що мантікора втече від нього. Та, на його превеликий подив, кротова нора була рівною галереєю футів зо два завширшки. Крізь неї було неважко пролізти такому сухорлявому чоловікові, як наш ентомолог. Кузен Бенедікт кинувся в нору із завзяттям такси(113). Захопившись переслідуванням, він не помітив, що, "зарившись у землю", опинився під огорожею факторії. Кротовий хід з'єднував обгороджену територію із зовнішнім світом. Через півхвилини кузен Бенедікт виповз із факторії на волю. Та

(113) Такса — порода мисливських собак. З ними полюють на звірів, які живуть у норах — лисиць, борсуків тощо. [272] він не звернув на це уваги: він думав тільки про чудову комаху, яка вела його за собою.

Проте мантікорі вже, мабуть, набридло мандрувати пішки. Вона розсунула надкрилля й розпростала крильця. Кузен Бенедікт, відчувши небезпеку, підніс руку, щоб накрити комаху долонею, та ба! Дз-з-з! Мантікора полетіла геть.

Розпач ентомолога годі описати. Але мантікора не могла залетіти далеко. Кузен Бенедікт скочив на ноги, роззирнувся довкола й кинувся до комахи, простягти вперед руки.

Мантікора кружляла в нього над головою.

Може, покружлявши над його скуйовдженою чуприною, вона знов сяде на землю? Було схоже, що мантікора зробить саме так.

Та, на лихо бідолахи-вченого, Алвішева факторія, розташована на північній околиці Казонде, межувала з лісом, що розкинувся на багато миль. Якщо мантікорі заманеться полетіти під шатро дерев і пурхати там з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією покласти її в бляшанку як найціннішу прикрасу колекції.

На жаль, так і сталося! Покружлявши, мантікора знов сіла на землю. Кузенові Бенедікту пощастило помітити, де сіла комаха. Він миттю став навкарачки. Але мантікора вже не бігла, а пересувалась короткими стрибками.

Кузен Бенедікт, геть знеможений цією гонитвою, з подряпаними до крові колінами й руками, стрибав слідом за мантікорою. Він кидався то праворуч, то ліворуч, простягаючи руки, щоб зловити її. Він бив долонями напечену сонцем землю, мов, плавець, що пливе наввимашки.

Та все даремно!, Його руки хапали порожнечу. Комаха, начебто бавлячись, тікала від нього. Нарешті, діставшись до зеленого лісового шатра, вона знялась у повітря, зачепила кузена Бенедікта і зникла, глузливо продзижчавши в нього над вухом.

— А бодай тобі! — вдруге вигукнув кузен Бенедікт.— Втекла! Невдячна комашина! А я ж призначив тобі найпочесніше місце в моїй колекції! Ну, начувайся! Не втечеш од мене! Буду тебе переслідувати, доки спіймаю!

Прибитий невдачею, ентомолог забув, що з його короткозорістю шукати мантікору серед зеленого листя [273] — марна справа. Та він уже не володів собою, нестямившись з досади й гніву. Він, тільки він винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив мантікору, а не "вивчав її поведінку в природних умовах", то нічого цього не сталося б і він уже мав би цей чудовий екземпляр африканської жужелиці, яку недаремно назвали йменням казкової істоти з людською головою й тулубом лева!

Кузен Бенедікт зовсім розгубився. Він і не помітив, що через цю непередбачену пригоду вибрався кротовим ходом із факторії Алвіша на волю. Він бачив тільки, що перед ним ліс — а десь там у лісі його мантікора! Він будь-що повинен впіймати її!

І вчений біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Метляючи своїми довгими руками, міряючи землю цибатими ногами, він наосліп мчав уперед, чимось схожий на велетенського павука-косарика.

Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде,— це анітрохи не турбувало кузена Бенедік-та. Ще менше думав він про зустріч з тубільцями.

Отак він забіг у ліс на добру милю.

Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам'ятатися, потягла в хащі.

Так кузен Бенедікт утратив нагоду стати найщасли-вішим з ентомологів усіх п'яти частин світу!

Розділ XVI МГАННГА

Коли кузен Бенедікт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедікт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби,— справжнє безглуздя. [274]І все ж кузена Бенедікта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!

Цілий день місіс Уелдон шукала його по всіх усю-дах. Малий Джек і Халіма допомагали їй. Та всі пошуки були даремні.

Місіс Уелдон залишалось тільки думати, що кузена Бенедікта забрали з факторії за наказом работорговця. Але навіщо це Алвішеві? І що він зробив з ентомологом далі? Може, посадив у один з бараків на "чітоці"? З якою ж метою? Адже за домовленістю між місіс Уелдон і Негору, кузен Бенедікт був одним із бранців, яких Алвіш мав приставити до Мосамедіша й передати Джеймсові Уелдону за викуп у сто тисяч доларів!

Коли б місіс Уелдон бачила, як розгнівався Алвіш, дізнавшись про зникнення вченого, вона зрозуміла б: работорговець непричетний до цієї справи. Але якщо кузен Бенедікт утік з доброї волі, чому він не звірив їй свого задуму?

Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работорговець збагнув, що "мухо-лов" утік саме сюдою.

Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено' йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться.

"Цей бевзь анічогісінько не вартий,— думав він,— а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!.."

Та хоч хай як ретельно шукали вченого і в факторії, і в лісі, жодних слідів його не знайшли. Місіс Уелдон довелось примиритися з тим, що кузена немає. Алвішеві залишалося тільки побиватися за втраченими грішми. Кузен Бенедікт аж ніяк не міг діяти в змові із кимсь чужим. Найпевніше, що він випадково знайшов кротовий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, начебто їх і на світі не було.

Хоч-не-хоч, місіс Уелдон визнала це. Проте вона анітрохи не сердилась на бідолаху, бо знала, що він не здатен відповідати за свої вчинки.

"Сердега! Що з ним буде?" — питала вона себе.

Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим. [276]А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів —"мазіка" — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.

Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть.

Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі.

Але й мганнги не допомогли. Марно заводили вони своїх тужливих пісень, марно викрикували заклинання, марно бряжчали брязкальцями, калатали дзвониками й дули в роги з трьома розгалуженнями, повні бруду й шматочків кори; марно вимахували амулетами; марно збивали куряву на "чітоці" ритуальними танцями чи то навіть плювали в обличчя найзнатні-шим придворним... Жодному з мганнг не вдалося прогнати злих духів, що збирають у небі дощові хмари.

Над краєм нависала чимдалі страшніша загроза. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Це був чарівник із чарівників, а головне, чудовий заклинач "мазіки". Віра в його могутність побільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.

25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленканням дзвіночків.

Чаклун жрийшов просто на "чітоку", й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх.

До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевнений погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу. [276]

Звичайно чаклуни об'єднуються по три, по чотири, а то й по п'ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна із шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір'ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. При кожному русі мганнги вони дзвеніли голосніше, ніж збруя на іспанському мулі. Отак був убраний цей чудовий представник африканської чаклунської братії.

Все його чаклунське причандалля — черепашки, амулети, різьблені дерев'яні ідоли й фетиші, балабуш-ки з кізяку, що неодмінно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядів,— лежало в круглому пузатому кошику.

Іще одна особливість нового мганнги: він був німий.