Паперові міста - Сторінка 17

Може, тобі все ж таки класиці віддати перевагу: чорний смокінг і чорна камізелька?

— Пояс, думаєш, не треба?

— Ну, можна, тільки не з велетенськими брижами, розумієш?

Вони продовжили обговорювати цю тему — я так вважаю, ідеальна ширина брижів на поясі до смокінга може стати предметом багатогодинних дискусій; я й слухати покинув, ставши в чергу по піцу. Бен знайшов собі пару на бал, а Лейсі знайшла хлопця, який буде радий обговорювати той бал годинами. Тепер у всіх є пара — тобто за винятком мене, але я йти і не збирався. Єдина дівчина, з якою я хотів би піти, десь помандрувала.

Коли ми сіли, Лейсі почала читати "Пісню про себе" і сказала, що не бачить тут якогось особливого сенсу, і взагалі, на її думку, це не в дусі Марго. Загалом ми так і не зрозуміли, що вона хотіла нам цим сказати, якщо взагалі хотіла. Лейсі простягнула мені книжку, і вони з Беном знов заговорили про бал.

По обіді я вирішив, що сенсу перечитувати цитати немає, але мені раз у раз ставало нудно, і я знову діставав книжку з рюкзака і клав її на коліна. Наприкінці навчального дня, сьомим уроком, у мене була англійська. Ми щойно почали "Мобі Дика", і д-р Голден довго розбалакувала про риболовлю в дев'ятнадцятому столітті. На парті у мене лежав "Мобі Дик", а на колінах — Вітмен, але навіть той факт, що я сидів у кабінеті англійської, не допоміг. Зате я примудрився аж кілька хвилин не дивитися на годинника, тож неабияк здивувався, коли задзеленчав дзвоник, і довго складав речі в наплічник. Коли я повісив його на плече і попрямував до дверей, д-р Голден всміхнулася мені й мовила:

— Отже, Волт Вітмен?

Я боязко кивнув.

— Добрий поет, — визнала вона. — Настільки добрий, що я майже не від того, щоб ти читав його на моїх уроках. Але все ж таки не зовсім.

Я нерозбірливо перепросив, вийшов і попрямував до стоянки для старшокласників.

Поки Бен з Радаром репетирували, я сидів у "Зікумі", покинувши двері відчиненими, щоб провітрити авто. Я намагався читати "Федераліста", за яким у нас завтра на основах держави і права мав бути тест, але подумки постійно повертався до замкнутого кола загадок: Гатрі, Вітмен, Нью-Йорк, Марго. Вона поїхала в Нью-Йорк слухати фольк? Може, існує таємна Марго — любителька фольку, з якою я не знайомий? Може, вона оселилася в квартирі, де колись мешкав один з них? Але чому вона вирішила повідомити це мені?

У бічному дзеркалі я побачив Бена з Радаром; Радар ішов швидко, розмахуючи футляром з саксофоном. Вони квапливо залізли в уже відчинений "Зікум", Бен повернув ключа, мотор запирхав, ми почали сподіватися, він знову запирхав, ми ще дужче сподівалися, аж таки він ожив. Бен виїхав зі стоянки, і коли школа зосталася позаду, заволав:

— ТИ МОЖЕШ У ТАКЕ ПОВІРИТИ?!

Він просто не міг стримувати радості.

Почав лупити по клаксону, але той, природно, не працював, тож Бен, вдаряючи по ньому, щоразу верещав:

— БІ-БІП! БІ-БІП! ПОСИГНАЛЬ, ЯКЩО ЙДЕШ ЗІ СПРАВЖНЬОЮ КИЦЕЮ ЛЕЙСІ ПЕМБЕРТОН НА БАЛ! БІ-БІП, БЕЙБІ, БІ-БІП!

І так він ото телесувався майже всю дорогу.

— Знаєш, у чому причина? Крім відчаю? Мені здається, вони з Беккою Арингтон посварилися, бо Бекка, ну, зрадниця, і тепер Лейсі соромно ще й за Кривавого Бена. Вона цього, певна річ, не сказала, але я здогадався з її поведінки. То зрештою Кривавий Бен зіграв мені на руку.

Я був щасливий за нього і все таке, але мене все ж таки найдужче турбувала Марго.

— Хлопці, у вас ідеї є?

Я помовчав трохи, а потім Радар подивився на мене в дзеркало заднього огляду й мовив:

— Ця фраза про двері — єдина, що виділена іншим кольором, до того ж вона дивніша, ніж усі інші, незакінчена думка, тож, думаю, треба копати тут. Прочитай-но її ще раз.

— Зривайте замки з дверей! // Зривайте і двері з одвірків! — відказав я.

— Треба визнати, що Джеферсон-парк — не найкраще місце для того, щоб зривати двері з одвірків, — припустив Радар. — Може, вона це хотіла сказати? Вона ж ніби Орландо паперовим назвала? Може, Марго просто пояснює, чому втекла.

Бен пригальмував перед світлофором, а потім обернувся до Радара.

— Братани, — сказав він, — по-моєму, ви Кицюню Марго перехвалюєте.

— Що? — не зрозумів я.

— Зривайте замки з дверей, — відказав він. — Зривайте і двері з одвірків.

— Ну, — підтвердив я. Знову загорілося зелене світло, і Бен натиснув на газ. "Зікум" затрусився так, ніби от-от розвалиться, але таки поїхав далі.

— Це не поезія. Це не метафора. Це вказівка до дії. Треба піти в її кімнату і відкрутити замок з дверей, а двері вийняти з одвірка.

Радар подивився на мене, а я — на нього.

— Іноді,— сказав Радар до мене, — дурість Бена обертається геніальністю.

6

Припаркувавшись у нас під будинком, ми, як і в суботу, перетнули моріжок, що відокремлював мій дім від дому Марго. І знову двері відчинила Руті, вона сказала, що батьки повернуться тільки о шостій; Мирна Мустела збуджено гасала довкола нас. Ми піднялися сходами. Руті принесла нам скриньку з інструментами з гаража, після чого ми якийсь час дивилися на двері Марго. До роботи руками ми не звичні.

— От пекло, що робити? — запитав Бен.

— Не лайся перед Руті,— сказав я.

— Руті, ти не проти, якщо я кажу "пекло"?

— Ми в пекло не віримо, — відказала вона.

— Люди, — перебив нас Радар. — Люди! Двері.

Він дістав зі скриньки хрестову викрутку, опустився навколішки і почав одкручувати ручку з замком. Я взяв більшу викрутку, щоб відкрутити завіси, але там гвинтів узагалі не було. Я знову втупився в двері. Руті все це набридло, і вона пішла вниз дивитися ТБ.

Радар зняв ручку, і ми всі по черзі зазирнули в круглу дірку. Там ніякого послання не було. Ні записки, нічого. Я засмутився і перейшов до завіс, гадаючи, як же зняти їх. Заходився відчиняти й зачиняти двері, намагаючись зрозуміти, як там усе влаштовано.

— Цей вірш такий у біса довгий, — сказав я, — то невже старий Болт не міг уточнити, як знімати двері з завіс?

Тільки почувши відповідь Радара, я зрозумів, що він знову ввімкнув комп'ютер.

— Згідно з "Омніпедією", у нас тут двостулкова торцева завіса. Треба просто викруткою видавити стрижень. Якийсь розумник тут ще приписав, щоб "викруткою" не похмелялися. Ох, вельмишановна "Омніпедіє"! Чи станете ви коли-небудь пристойною?

Тільки-но "Омніпедія" повідомила нам, що робити, справа пішла на диво швидко. Я виштовхнув стрижні з усіх трьох завіс, а Бен зняв двері. Я оглянув і завіси, і одвірок. Нічого.

— На дверях нічого немає,— констатував Бен. Ми поставили їх назад, а Радар забив стрижні на місце ручкою викрутки.

Ми з Радаром пішли до Бена (його будинок — точнісінько як мій) гратися в гру під назвою "Лють Арктики". Ми дійшли до "гри в грі", де треба було стріляти пейнтбольними кульками на льодовику. Якщо поцілиш супротивнику по його "кульках", отримуєш додаткові очки. Дуже вишукано.

— Братан, та вона точно в Нью-Йорку, — сказав Бен.

Я помітив, як з-за рогу вистромилася цівка, та й з місця зрушити не встиг, як вона уже вистрілила мені між ноги.

— Чорт, — буркнув я.

— В минулому, — докинув Радар, — усі її підказки вели до якогось місця. Вона каже Джейсу; потім лишає нам підказки про двох осіб, які прожили в Нью-Йорку майже все життя. Дуже схоже на правду.

— Старий, цього вона і хоче, — сказав Бен. Я вже до нього підкрався, а він натиснув на паузу. — Щоб ти поїхав у Нью-Йорк. А що як це єдиний спосіб знайти Марго згідно з її задумом? Туди поїхати?

— Що? Там дванадцять мільйонів населення!

— Може, у неї тут є довірена особа, — припустив Радар, — яка повідомить їй, що ти поїхав.

— Лейсі! — вигукнув Бен. — Це точно вона! Так! Тобі негайно треба сідати в літак. Лейсі про це дізнається, повідомить їй, і Марго зустріне тебе в аеропорту. Так. Братан, я тебе зараз додому завезу, ти збереш речі, а потім я доправлю тебе в аеропорт, ти купиш квиток по своїй кредитці, призначеній тільки для екстрених випадків, Марго дізнається, яким ти став крутим хлоп'ягою, таким крутим, що Джейсу Вортингтону і не снилося, і в результаті ми всі троє підемо на бал з найкращими кицями.

Я не сумнівався в тому, що рейс на Нью-Йорк буде скоро. З Орландо куди завгодно можна вилетіти скоро. Але от у всьому іншому я впевнений не був.

— Якщо ти подзвониш Лейсі…— сказав я.

— Вона не зізнається! — вигукнув Бен. — Ти тільки подумай, скільки вона вже дурня клеїть, — напевно, вони лише вдали, що посварилися, щоб ти не запідозрив, що саме вона — довірена особа Марго.

— Не знаю, якось не дуже воно клеїться… — засумнівався Радар.

Він говорив щось іще, але я майже не слухав. Я дивився на застиглу картинку гри й обмірковував ситуацію. Якщо Марго з Лейсі тільки вдають, ніби посварилися, то Лейсі і з хлопцем своїм порвала не по-справжньому? І її занепокоєння теж було облудне? Невже Лейсі сама понаписувала численні мейли — відгуки (без жодної корисної інформації) на оголошення, які розвісила її кузина в музичних крамницях Нью-Йорка? Ні, не може такого бути, Бенів план ідіотський. І все-таки тішило, що у нас узагалі з'явився бодай якийсь план. Але до кінця навчального року залишалося всього два з половиною тижні, і якщо я полечу в Нью-Йорк, то пропущу щонайменше два дні,— вже не кажучи про те, що мене вб'ють батьки, якщо я куплю квиток на літак за своєю резервною кредиткою. Що більше я цю ідею обмірковував, то дурнішою вона здавалася. Та раптом я зможу побачити Марго просто завтра… Але ні.

— Я школу не можу пропустити, — сказав нарешті я. І продовжив гру. — У мене завтра контрольна з французької.

— Знаєш, — відказав Бен, — твій романтизм просто надихає.

Погравшись іще кілька хвилин, я пішов через Джеферсон-парк додому.

Мама мені одного разу розповідала про хворого хлопчика, з яким вона працювала. До дев'ятьох років він був нормальний, а потім у нього помер тато. Попри те, що на світі повно дев'ятирічних малюків, у яких помирають батьки, мало хто з'їжджає з глузду, та цей хлопчина виявився не таким, як усі.

Він узяв олівця, сталевий компас і почав малювати на папері кружечки. Всі вони були рівно два дюйми в діаметрі. Він обводив і обводив компас, поки аркуш не ставав чорним, а потім брав новий аркуш і починав усе спочатку, і так щодня, від ранку до вечора; в школі він теж малював ці кружечки, навіть на контрольних. Мама пояснила мені, що ця повторюваність дії, яку він вигадав собі, допомагала йому впоратися з болем утрати, але незабаром це стало звичкою.