Пані Боварі - Сторінка 14

Він носив чорний суконний жилет, волосяний комірець і сірі панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксовані високі чоботи, на головках яких видавались симетричні опуклини від розбухлих великих пальців. Жодна волосинка не вибивалася за лінію його рівно підстриженої русявої борідки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом. Він досконало знав усі картярські ігри, був завзятим мисливцем і мав прегарний почерк; дома він завів токарний верстат, виточував знічев'я кільця на серветки і захаращував ними всю квартиру із захопленням митця і егоїзмом буржуа.

Біне попрямував до маленької кімнати, але звідти треба було спершу випровадити трьох мірошників. І весь час, поки йому накривали на стіл, він стояв мовчки на одному місці біля груби. Потім перейшов у кімнатку й зачинив за собою двері, як завжди, знявши при вході кашкета.

— У такого язик не відпаде від увічливих розмов, — сказав аптекар, залишившись на самоті з трактирницею.

— Він завжди отак якось. На тім тижні завернули сюди два комівояжери-суконщики — веселі хлопці, увесь вечір такі анекдоти розповідали, що в мене аж сльози виступили од сміху… А він сидів тут же, як сич у лісі, і ані пари з уст!

— Так! — підтвердив аптекар. — Нема в нього фантазії, нема дотепності, — нічого того, що характеризує світську людину.

— А проте кажуть, що він чоловік здібний, — заперечила хазяйка.

— Здібний? — перепитав пан Оме. — Хто? Він — здібний? Хіба що до акцизної служби, — додав він уже спокійнішим тоном.

І знову почав:

— Ну, я ще розумію, коли негоціант з великими торговельними зв'язками, юрист, чи лікар, чи фармацевт бувають настільки захоплені своїми справами, що стають диваками, навіть відлюдьками… Історія знає чимало таких прикладів! Але ж ці люди принаймні про щось думають. Ось хоч би й я. Скільки разів мені траплялось шукати ручку на столі, щоб надписати етикетку, — туди-сюди, аж вона за вухом!

Тим часом пані Лефрансуа вийшла за поріг виглядати, чи не їде "Ластівка". Вона здригнулась. До кухні раптом зайшов якийсь чоловік у чорному одязі. У вечірньому присмерку можна було все-таки розглядіти його рум'яне лице і атлетичну фігуру.

— Чим можу служити, пане кюре? — спитала трактирниця, дістаючи з полички каміна одного із мідних свічників, що стояли там цілою батареєю. — Може, вип'єте чогось? Чарочку смородинівки, склянку вина?

Священик відмовився надзвичайно ввічливо. Він зайшов тільки за своєю парасолькою, що забув допіру в Ернемонському монастирі. Попросивши пані Лефрансуа прислати йому парасольку ввечері додому, він подався до церкви: вже дзвонили на вечерню.

Коли звук його кроків затих на площі, аптекар заявив, що він вважає таку поведінку зовсім негідною. Яке мерзенне лицемірство — відмовитись від чарочки! А тим часом потайки попи всі пиячать, і, звичайно, всі вони бажали б повернути часи церковної десятини.

Хазяйка заступилась за кюре.

— Зате він чотирьох таких, як ви, подужає. Торік він допомагав нашим наймитам убирати солому. По шість в'язок одразу тягав на собі. Сказано, сила!

— Браво! — вигукнув аптекар. — От і посилайте дівчат на сповідь до такого завзятого молодця! Е, ні, був би я при владі, то видав би розпорядження щомісяця пускати кров усім священикам. Так, пані Лефрансуа, щомісяця їм — добрячу флеботомію в інтересах моральності й загального спокою!

— Та годі-бо, пане Оме! Ви безбожник! Ви релігії не визнаєте!

— Ні, я визнаю релігію, — відповів фармацевт, — у мене своя релігія. Я, коли хочете, навіть релігійніший за них усіх, з усіма їхніми штуками та фокусами! Так, я вірю в Бога. Вірю в найвищу істоту, в творця, а який він є, це мені байдуже. Він створив нас на те, щоб кожен виконував свої обов'язки громадянина і сім'янина. Але мені нема потреби ходити до церкви, цілувати срібні тарілки і годувати своїм коштом зграю шарлатанів, які й без того їдять краще, ніж ми з вами. Бога можна з таким самим успіхом шанувати і в лісі, і в полі, і навіть просто споглядаючи небесну твердь, як це робили люди в давнину. Мій бог — це бог Сократа, Франкліна, Вольтера і Беранже. Моя віра — це "Віра савойського вікарія"[37] і безсмертні принципи вісімдесят дев'ятого року! І тому я не припускаю існування старенького бозі, що гуляє в себе в райському садочку з паличкою в руці, влаштовує своїх друзів жити в череві китовому, вмирає з жалібним криком і воскресає на третій день. Усі ці дурниці абсурдні самі по собі і суперечать елементарним законам природи. Між іншим, це є яскравим доказом того, що попи, самі погрязаючи в багнюці неуцтва, намагаються втягнути в нього і народні маси!

Тут аптекар замовк, шукаючи очима публіку, бо, захопившись власним красномовством, він уявив собі, що виступає на засіданні муніципальної ради. Але трактирниця вже не слухала його; вона прислухалась до якогось далекого шуму. Незабаром можна було розрізнити гуркіт колес і хляпання розслаблених підків, і, нарешті, перед дверима трактиру спинилась "Ластівка".

Жовтий ящик її кузова височів поміж двома великими колесами, що майже сягали брезентового верха, заступаючи пасажирам вид на дорогу і оббризкуючи їм плечі гряззю. Крихітні шибки вузеньких віконець ходором ходили в рамках, коли зачинялись дверцята. Вони були вкриті щільним шаром пилюги, що не відмивалась навіть під час зливи, а зверху заляпувались багнюкою. Диліжанс був запряжений утрикінь: двоє коней дишельних, третій — попереду.

Коли спускалися з гори, екіпаж так розгойдувався, що черкався дном кузова об землю.

На площу вибігло кілька йонвільців, і зразу зчинився гармидер. Той питав про новини, той вимагав якихось пояснень, той прийшов по свої пакунки. Івер не знав, кому перше відповідати. Він виконував у Руані всі доручення місцевих жителів: ходив по крамницях, привозив чоботарю шкури, ковалю залізо, своїй хазяйці — оселедці, жінкам — капелюшки від модистки й накладне волосся від перукаря. Повертаючися з міста, він усю дорогу роздавав усякі речі, — стоячи на передку, він жбурляв їх через паркани у двори, репетуючи на все горло, а коні тим часом тюпали собі самі.

Сьогодні він забарився в дорозі, бо сталася пригода: левретка пані Боварі забігла кудись у поле. Хвилин п'ятнадцять стояли й свистали, кликали її. Потім Івер завернув назад і проїхав з півльє, гадаючи, що ось-ось знайде собачку. Але зрештою довелось їхати без неї. Емма плакала, сердилась, винуватила у всьому Шарля. Пан Лере, торговець мануфактурою, що сидів поруч у диліжансі, намагався втішити її, розповідаючи про різні випадки, коли заблукані собаки пізнавали своїх хазяїв через багато років. Відомий факт, говорив він, коли один пес прийшов навіть із Константинополя в Париж. Другий, вертаючись додому, пробіг по прямій лінії п'ятдесят льє і переплив по дорозі чотири річки; у рідного батька пана Лере був пудель, який пропадав десь аж дванадцять років, а потім раптом плигнув йому на спину одного дня на вулиці, коли старий ішов обідати.

II

Першою вийшла з диліжанса Емма, за нею Фелісіте, потім пан Лере, якась мамка і, нарешті, Шарль. Його ледве добудились: як тільки споночіло, він заснув у своєму куточку.

Назустріч приїжджим вийшов Оме. Він засвідчив своє шанування пані Боварі і своє поважання панові Боварі, сказав, що дуже радий з нагоди бути їм у чомусь корисним, і нарешті додав найсердечнішим тоном, що сам, без запрошення, насмілився завітати до них на обід, та ще й без дружини, бо вона у від'їзді.

Зайшовши в кухню, пані Боварі підійшла до каміна. Підібравши на коліні кінчиками пальців сукню і підсмикнувши її таким чином до кісточок, вона простягнула ногу, взуту в чорний ботик, до вогню, де смажилась на рожні баранина. Полум'я осявало всю її постать, пронизуючи ясним світлом тканину сукні, тендітну білу шкіру і навіть повіки, коли вона мружилась від вогню. Яскраво-червоні відблиски перебігали по ній щоразу, коли крізь прочинені двері вривався знадвору вітер.

З другого боку каміна стояв білявий юнак і мовчки дивився на Емму. Це був пан Леон Дюпюї, другий постійний відвідувач "Золотого лева". Він служив клерком у місцевого нотаріуса, метра Гійомена, і страшенно нудився в Йонвілі. Тому він частенько відтягував годину обіду, сподіваючись, що до трактиру нагодиться випадковий подорожній, з яким можна буде пробалакати вечір. У дні, коли робота кінчалася рано, він не знав, куди діватись, і рад не-рад мусив з'являтися вчасно на обід і витримувати його, від супу до сиру, віч-на-віч з Біне. Ясно, що він з радістю згодився на пропозицію хазяйки пообідати в товаристві з приїжджими. Всі гості перейшли до великої зали, де пані Лефрансуа веліла ради такої оказії накрити стіл на чотири персони.

Оме попросив дозволу не знімати фески, бо боявся застудитись. Потім заговорив до сусідки:

— Ви, напевне, стомились, ласкава пані? Наша "Ластівка" так жахливо трясе й підкидає!

— Це правда, — відповіла Емма, — але мене завжди радують поїздки. Люблю переїжджати з місця на місце.

— Ох, це така нудота — сидіти вічно на одному місці! — зітхнув клерк.

— Коли б вам довелося, як мені, — встряв Шарль, — не злазити з коня…

— А по мені, що може бути приємнішим? — заперечив Леон, звертаючись більше до Емми, і додав: — Якщо є можливість.

— Власне кажучи, — говорив тим часом аптекар Шарлю, — медична практика в наших краях не дуже клопітна справа. Стан наших шляхів дозволяє користуватись кабріолетом, а хворі платять за візити непогано, бо хлібороби живуть у нас заможно. У медичному відношенні, крім звичайних випадків запалення кишок, бронхіту, жовчних захворювань тощо, в тутешніх місцях трапляється часом, у період жнив, переміжна пропасниця. Але взагалі важких випадків мало; чогось специфічного теж не можна відзначити, хіба що золотуха, поширення якої викликається, безперечно, жахливими гігієнічними умовами селянських жител. Ах, пане Боварі! Вам доведеться боротися з численними забобонами, з багатьма закоренілими передсудами, які вперто намагатимуться противитись усім зусиллям вашої науки. Чимало ще в нас таких, що, замість звернутися до лікаря чи аптекаря, вдаються до молитов, мощів та попів. Проте клімат у нас, власне кажучи, пристойний, і в селищі навіть нараховується кілька дев'яностолітніх дідів.