Пані Боварі - Сторінка 53

Яка підлота!" — думала Емма, ідучи квапливим нервовим кроком попід придорожніми осиками. Досада невдачі ще більше підсилювала гнів її ображеної цнотливості: їй здавалось, що провидіння навмисне переслідує її, і, підносячись у власній гордості, вона ніколи ще так не шанувала себе, ніколи не зневажала так інших, її охопило якесь шаленство, їй хотілось бити всіх мужчин, плювати їм в обличчя, шарпати їх на шматки; бліда, тремтяча, люта, вона, не спиняючись, швидко простувала вперед, вдивляючись крізь сльози у пустельний обрій і ніби насолоджуючись цією ненавистю, що душила її.

Коли вона побачила свій дім, її опанувало цілковите знесилля. Ноги не слухались її, — а йти було треба. Куди тут утечеш?

Фелісіте виглядала її на порозі.

— Ну як?

— Ніяк, — сказала Емма.

І цілу чверть години вони удвох перебирали всіх йонвільців, які могли б стати у пригоді. Але щоразу, коли Фелісіте називала чиєсь ім'я, Емма заперечувала:

— Навряд… Не захочуть вони!

— Та скоро ж пан прийде!

— Знаю… Іди собі.

Вона зробила все, що могла. Годі було придумати щось інше. Коли прийде Шарль, вона скаже йому навпростець:

– Іди звідси. Не ходи по килиму, він уже не наш. Від усього твого дому не лишилось тобі ані стільця, ані шпильки, ані цурочки! І це я занапастила тебе, нещасний!

Тоді він розридається, поплаче-поплаче, а потім примириться з долею і простить усе.

— Так, — шепотіла вона, скрегочучи зубами, — він простить мені, а я б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся зі мною… Нізащо в світі!

Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Але чи вона йому признається, чи ні, байдуже: не сьогодні-завтра він сам довідається про катастрофу; отже, доводиться ждати цієї жахливої сцени і мужньо знести весь тягар його великодушності. У неї майнула думка ще раз сходити до Лере. Е, ні, дарма! Написати до батька? Занадто пізно! Можливо, вона вже каялась, що відмовила нотаріусові, коли раптом почула кінський тупіт. То приїхав Шарль; він відчинив хвіртку, сам білий як стіна… Емма прожогом кинулась на сходи, вибігла на площу. Дружина мера, яка розмовляла біля церкви з Лестібудуа, побачила, як Емма ввійшла в помешкання акцизника.

Пані Тюваш відразу побігла й розповіла все пані Карон. Обидві кумасі вилізли на горище і сховалися за розвішаною білизною; звідти їм було видно все, що відбувається у Біне.

Він був сам-один у себе на мансарді і виточував із дерева якусь мудровану фігурку на кшталт тих химерних композицій із слонової кості, що складаються з півмісяців і кульок, вправлених одна в одну — все це нагадує формою обеліск і ні до чого не придатне. Він якраз брався до останньої деталі, все було майже готове! У темряві майстерні від його верстата шугав жовтавий пил, ніби сніп іскор з-під копит скакуна; крутились, хурчали колеса. Біне нахилив голову над роботою, ніздрі його роздувались, на обличчі грала посмішка; здається, він утішався зараз тією повнотою щастя, що дається тільки нескладними заняттями, які бавлять розум легкими труднощами, заспокоюють його досягненими результатами і не залишають місця для якоїсь вищої мрії.

— Ага, ось вона, — шепнула пані Тюваш.

Але верстат так хурчав, що годі було щось розчути. Нарешті сусідкам почулось слово "франки", і пані Тюваш зашепотіла:

— Вона просить, щоб він допоміг дістати відстрочку на сплату податків…

— Про людське око…

Потім вони побачили, як Емма ходить туди й сюди по майстерні, розглядаючи порозвішувані по стінах кільця для серветок, свічники, кулі для поручнів, а Біне задоволено погладжує бороду.

— Може, вона хоче у нього щось замовити? — спитала пані Тюваш.

— Та він же нічого на продаж не робить, — заперечила сусідка.

Акцизник слухав Емму, але, мабуть, нічогісінько не розумів — так він витріщав очі. А та все говорила ніжним, благальним тоном. Вона підступила до нього ближче; груди в неї хвилювались; тепер обоє мовчали.

— То що ж це, вона сама йому набивається? — сказала пані Тюваш.

Біне почервонів аж до вух. Емма взяла його за руку.

— О! Це вже далі нікуди!

Тут вона явно запропонувала йому щось жахливе, бо акцизник, — а він же був хоробрий чоловік, бився при Баутцені й Лютцені[74], захищав Париж у чотирнадцятому році і був навіть представлений до хреста, — раптом відсахнувся, мов перед ним була гадюка, і закричав:

— Пані! Що ви собі думаєте?

— Батогами б їх, таких жінок, — обурювалась пані Тюваш.

— А де ж вона ділась? — спитала пані Карон, бо в цю мить Емма зникла.

Потім, побачивши, що вона побігла головною вулицею і звернула праворуч, ніби на цвинтар, цікаві сусідки зовсім уже не знали, що їм і думати.

— Тітко Ролле, — сказала Емма, прийшовши до мамки. — Розшнуруйте!.. Душно мені.

Вона впала на ліжко й заридала. Тітка Ролле вкрила її спідницею і постояла якийсь час коло неї. Але не добившись від пані ні слова, мамка відійшла і сіла знов прясти льон.

— Ох, перестаньте, — простогнала Емма; їй здавалось, що то хурчить токарний верстат Біне.

"Що їй сталось? — подумала мамка. — Чого це вона прийшла до мене?"

А вона прибігла сюди, бо дома їй було моторошно.

Нерухомо лежачи горілиць, Емма дивилась просто перед себе якимось порожнім поглядом, і всі предмети розпливалися в неї перед очима, хоч вона намагалась розглядати їх пильно, з якоюсь тупою настирливістю. Вона придивлялася до полупленої стіни, до двох димучих головешок, до павука, що лазив над її головою по сволоку. Нарешті їй удалось зібратися з думками. Пригадалось… Колись із Леоном… О, як це було давно! Сонце сяяло над річкою, духмянів ломиніс… І вже спогади підхопили її кипучою хвилею, і незабаром у її пам'яті сплив учорашній день.

— Котра година? — спитала вона.

Тітка Ролле вийшла з хати, простягла праву руку проти найсвітлішої частини неба і, неквапливо повернувшись, сказала:

— Скоро третя.

— Дякую, дякую…

Адже скоро прийде Леон. Ну, звичайно, прийде. Він добув грошей… Але ж він не знає, що вона тут; він, може, піде туди; і Емма послала за ним мамку до себе додому.

— Та не барися!

– Іду вже, йду, ласкава пані.

Тепер Емма здивувалася, що не подумала про нього з самого початку; адже вчора він дав їй слово і мусить його дотримати; вона вже уявляла собі, як піде до Лере й покладе перед ним на стіл три банкові білети. Але треба ще вигадати якусь історію, пояснити все чоловікові. Що йому сказати?

Тим часом мамка чомусь довгенько не верталася. Але в хатині не було годинника, і Емма вирішила, що їй тільки здалося, ніби минуло багато часу. Вона вийшла погуляти в садку, пройшлася спроквола попід живоплотом, а потім хутко вернулася, сподіваючись, що мамка, може, прибігла іншою дорогою. Нарешті вона стомилася чекати; звідусіль на неї насували страхи; вона відганяла їх і, вже не відчуваючи, скільки пробула тут — чи цілий вік, чи одну хвилину, — сіла в куточок, заплющила очі, затулила вуха. Раптом рипнула хвіртка; вона зірвалась на рівні ноги, але не встигла розкрити рота, як тітка Ролле сказала:

— У вас нема нікого.

— Як?

— А так. Нікого. А пан сидить, плаче. Вас кличе. Всі вас шукають.

Емма не відповідала. Задихаючись, вона дивилась навкруги безтямними очима, і перелякана селянка аж позадкувала від неї; їй здалося, що пані збожеволіла. Зненацька Емма скрикнула і вдарила себе по лобі: наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. Адже він такий добрий, чутливий, великодушний! Та, зрештою, якщо він навіть вагатиметься зробити їй цю послугу, то вона може завжди примусити його: тільки гляне раз і знову розбудить минуле кохання… І ось вона подалась до Ла Юшетт, не усвідомлюючи навіть, що йде назустріч тому, що її допіру так обурило, не припускаючи й на мить, що це можна назвати проституцією.

VIII

"Що я скажу йому? З чого почну?" — думала вона, ідучи. І що далі вона йшла, то ясніше впізнавала кущі, дерева, зарослий дроком косогір, самий замок. В ній непомітно оживало почуття перших днів її кохання, і її бідне змучене серце спочивало в цих любих споминах. Теплий вітерець лагідно повівав їй у лице, сніжок брався водою, і з брості на траву спадали поволі краплини.

Вона ввійшла, як бувало колись, через хвіртку в парк, потім потрапила на передній двір, обсаджений двома рядами крислатих лип, що зі свистом колихали довгими гілками. На псарні завалували собаки, але ніхто не вийшов на той гавкіт.

Вона піднялась широкими прямими сходами з дерев'яним поруччям, що вели до вимощеного запорошеними плитами коридора з цілою низкою дверей, ніби в монастирі чи в готелі. Родольфова кімната була в самому кінці, ліворуч. Коли Емма взялася за клямку, сили раптом покинули її. Вона боялася, що не застане його, і майже бажала, щоб вийшло так, — а проте це була її єдина надія, останній шанс на порятунок. Вона спинилась на хвильку і, усвідомивши всю необхідність цього вчинку, набралась сміливості і ввійшла.

Він сидів біля каміна, поставивши ноги на ґрати, і курив люльку.

— Як? Це ви? — гукнув він і зірвався з місця.

— Це я!.. Родольфе, я прийшла до вас за порадою.

Але, незважаючи на всі зусилля, вона не змогла більше видобути з себе ні слова.

— А ви зовсім не змінились, чаруєте, як і колись.

— Шкода того чарування, мій друже, — гірко всміхнулась вона. — Адже ви знехтували ним.

Тоді він почав з'ясовувати їй свою поведінку, наводити якісь заплутані виправдання, — кращих він не спромігся вигадати.

Емма піддалась його словам, а ще більше — його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи.

— Нехай і так! — промовила вона, журливо дивлячись на нього. — А все-таки скільки я перестраждала!

— Таке життя! — зауважив він філософським тоном.

— Скажіть же хоч, — знов заговорила Емма, — як вам жилося, відколи ми розлучились?

— Та… Ні добре, ні погано.

— А може, нам було б краще не розставатись?

— Може.

— Правда? — похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: — О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила!

Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними — як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей.

— Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене.

І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею.