Пані Боварі - Сторінка 57

Фелісіте послала йому в вітальні матрац; він ліг і заснув.

Будучи філософом, пан Оме все-таки шанував мертвих. Не гніваючись на бідного Шарля, він прийшов увечері, щоб просидіти ніч над покійницею, не забувши прихопити з собою три книжки і зошит для нотаток.

Отець Бурнізьєн був уже там; над узголів'ям ліжка, виставленого з алькова, палали дві високі свічки.

Аптекареві було якось не по собі в цій тиші, і він промовив кілька співчутливих слів про "нещасливу молоду жінку". Священик відповів, що тепер лишається тільки молитися за неї.

— Але ж одне з двох, — заперечив Оме, — або вона упокоїлась у благодаті (як висловлюється церква), — і тоді наші молитви їй ні до чого; або ж вона померла нерозкаяною (якщо не помиляюсь, тут пасує саме цей релігійний термін), — і в такому разі…

Бурнізьєн перебив його, похмуро відрізавши, що все одно треба молитися.

— От кажуть: бачить бог із неба, чого кому треба, — не вгавав Оме. — А навіщо ж тоді всякі молитви?

— Як? — оторопів священик. — Навіщо молитви? Та ви не християнин, чи що?

— Даруйте, — відповів Оме. — Я схиляюсь перед християнством. Перш за все воно звільнило рабів, дало мораль, яка…

— Не в тому сила! Святе письмо…

— О, щодо святого письма, то розгорніть лишень історію: всі тексти підроблені єзуїтами.

Увійшов Шарль; наблизившись до ліжка, він тихо відслонив завісу.

Голова Емми була схилена до правого плеча. Один кутик рота лишився розкритим і вирізнявся на обличчі чорною діркою; великі пальці були пригнуті до долоней; вії вже припорошились якимсь білим пилком, а очі взялися чимось каламутним і липким, ніби павуки заснували їх тонким павутинням. Випнуте на грудях покривало спускалось западиною до колін, а потім знову підіймалось до пальців ніг. Шарлю здавалось, що Емму давить якийсь надмірний тягар, якась величезна вага.

Церковні дзиґарі вибили дві години. За вікном чувся плюскіт річки, що текла в темряві попід терасою. Вряди-годи голосно сякався абат Бурнізьєн та Оме скрипів пером по паперу.

— Друже мій, — озвався він до Шарля. — Вам краще піти; це видовище крає вам серце.

Коли Шарль вийшов, аптекар і кюре відновили суперечку.

— Почитайте Вольтера! — говорив Оме. — Почитайте Гольбаха[81], почитайте "Енциклопедію".[82]

— Почитайте "Листи португальських євреїв"[83]! — казав абат. — Почитайте "Суть християнства"[84], твір Нікола, колишнього судового службовця!

Суперечники гарячкували, розчервонілись, кричали обидва враз і не слухали один одного; Бурнізьєн обурювався з такого зухвальства, Оме дивувався з такого туподумства; ще трохи, й вони вже почали б лаятися, коли це знову з'явився Шарль. Його тягло сюди, мов якимись чарами, і він раз у раз підіймався сходами нагору.

Щоб краще бачити, він ставав навпроти Емми й забувався в цьому спогляданні; воно було таке глибоке, що поглинало всякий біль.

Він пригадував оповідання про каталепсії, про чудеса магнетизму і думав, що, можливо, досить тільки захотіти з нелюдським напруженням волі, і йому пощастить воскресити її. Якось раз він навіть схилився до неї і тихенько покликав: "Еммо! Еммо!" Тільки полум'я свічок сколихнулось на стіні від його важкого дихання.

Над ранок приїхала пані Боварі-мати; Шарль обняв її і знову розридався, як дитина. Вона спробувала слідом за аптекарем зробити йому деякі зауваження відносно надмірних витрат на похорон. Він так розсердився, що вона зразу ж замовкла і навіть зголосилася негайно поїхати в місто і замовити все необхідне.

До вечора Шарль залишався один; Берту відвели до пані Оме. Фелісіте сиділа нагорі з тіткою Лефрансуа.

Увечері Шарль приймав візити. Він підводився відвідувачам назустріч, мовчки тиснув їм руки, потім гість підсаджувався до інших, що вже сиділи півколом біля каміна. Сиділи, понуривши голови й поклавши ногу на ногу, час від часу глибоко зітхали; всі страшенно нудились, але кожен намагався пересидіти іншого.

О дев'ятій годині знов прийшов Оме (протягом цих двох днів він увесь час снував сюди й туди через площу) і приніс із собою запас камфори, ладану й ароматичних трав. Крім того, він захопив цілу банку хлору, щоб знищити міазми. Тим часом служниця, тітка Лефрансуа і стара Боварі поралися коло Емми, опоряджаючи її; вони саме опускали довгу цупку вуаль, що прикрила її аж до атласних черевичків.

Фелісіте хлипала:

— Ох, бідна моя пані! Бідна моя пані.

— Гляньте, — зітхаючи, говорила трактирниця, — яка вона й досі гарна. От так і здається, що зараз візьме та й устане…

І всі три нахилились й заходились надівати вінок.

Для цього треба було трохи підвести їй голову, і з рота в мертвої бухнула цівка чорної рідини, мов блювота.

— Сукню, сукню глядіть! Господи! — закричала пані Лефрансуа. — А ви б хоч допомогли нам, — звернулась вона до аптекаря. — Чи, може, боїтесь?

— Боюсь? — здвигнув плечима Оме. — Чого б це я боявся? І не такого набачився в лікарні, коли вчився на фармацевта! В анатомічному театрі ми варили пунш. Небуття не страшить філософа; і, знаєте, я вже якось казав, що маю намір відписати свого трупа у клініку, щоб і після смерті прислужитись науці.

Прийшов кюре і спитав, як себе почуває пан Боварі; вислухавши відповідь аптекаря, він додав:

— Бачите, він іще не відійшов після удару.

Тоді Оме сказав, що абатові можна позаздрити — він ніколи не наражається на небезпеку втратити дорогу подругу життя. З цього приводу розгорілась суперечка про безженність духовенства.

— Справа в тому, — сказав аптекар, — що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які…

— А бодай його!.. — вигукнув священик. — А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді?

Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик.

…Співбесідник його вже куняв. Незабаром Бурнізьєнові стало душно в застояній атмосфері кімнати, і він розчинив вікно; це розбудило аптекаря.

— Чи не бажаєте зажити? — підніс абат йому табакерку. — Візьміть одну понюшку, це розганяє сон.

Десь далеко протягло заводив собака.

— Чуєте, як виє? — сказав аптекар.

— То, кажуть, на покійника, — відповів священик. — От бджоли, ті також: коли хтось помре, вони вилітають із вуликів.

Оме не став розбивати цих забобонів, бо вже знову задрімав.

Отець Бурнізьєн виявився витривалішим за нього і ще деякий час беззвучно ворушив губами; потім і в нього непомітно схилилась голова, він упустив додолу свого грубого чорного молитовника й захропів.

Так сиділи вони один проти одного, повипинавши животи, обидва надуті, нахмурені; нарешті після всіх тих суперечок піддались вони тій самій людській слабості; обидва були нерухомі, як і покійниця, над якою вони сиділи; вона теж, здавалось, заснула.

Увійшов Шарль — він не розбудив їх. Востаннє хотів надивитись на неї, попрощатися.

Ароматичні трави ще курились, і сизі хвилі диму зливалися біля вікон з нічною млою, що заповзала в кімнату. Де-не-де мерехтіли на небі зорі; ніч була тепла.

Воскові окапини спливали на простирала буйними сльозами. Шарль дивився на свічки, і в його стомлених очах миготіли відблиски жовтавого полум'я.

Муарові переливи леліли на білій, мов місячне світло, атласній сукні. Емма щезала під ними, і Шарлю ввижалося, ніби вона випромінюється сама з себе, розливається у всьому оточенні, ховається в ньому, — у тиші, в темряві, у подуві вітру, в вологих випарах землі.

Або раптом він бачив її в саду в Тості, на лавці під терновим живоплотом, чи на руанських вулицях, чи на порозі рідного дому, у дворі ферми Берто. Він чув веселий регіт парубків, що танцювали під яблунею. Кімната була сповнена ароматом її волосся, її сукня шаруділа у нього в руках, ніби сипала іскри. І то ж була все вона, вона!

Довго згадувались йому всі колишні радощі, її пози, її рухи, її голос. Безнадійні жалі сплескували в душі безперервно, безустанно, мов хвилі прибою.

Зненацька в ньому ворухнулась якась страшна цікавість: увесь здригаючись, він обережно підняв кінчиками пальців покривало. І зразу з грудей йому вихопився крик жаху, від якого прокинулись абат з аптекарем. Вони повели його вниз, до їдальні.

Скоро прийшла Фелісіте і сказала, що він просить пасмо Емминого волосся.

— Відріжте! — відповів Оме.

Але служниця не наважувалась; тоді він узяв ножиці й підійшов до покійниці сам. Руки в нього тремтіли, і він у кількох місцях проколов шкіру на скронях; кінець кінцем він переміг хвилювання і чикнув двічі чи тричі, де пришилося, так що в прекрасних кучерях Емми лишилися білі прослідки.

Потім аптекар і кюре знову повернулись до своїх занять, але час від часу обидва засинали і, прокинувшись, обопільно звинувачували один одного. Отець Бурнізьєн кропив кімнату свяченою водою, а Оме посипав підлогу хлором.

Фелісіте завбачливо залишила для них на комоді пляшку горілки, кружало сиру і чималу булку. Годині о четвертій аптекар не витримав і зітхнув:

– Їй-богу, я б не відмовився підживитись!

Священика не треба було довго вмовляти; він пішов, відправив обідню і незабаром повернувся; потім вони випили й закусили, злегка посміхаючись, самі не знаючи чому: їх опанували ті незрозумілі веселощі, які часто охоплюють нас після довгого сумування; а перехиливши останню чарочку, священик сказав аптекареві, поплескуючи його по плечу:

— А ми таки з вами колись порозуміємось!

Унизу, в передпокої, вони зустріли робітників. Шарлеві довелося мучитись дві години, слухаючи стукотіння молотка по дошках. Потім Емму поклали в дубову труну, а цю труну вставили в дві інші. Остання, свинцева, виявилась занадто просторою, і проміжки довелось запхати вовною з матраца. Нарешті, коли всі три труни були приладжені, поцвяховані й залютовані, — покійницю виставили біля входу. Двері розчинили навстіж, і почали сходитись йонвільці.

Приїхав дядько Руо. Загледівши чорну драпіровку біля вхідних дверей, він упав на площі непритомний.

X

Руо одержав аптекаревого листа лише через півтора дня після нещастя; шануючи батьківську чутливість, пан Оме склав листа таким чином, що неможливо було зрозуміти, що, власне, сталося.

Спочатку старий упав, ніби вражений громом.