Пан Белло і блакитне диво - Сторінка 2

Точніше кажучи, Зіркер — іменем, а пан Едґар — прізвищем.

Прізвище пана Едґара було Стражне. Уявіть собі людину, яка вклоняється і називає своє прізвище: "Стражне". Той, кому вона рекомендується, точно спитає: "Що саме видається вам таким страш-ним?

Не набагато ліпше виходило й тоді, коли він казав приблизно таке: "Моє прізвище Стражне", бо тоді його перепитували: "Чому страшне? А як ваше прізвище?"

Тому пан Едґар просто вирішив не називати свого прізвища. Представляючись, він казав: "Називайте мене просто пан Едґар!"

Натомість батько Макса не любив називати свого імені і представлявся просто "Зіркер". Річ у тім, що його звали Піпін, через що з нього ще в школі страшенно глузували. Своїм незвичним іменем він завдячує тому, що серед усіх королів німецького середньовіччя його батько найбільше цінував Піпіна Третього.

Аби принаймні його син не страждав від незвичного ймення, Зіркер назвав його просто й коротко: Макс.

3

ДИВНА БАБУСЯ

Приїхав пан Едґар, знову припаркував свій трактор у недозволеному місці, ввалився в аптеку й накинувся на Зіркера:

— Мусиш мені допомогти. Так далі не можна. Урожай щоразу гірший, трава не росте, не кажучи вже про картоплю. Салат пожерли слимаки, а цибулю, яку я посадив, просто годі знайти. А я ж накреслив собі досить точний план у масштабі 1:50.

— Доброго ранку, пане Едґар, — привітався з приятелем Зіркер. Він завжди наполягав на ввічливості. — І тепер я маю допомогти тобі шукати цибулю?

— Дурниці, — відповів пан Едґар. — Ти маєш зробити для мене особливо потужне добриво. Щоб усі штуки там на моїх полях і грядках росли й буяли. Бо інакше навіщо мені друг аптекар?

— Але, наскільки пам'ятаю, минулого місяця я вже зварив для тебе добриво, — сказав Зіркер.

— Так, так, зварив, — визнав пан Едґар. — Але воно ще не оптимальне. Я удобрив ним траву. Вона потяглася вгору, це було й справді багатообіцяю-че. Але за деякий час, на жаль, закучерявилась.

— Закучерявилася? — здивувався Зіркер. — Що ти маєш на увазі?

— Ну, тепер вона має такі дивні кружальця, схожа радше на штучну зелену вовну, яку продають на Великдень.

— Шкода. Мабуть, я додав забагато надроло-ну, — сказав Зіркер. — Тобі довелося викинути цю траву?

— Ні, я згодував її кролеві. Вона йому навіть посмакувала. Але, може, ти спробуєш ще раз? — попросив пан Едґар. — Мені буде важко збути на базарі кучеряву моркву. І цибулю з кучерями я, певно, теж не продам.

— Спробую, — сказав Зіркер. — Дай мені п'ять днів часу.

— П'ять днів? Це ж 120 годин, відповідно 7200 хвилин, — порахував пан Едґар. — А не можна трішки швидше?

— Ну гаразд, постараюся. Коли добриво буде готове, я дам тобі знати, — сказав Зіркер. — Якого кольору воно має бути? Я пропоную зелений, це пасуватиме до кольору рослин.

— Колір мені байдужий, — відповів пан Едґар. — Головне, щоб рослини швидше росли. Ну добре, мені вже треба йти, о сімнадцятій двадцять мушу погодувати свиню. О сімнадцятій сорок на черзі кури. До побачення, Зіркере.

— Нема чого так квапитись, пане Едґаре. Мій годинник поспішає на п'ять хвилин! — гукнув йому навздогін Зіркер. Бо пан Едґар, поглянувши

на великий круглий годинник над аптечною шафою, побіг до дверей.

Насправді ж годинник спішив майже на десять хвилин. В обідню перерву Зіркер трішечки перевів уперед велику стрілку, щоб раніше скінчити працю і ще трохи помалювати.

Але пан Едґар уже захряснув за собою двері.

Через високе вузьке вікно Зіркер побачив, як пан Едґар розмовляє з поліціанткою. Вона саме виписала штрафну квитанцію за паркування транспортного засобу у невідповідному місці й хотіла почепити її, як завжди, під двірники на лобовому склі. Але трактор пана Едґара не мав лобового скла, а відтак і двірників. Тож вона запхала квитанцію панові Едґару просто в кишеню сорочки, повернулася і пішла геть, не звертаючи уваги на його активні протести.

У ту мить, як Зіркер, усміхаючись, дивився крізь вітрину на вулицю, на дверях аптеки баламкнув дзвінок. Увійшла старенька жіночка.

Зіркер здивовано розглядав її. Вона була трішки згорблена, з-під її чорної шапочки стирчало коротке волосся солом'яного кольору, і, незважаючи на теплу весняну погоду, на ній був хутряний кожух.

— Чим можу вам допомогти? — спитав він.

— Чим ви можете мені допомогти? — перепитала жінка. — Наразі мені нічого не спадає на думку. Ми можемо колись разом поміркувати...

— Я маю на увазі, що я можу вам продати? У вас є з собою рецепт? Що ви хочете купити? — питав Зіркер. Він намагався говорити повільно й чітко. Старенька бабуся видавалася дещо спантеличеною.

— Я нічого не хочу купити. Навпаки. Я хочу вам щось дати, — відповіла вона.

— Дати? Як це? — не зрозумів Зіркер.

Бабуся відкрила обшарпаний наплічник, який виглядав так, ніби був щонайменше того ж року народження, що і його власниця, й витягла звідти дуже велику пузату пляшку.

— Ось, — сказала вона й поставила пляшку на прилавок перед Зіркером. — Я вже стара. Ах, стара — не те слово! Прадавня! — Вона усміхнулась, і Зіркер побачив, що в неї бракувало переднього зуба. — Мені вже не довго лишилося. Родичів у мене нема. А було 6 шкода, якби після моєї смерті еліксир просто вилили. Адже й ви так вважаєте, еге ж?

— Еліксир? — обережно перепитав Зіркер.

— Ну, оце, — відповіла вона і показала на пляшку. — Не впізнаєте етикетки? Це ж іще від вашого діда, "мага з провулка Лева", як його називали. Він його винайшов і до певної міри випробував на мені. І, як бачите, вдало. — Помітивши розгублений погляд Зіркера, вона додала: — Хіба він вам про це не розповідав? Зазвичай таку таємницю передають в родині від діда до батька, від батька до сина. Правда ж?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Зіркер.

Уся ця справа видавалася йому дедалі химернішою. Тепер він пригадав, що колись йому вже розповідали про стару дивачку в кожусі. Що вона нібито інколи під час повні виходить у свій садочок і виє на місяць.

— Зі мною ви можете говорити абсолютно відверто, — сказала вона. — В аптеці ж нікого нема. Собі я відлила вдома невеличку пляшечку і поставила в холодильник. Про всяк випадок. Адже він діє не вічно, ви ж розумієте. Поводьтеся з ним обережно!

— Обережно? — повторив Зіркер. — Ви маєте на увазі, коли я його питиму?

— Питимете? Я 6 вам цього не радила, — сказала вона. — Не уявляю, що станеться, якщо його вип є людина.

— Людина? А хто ж іще? — Тепер Зіркерові стало зрозуміло, що старенька й справді трішки — е-е-е... — збентежена.

"Як би її позбутися? Мабуть, найліпше буде, якщо я погоджуватимуся з її дивацтвами й не су-перечитиму", — сказав він собі.

— Як чудово, що ви подумали про мене, — сказав він. — Я можу належним чином оцінити ваш дарунок.

— Ну, ось бачите, — задоволено промовила стара. — Я ж знала, що ви в курсі. Удачі вам із соком!

— Соком? — запитав Зіркер.

Вона поглянула, хитаючи головою, здивована такою нетямущістю.

— Ну, тим, у пляшці, — сказала вона.

— А, так, звичайно. Тим, у пляшці, — повторив Зіркер і посміхнувся. — Тоді красно дякую і до побачення!

— Прощавайте, — відповіла вона, повернулася й почовгала до виходу.

Зіркер розглянув подарунок. Пляшка, яка стояла тепер перед ним на прилавку, була закоркована і на дві третини наповнена блакитною рідиною. Зіркер потяг за корок і ледве спромігся його витягнути — старенька втиснула його в шийку пляшки з неабиякою силою.

Зіркер принюхався. Рідина, яку бабуся назвала "сік", не мала запаху. Може, це вода, в яку вона через свою забудькуватість перекинула синє чорнило?

Деякий час Зіркер стояв нерішуче. Тоді вдарив кулаком по корку, загнавши його глибоко в шийку, підняв пляшку обіруч, відніс її в підсобку. І поставив на лабораторний стіл.

Після цього він повернувся в аптеку й визирнув крізь шибу вітрини на вулицю. Трактора пана Едґара там більше не було, як і самого пана Едґара.

4

МАКС РОЗПОВІДАЄ І ЕКСПЕРИМЕНТУЄ

Понеділок почався геть кепсько. Спочатку я майже на годину спізнився до школи. Ми з татом знали, що в неділю о третій годині ночі треба перевести годинники, у зв'язку з переходом на літній час. Тато відразу ж уранці перекрутив велику стрілку аптечного годинника. Але про мій будильник він забув. Коли той, як завжди, продзвонив о шостій тридцять, насправді вже було пів на восьму. Я здивувався, що на вулиці не видно інших школярів.

Пані Маєр-Штайнфельд, у якої ми мали два перші уроки математики, почала насміхатися: "Типовий Макс Зіркер! Проспав перехід на літній час! Ми мали 6 присвоїти тобі звання "сонько мі-сяця!

Поки я плентався на своє місце, однокласники сміялися. Але потім було ще гірше. Тільки-но я витяг з портфеля свій зошит і підручник з математики, Маєр-Штайнфельд викликала мене до дошки і наказала перевести 55 хвилин у секунди. Щоб мені стало зрозуміло, скільки я пропустив, сказала вона.

Пан Едґар розв'язав би це завдання подумки за три секунди. А от мені треба було досить багато часу, щоб знайти правильне рішення. На своєму місці, за партою я порахував би секунди дуже швидко. Але коли я стою перед класом, біля дошки, і всі дивляться на мене й, шкіряться, я почуваюся неначе кузька, пришпилена булавкою. І голова в мене не працює.

Інші уроки минули не набагато ліпше.

Я був радий, коли врешті-решт дзвінок продзеленчав востаннє і ми пішли додому. Але на виході зі школи Роберт Штайнгоєр витяг з кошика на макулатуру паперову торбинку, розірвав її збоку й надягнув мені на голову.

— Присвоюю Максові почесне звання "сонько місяця"! — вигукнув він. — Погляньте: Макс — король соньків!

Я сказав:

— Облиш це, ти, дурило, — і спробував здерти мішок з голови.

Він міцно тримав його обома руками. Дехто з класу сміявся з цього, але більшості, як і мені, це видалося підлим. Вони лише не наважувалися цього показати. Бо Роберт — найдужчий у нашому класі і ніхто не хоче псувати з ним стосунки.

Врешті Моріц Брандауер, найслабший хлопець класу, сказав:

— Гей, Роберте, тепер усі вже надивилися, і нікому більше не смішно. Викинь торбинку в кошик!

Роберт нарешті відпустив мене, і я побіг додому.

Коли я зайшов у наше помешкання, тата вдома не було. Стіл був накритий, на ньому стояла миска з макаронами і друга — з м'ясним соусом. Перед ними лежала записка:

"Привіт, Максе!! На жаль, мусив іти!!! Терміновий дзвінок від доктора Шеля!!! Мушу віднести його пацієнтові деякі ліки!!! Твій тато!"

Тато над усе любить знаки оклику і часто ставить їх аж три там, де досить було б і крапки.

Макарони ще парували.