Падіння - Сторінка 8

- Альбер Камю -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але ж не можна бажати всім смерті й вигубити зрештою всю людність на землі задля того, щоб я мав необмежену волю, яка інакше й немислима. Проти такого засобу повставала моя чутливість і моя любов до людей. Єдине глибоке почуття, яке мені випадало спізнавати, протягом усіх цих любовних інтриг, була вдячність, коли все йшло добре і коли мені давали спокій та цілковиту свободу дій. Ах, який я бував милий і ґречний з жінкою, якщо допіру побував у ліжку іншої, я ніби переносив на них усіх ту вдячність, яку відчував до одної з них. Хоч би яка плутанина була в моїх почуттях, сутність їхня була одна: я утримував коло себе своїх коханок і друзів задля того, щоб скористатися їхньою любов'ю, коли заманеться. Я сам визнавав, що міг би жити щасливо тільки тоді, коли на всій землі всі люди або принаймні якнайбільше людей звернуть погляди на мене, ніколи не знатимуть іншої прихильності, не знатимуть незалежності, ладні будь-якої хвилі відгукнутися на мій поклик, приречені зрештою на безплідність аж до того самого дня, коли я ощасливлю їх променем свого світла. Загалом, аби жити щасливо, мені треба було, щоб мої обранці зовсім не жили. їм належало діставати частку життя лише вряди-годи, і тільки з моєї ласки. Ох, повірте, мені зовсім не дає втіхи розповідати про це. Варто згадати про ту пору мого життя, коли я вимагав усього і нічогісінько не давав натомість, коли я змушував багатьох людей слугувати мені, а їх самих ніби ховав у холодильник, щоб мати їх завжди напохваті і могти користатися ними в разі потреби, далебі, вже й не знаю, як назвати те втішне почуття, що виникає тоді в мене. Можливо, це сором? Скажіть-но, любий земляче, адже сором трохи палить душу, еге ж? Тоді це, либонь, сором або одна з тих безглуздих емоцій, що заторкують гонор. І в кожному разі, мені здається, ніби це почуття не полишає мене від тої пригоди, що цвяшком засіла в пам'яті. Я повинен розповісти про неї, більше не можу відкладати, незважаючи на всі свої відступи, а в них я виявив стільки ретельності, стільки винахідливості, що, сподіваюся, ви віддасте мені належне. Дивіться, вже передощило! Будьте такі ласкаві, проведіть мене додому. Я втомився. Дивна річ, утомився не тим, що багато говорив, а на саму думку про те, що мені лишається ще розповісти. Ну, почнімо. Згадаймо в кількох словах головне моє відкриття. Буду стислий. Та й навіщо зайві балачки. Геть запони, що ними огортають голу статую, геть пишні промови! Отож. Якось листопадової ночі, років через три після того вечора, коли мені здалося, що хтось сміється за моєю спиною, я вертався додому лівим берегом Сени і перейшов її по Королівському мосту. Була година ночі. Дрібний дощик, точніше, мжичка розігнала рідких перехожих. Я вертався від своєї коханки, котра, мабуть, уже заснула. Мені було гарно, я відчував легеньку втому, заспокоєне тіло зігрівала кров, пробігаючи жилами нечутно, як цей осінній дощик. На мосту хтось стояв, перехилившись через поруччя, ніби дивився в річку. Підійшовши ближче, я побачив, що це молода тоненька жінка, вся в чорному. Між чорними її косами і коміром пальта видніла смужка шиї, біленької, мокрої від дощу шийки, і це трохи схвилювало мене. Повагавшись, я рушив далі. Перейшовши міст, я подався набережною до бульвару Сен-Мішель, де я тоді мешкав. Я вже ступив кроків із п'ятдесят і раптом почув шум — він здався мені оглушливим у нічній тиші, шум упалого в воду тіла. Я зупинився як стій, але не обернувся. Й одразу пролунав крик. Потім хтось закричав ще і ще, але крики долинали вже здалеку, ніби за водою. Далі все стихло. Тиша, що запала зненацька в густій пітьмі, видавалася мені нескінченною. Я хотів утекти і не міг поворухнутися. Я весь тремтів від холоду й хвилювання. Я казав собі: "Треба швидше, швидше" — і відчував, як нездоланна знемога сковує мені тіло. Не пам'ятаю, що я тоді думав: "Надто пізно, надто далеко" — або щось таке. Я стояв нерухомо й дослухався. Потім спроквола рушив далі. І нікого ні про що не повідомив. Ось ми вже й прийшли, ось мій дім, мій сховок! Завтра? Гаразд, як хочете. Залюбки проведу вас на острів Маркен, подивитеся на Зейдерзе. Зустрінемося об одинадцятій у "Мехіко-Сіті". Прошу? Та жінка? Не знаю, слово честі, не знаю. Наступного дня, а потім ще кілька днів я не читав газет.

Лялькове містечко, хіба ні? Мальовниче, як писанка! Та я привів вас на цей острів не задля його мальовничості, мій любий друже. Кожен міг би показати вам ці прегарні чепці, дерев'яні черевики й розмальовані будиночки, де сидять рибалки і смалять добрий тютюн, а в кімнатах пахне воском. Ні, я один із тих небагатьох людей, хто може показати вам те, на що тут справді варто подивитися. Ми з вами підходимо до греблі. Треба йти нею, йти якнайдалі від цих гарненьких хаток. Сядьмо, прошу. Ну, як вам тут подобається? Найпонуріший з усіх понурих краєвидів. Погляньте, ліворуч щось схоже на купу попелу, тут їх називають дюнами; праворуч сіра гребля, під ногами — білястий піщаний берег, перед нами — море такого ж кольору, як змилки в кориті, а над цими блідими водами розкинулося широке небо. Якесь немічне пекло, далебі! Лінії тільки горизонтальні, жодної яскравої плями, безбарвний обшир, нежиття. Все затерте, замазане, перед очима образ небуття. І ні душі, головне — ні душі. Тільки ви і я, і перед нами збезлюділа нарешті планета. А небо живе ще? Атож, ваша правда, любий друже. Воно стає щільне від хмар, потім у ньому проблискують прогалини, розчахуються брами серед хмар'я, видно приступки повітряних сходів. Там голуби. Ви. певне, помітили, що небо Голландії заполонили мільйони голубів, незримих голубів, так високо вони літають: вони махають крильми, линуть угору і спускаються усі разом, сповнюючи небесні простори хвилями сірого пір'я, і вітер то заносить їх кудись, то жене назад. Там у високості голуби чекають, чекають цілий рік. Вони кружляють над землею, щось розглядають, хочуть спуститися. Але внизу немає нічого, тільки море й канали, дахи, а на них вивіски, і жодної голови, на якій птах міг би примоститися. Вам не зрозуміло, що я хочу сказати? Признатися, я втомився. Гублю нитку оповіді, плутаюсь у словах, уже немає тої ясності думки, за яку вихваляли мене друзі. А втім, це я з принципу кажу "друзі". Друзів у мене нема, а тільки спільники. Зате число їх зросло — весь рід людський і серед них ви — перший. Той, хто поруч мене, завжди перший. Звідки я знаю, що в мене немає друзів? Дуже просто: я відкрив той факт, коли надумав укоротити собі віку, щоб утнути їм лихий жарт і ніби покарати їх, чи що. Але кого тут карати? Дехто здивувався б, і тільки, а покараним ніхто б себе не відчув. Я зрозумів, що в мене не було друзів. Та коли б у мене вони й були, що мені до того? Аби я міг, заподіявши собі смерть, побачити, які будуть у них фізіономії, тоді так, справа була б варта заходу. Але в землі темно, любий друже, дошки домовини грубі, саван надто цупкий. От коли б очима душі пощастило побачити. Та чи існує вона, та душа, і чи має вона очі? Але цього ніхто не певен і ніколи не був певен. А то знайшлася б якась рада, можна було б змусити людей всерйоз поставитись до тебе. Адже переконати їх у твоїй правоті, в щирості, в болісних твоїх муках можна тільки своєю смертю. Поки ти живий, ти, сказати б, сумнівний випадок, ти маєш право розраховувати лише на скептичне до тебе ставлення. От якби була певність. що можна буде самому навтішатися видовиськом власної смерті, то варто було б клопотатися довести їм те, чому вони не бажали вірити, і здивувати їх. А так що ж? Ти накладеш на себе руки, і тоді чи не все одно, вірять тобі чи не вірять? Тебе вже нема серед живих, ти не бачиш, хто здивований, хто журиться, недовго, звичайно, — словом, не можеш бути, як про те мріє кожен, на власному своєму похороні. Щоб не давати приводу до сумніву, треба просто померти, та й годі. А може, це й добре, що ми нічого не побачимо? Їхня байдужість завдала б нам чимало муки. "Ти за це поплатишся", — сказала одна дівчина своєму батькові, який не дозволив їй вийти заміж за якогось вичепуреного хлюста. Й заподіяла собі смерть. Але батько ніскільки не поплатився. Над усе він любив риболовлю зі спінінгом. Через три тижні він уже поїхав рибалити, мовляв, "щоб забутися". Батько правильно розрахував — він забув покійну дочку. Щиро кажучи, дивуватися можна було б, аби все сталося навпаки. Або от — чоловік надумав померти, аби покарати дружину, а насправді — вернув їй свободу. То краще вже не бачити цього всього. Та ще наразився б на ризик почути, як пояснюють твоє самогубство. Щодо мене, то я наперед знаю: "Він наклав на себе руки, бо вже не міг терпіти..." Ах, любий друже, які люди нездогадливі, яку вбогу мають уяву. Вони завжди гадають, що людина вкорочує собі віку з якоїсь одної причини. Але ж для самогубства цілком можна мати й дві причини. Ні, такого їм і на думку не спадає. То навіщо зводити порахунки з життям, доброхіть собою жертвувати, намагаючись створити про себе якесь уявлення? Ти помреш, а вони скористаються з випадку й вигадають безглузді або вульгарні причини твоєї смерті. Мученикам, любий друже, слід вибирати між забуттям, глузами чи використанням їхньої смерті з якоюсь метою. А щоб їх збагнули?.. Та ніколи. А потім, навіщо лукавити, я люблю життя, то моя дійсна слабкість. Так люблю життя, що годі мені й уявити що-небудь за його межами. В цьому життєлюбстві є щось плебейське, вам не здається? Аристократія дивиться на себе і на своє життя трохи збоку. Якщо треба, аристократ помре, він радше зламається, ніж зігнеться. А я згинаюсь, бо все ще люблю себе. От після усього почутого, як ви гадаєте, що зі мною сталося? Відчув огиду до себе? Аж ніяк! Огиду я відчув до інших. Звісно, я знав власні огріхи і шкодував, що маю вади, але й далі з похвальною впертістю забував про них. Зате суд над іншими людьми безперестану тривав у серці моєму. Вас від цього, звичайно, пересмикує? Вам, певне, здається все це нелогічним. Але річ тут не в логіці. Річ у тому, щоб якось утекти, так, головне — ухилитися від суду. Я не кажу — утекти від кари. Кару без суду ще можна перенести. Вона має назву, що гарантує нашу безвинність, — лихо. Ні, ідеться про те, щоб уникнути суду, уникнути марудної судової розправи, одразу її урвати, щоб вирок ніколи не було ухвалено.