Пані Боварі - Сторінка 42

Але, запечатавши листа, вона раптом згадала, що не знає Леонової адреси.

"Нічого, віддам завтра сама, — вирішила вона. — Він же прийде".

Другого дня зранку Леон відчинив вікно, вийшов на балкон і, наспівуючи, вичистив сам свої черевики і покрив їх кілька разів лаком. Він одягнув білі панталони, тонкі шкарпетки і зелений фрак і вилив на носову хусточку ввесь запас своїх парфумів, потім пішов до перукаря, завився і знов розпустив завивку, щоб надати зачісці більше природної елегантності.

"Ще дуже рано", — подумав він, глянувши в перукарні на годинника з зозулею: була лише дев'ята.

Він продивився старий журнал мод, вийшов у провулок, викурив сигару, пройшовся по кількох вулицях і, вирішивши нарешті, що вже пора, неквапом попрямував до соборної площі.

Був погожий літній ранок. У вітринах ювелірів виблискувало срібло; сонячне проміння, падаючи навскоси на собор, вигравало на пругах сірого каменю; зграйка пташок вилася в голубому небі навколо дзвіничок з ажурними трилисниками; площа повнилася людським гомоном і пахощами квітів, — понад бруком, поміж зеленої рути, котячої м'яти та куросліпу, пишалися троянди, жасмин, гвоздики, нарциси й туберози; посередині журкотів фонтан, і під великими парасолями, серед укладених пірамідами золотавих динь, простоволосі перекупки загортали в папір букетики фіалок.

Леон узяв букет. Це вперше він купував квітки для жінки; коли він вдихав їх аромат, груди його розширились від гордості, ніби цей знак уваги до коханої підносив і його гордість.

Але він боявся, щоб його хто не помітив, і рішуче попростував до церкви.

На порозі лівого порталу, під статуєю "Танцюючої Маріам"[68], стояв воротар: на голові капелюх з плюмажем, при боці шпага, в руці жезл, сам величний, як кардинал, і блискучий, як дароносиця.

Він підійшов до Леона і спитав із тією вкрадливо добродушною посмішкою, яка буває у служителів церкви, коли вони звертаються до дітей:

— Ви, пане, мабуть, не тутешній? Ви, пане, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?

— Ні, — відповів Леон.

Він обійшов бічні вівтарі, потім знову виглянув на площу. Емми не було. Він піднявся на хори.

У повних кропильницях віддзеркалювався неф з нижньою частиною стрілчастого склепіння та кольорових шиб. Але відсвіти віконного малювання переломлювались на мармурових пругах і слалися барвистим килимом по плитах підлоги. Через три відкритих портали трьома широкими снопами вривалося знадвору сонячне світло. Вряди-годи в глибині церкви пропливав паламар, пригинаючи коліна майже на ходу перед вівтарем, як то роблять побожні люди, коли поспішають. Недвижно звисали зі стелі кришталеві люстри. На хорах блимала срібна лампада; з бічних каплиць, з темрявих закамарків храму долинало час від часу ніби притамоване зітхання, а гуркіт опусканих ґрат гулко відлунював під високим склепінням.

Леон ходив неквапом попід стінами. Ніколи ще життя не здавалось йому таким приємним. Зараз, зараз прийде вона, — зваблива, збентежена, полохливо оглядаючись, чи не стежить хто за нею, — прийде з золотою лорнеткою, в сукні з воланами, в елегантних черевиках, у всьому блиску ще не знаної йому вишуканості, у всьому чарі переможеної чесноти. Церква розкривається перед нею велетенським будуаром, склепіння схиляється, щоб прийняти в сутінках своїх сповідь її кохання, мальовані вітражі блискочуть, щоб осяяти її обличчя, а кадила ось-ось закуряться ладаном, щоб вона з'явилась ангелом в оболоках фіміаму.

Але вона все не йшла. Він сів на стілець, і погляд його упав на синю шибу, де були намальовані рибалки, що вертаються з ловів. Він довго і пильно вдивлявся в те малювання, рахував кільця луски на рибах та ґудзики на куртках, а думки його блукали хтозна-де, шукаючи Емми.

Воротар стояв осторонь ображений, навіть обурений: цей жевжик насмілився оглядати собор без його пояснень! Це ж нечуване зухвальство, крадіж, блюзнірство.

Та ось — зашарудів по плитах шовк, майнув капелюшок, чорна пелеринка… Вона! Леон схопився і побіг назустріч.

Емма була бліда і йшла швидко.

— Читайте! — промовила вона, простягаючи йому листа… — Ні, не треба! — Відсмикнула руку, увійшла в каплицю пресвятої діви, впала навколішки і почала молитись.

Спершу Леон розсердився на неї за ці богомольні примхи, але потім відчув у них своєрідний чар: вона поринала в молитви під час побачення, мов якась андалузька маркіза! Та це тривало занадто довго, і він став нетерпеливитись.

Емма молилась — точніше, намагалась молитися, — сподіваючись, що небо пошле їй якесь знамення; щоб сподобитися божественної ласки, вона пильно вдивлялася в блискучий престол, вдихала пахощі білих нічних фіалок, що розпускались у великих вазах, і чуйно вслухалася в церковну тишу, — але на душі їй ставало щодалі бентежніше.

Вона підвелась, і обоє зібралися вийти, коли раптом до них швидко підійшов воротар і завчено спитав:

— Ви, пані, напевне, не тутешня? Ви, пані, бажаєте оглянути, що є цікавого в соборі?

— Ні, ні! — заперечив клерк.

— А чому б не оглянути? — озвалась Емма.

Усією своєю хисткою цнотою вона чіплялася за пречисту діву, за статуї святих, за надгробні плити — за все, що попадеться.

Тоді воротар, бажаючи розповісти все по порядку, повів їх знову до виходу на площу і там показав жезлом на великий круг із чорних плит без написів і прикрас.

— Прошу звернути увагу, — почав він урочисто, — у цьому крузі відпивався знаменитий Амбуазький дзвін. Другого такого дзвона не було на всю Європу: важив він аж сорок тисяч фунтів. Той майстер, що його вилив, умер із радощів…

— Пішли далі, — перебив його Леон.

Провідник рушив далі. Він привів їх назад до каплиці пресвятої діви. Розкинувши руки всеосяжним жестом, гордий, як фермер, що показує гостям свій фруктовий сад, він заговорив:

— Під цією ось простою плитою спочиває прах П'єра де Брезе, сеньйора де ла Варен і де Бріссак, маршала пуатевінського і губернатора нормандського, що загинув смертю хоробрих у бою при Монлері шістнадцятого липня тисяча чотириста шістдесят п'ятого року.

Леон, кусаючи губи, переминався з ноги на ногу.

— А цей рицар, по праву руку, з ніг до голови закутий у лати, верхи на здибленому коні — то його внук, Луї де Брезе, сеньйор де Бреваль і де Моншове, граф де Молевріє, барон де Моні, камергер короля, кавалер ордена Святого духа, так само губернатор нормандський. Помер двадцять третього липня тисяча п'ятсот тридцять першого року, в неділю, як сказано в епітафії. А під написом зображена людина, що збирається зійти в домовину, — то теж він. Трудно більш вдало відтворити тлінність земного життя, правда ж?

Пані Боварі піднесла до очей лорнетку. Леон дивився на неї нерухомо, не наважуючись вимовити й слова чи зробити якийсь жест, — він був пригнічений цією подвійною змовою балакучості й байдужості.

А невблаганний гід правив своє:

— Обік нього, бачите, плаче навколішках жінка; то його дружина, Діана де Пуатьє[69], графиня де Брезе, герцогиня де Валентінуа, народилася тисяча чотириста дев'яносто дев'ятого року, померла тисяча п'ятсот п'ятдесят шостого року; по ліву руку — Пресвята Богородиця з немовлям. А тепер поверніться сюди: перед вами гробниця Амбуазів. Вони обидва були кардиналами і руанськими архієпископами. Цей був міністром короля Людовіка XII. Він багато чим прислужився соборові. У своєму заповіті відписав на бідних тридцять тисяч золотих екю.

Не змовкаючи й на хвилину, воротар проштовхнув своїх слухачів до каплички, розсунув балюстради, якими вона була заставлена, і відкрив якусь ніби брилу, що колись була, можливо, неоковирною статуєю.

— У давніші часи, — сказав він, глибоко зітхнувши, — вона прикрашувала могилу Річарда Левине Серце, короля англійського і герцога нормандського. Це кальвіністи, пане, довели її до такого стану. Вони по злобі зарили її в землю, під єпископським кріслом. А ось, дивіться, двері, через які монсеньйор проходить до своїх покоїв. Тепер перейдемо до розмальованих шибок… Змія під ринвою…

Тут Леон швидко вийняв з кишені срібну монету і вхопив Емму за руку. Воротар отетерів, не розуміючи такої передчасної щедрості: адже відвідувачі не оглянули ще й половини собору! І він крикнув навздогін:

— А шпиль, пане! Шпиль іще!

— Спасибі, не треба! — відказав Леон.

— Ні, не кажіть, пане! Шпиль у нас чотириста футів заввишки, всього на дев'ять футів нижчий від великої єгипетської піраміди. Він вилитий із чавуну, і треба сказати…

Але Леон уже тікав; йому здавалося, ніби його любов, яка за ці дві години каменем заціпеніла в нерухомості церкви, тепер мала вилетіти димом крізь цю гінку трубу, цю довгу клітку, цей мережаний димар, що химерно підносився над собором, як витвір примхливої фантазії якогось майстра-штукаря.

— Куди ж ми? — спитала Емма.

Леон не відповідав і тільки ще дужче наддав ходу. Пані Боварі уже вмочила пальці в свячену воду, як раптом вони почули позад себе чиєсь гучне сопіння і розмірений стукіт палиці. Леон обернувся.

— Пане!

— Що там?

І він побачив воротаря, що ніс під пахвою штук двадцять товстих неоправлених книг, притискаючи їх для рівноваги до живота. То була література, присвячена соборові.

– Ідіот! — буркнув Леон і кинувся до виходу.

На паперті бавився якийсь хлопчик.

— Піди поклич мені візника.

Малий стрілою помчав по вулиці Чотирьох Вітрів. Кілька хвилин вони стояли одне перед одним нерішучі, зніяковілі.

— Ах, Леоне!.. Я й сама… не знаю… Чи годиться мені…

Вона маніжилась. Потім раптом уже серйозним тоном сказала:

— Ви знаєте, це дуже непристойно.

— Чому? — заперечив клерк. — Так роблять у Парижі.

Цей непохитний аргумент переконав її.

А візника все не було. Леон уже боявся, щоб Емма не вернулася до церкви. Нарешті фіакр під'їхав.

— Та ви ж хоч вийдіть північним порталом, — гукнув їм з порога воротар, — там побачите ще "Воскресіння з мертвих", "Страшний суд", "Рай", "Царя Давида" і "Грішників у геєні огненній"!

— Куди вас? — спитав візник.

— Куди хочеш, — відповів Леон, підсаджуючи Емму в карету.

І важкий екіпаж загуркотів по бруку.

Він спустився по вулиці Гран-Пон, минув площу Мистецтв, набережну Наполеона, Новий міст і спинився прямо перед статуєю П'єра Корнеля.[70]

— Далі! — крикнув голос зсередини.

Візник знову рушив; розбігшись згори з перехрестя Лафайєт, коні галопом примчали до вокзалу.

— Ні, прямо! — гукнув той самий голос.

Фіакр виїхав за шлагбаум, вибрався на шосе і покотився поволі попід високими в'язами.