Паперові міста - Сторінка 27

Цього разу я добився до середини, а потім знову запнувся на шматку, який перечитував-перечитував і ніяк не міг зрозуміти.

"Гадаю, довгий час я нічого не робитиму, тільки слухатиму", — пише Вітмен. І потім дві сторінки він слухає: паровий свисток, голоси людей, оперу. Він сидить у траві, слухаючи звуки, що ллються крізь нього. Напевно, і я займався тим самим: дослухався до всіх звуків Марго, навіть до найтихіших, бо перш ніж зрозуміти, треба почути. До цього я Марго, по суті, не чув: от бачив, як вона верещить, а думав, що сміється, — а тепер зрозумів, що моє завдання ось у чому: почути "оперу" Марго навіть з такої величезної відстані.

Я не міг почути саму Марго, але міг слухати те, що колись чула вона. Тому я скачав альбом Вуді Гатрі. Я сидів за комп'ютером, заплющивши очі, упершись ліктями в стіл, і слухав мінорний спів. І в цій незнайомій пісні я намагався виокремити голос, який чув дванадцять днів тому, але вже не впізнавав.

Коли я слухав іншого співака, якого любила Марго, Боба Ділана, прийшла мама.

— Тато буде пізно, — сказала вона, не відчиняючи дверей у мою кімнату. — Зробити бутербродів з індичкою?

— Непогана ідея, — відказав я, а потім знову заплющив очі й повернувся до музики.

Отямився я тільки тоді, коли тато погукав мене вечеряти, а я вже прослухав півтора альбому.

Поки ми їли, батьки розмовляли про близькосхідну політику. Точніше, кричали, хоча і були згодні одне з одним у всьому. Вони кричали, що такий-то — брехун, а такий-то — брехун і злодій, і що всі повинні подати у відставку. Я зосередився на своєму бутерброді, а він був нічогенький: багато кетчупу і підсмаженої цибулі.

— Гаразд, досить, — нарешті мовила мама. — Квентине, ти як день провів?

— Чудово, — відказав я. — До іспитів готувався.

— Я повірити не можу, що пішов останній тиждень навчання, — сказав тато. — А здається, наче тільки вчора…

— Так, — погодилася мама.

Щось у мені заволало: "ОБЕРЕЖНО-НАПАД-НОСТАЛЬГІЇ-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО-ОБЕРЕЖНО". Ні, мої батьки — чудові люди, але вони схильні до нападів жахливої сентиментальності.

— Ми тобою так пишаємося, — сказала мама. — Але, Боже, ми ж восени так сумуватимемо за тобою!

— Ну, не варто квапитися. Може, я ще провалю англійську.

Мама засміялася, а тоді мовила:

— До речі, вгадай, кого я вчора бачила? Бетті Парсон. Вона сказала, що Чак поїде вчитися до Університету Джорджії. Я за нього рада, він завжди так старався!

— Та виродок він, — сказав я.

— Ну, — відказав тато, — він хуліган. З поведінкою справи невтішні.

Це теж характерна риса моїх батьків: вони нікого виродками не вважають. Тобто вони думають, що людина не лайно, а просто з нею щось негаразд: соціофобія, межовий розлад особистості абощо.

— Так, — підхопила мама, — у Чака складнощі з навчанням. У нього є проблеми, як і у всіх людей. Я розумію, що тобі отак на однолітків дивитися складно, та коли підростеш, почнеш сприймати всіх — хороших хлопців, поганих хлопців, всяких хлопців — просто як людей. Усі вони — просто люди, і заслуговують на те, щоб їхні інтереси враховувалися. Всі вони різною мірою хворі, невротики, всі перебувають на різних етапах самопізнання. Але, ти знаєш, Бетті мені подобається, і я завжди покладала надії на Чака. Тож добре, що він поїде в коледж, хіба ні?

— Чесно кажучи, мамо, мені до нього взагалі байдуже.

Я от тільки не міг зрозуміти: якщо кожна людина — особистість, чому тоді мама з татом так ненавидять ізраїльських і палестинських політиків? Про них вони як про людей не говорять.

Тато поклав виделку і подивився на мене.

— Що довше я працюю, то більше переконуюся, що людям не вистачає добрих дзеркал. Людині дуже важко показати нам, який вигляд ми маємо збоку, а нам непросто показати, якими почуваємося ми зсередини.

— Це дуже зворушливо, — сказала мама. Мені було приємно, що у них такі гарні стосунки. — Але ж справа ще й у тому, що на якомусь глибинному рівні нам складно зрозуміти, що інші — такі ж люди, як і ми. Ми або ідеалізуємо їх, як богів, або опускаємо, як тварин.

— Щира правда. Самосвідомість і вікна не дає розчинити. Напевно, в такому ключі я це питання ніколи не розглядав.

А я сидів і слухав. І чув щось про Марго, і про вікна, і про дзеркала. Чак Парсон — особистість. Як і я. І Марго Рот Шпігельман — особистість. А я про неї так раніше й не думав. Весь цей час — навіть за десять років до того, як вона втекла, — я будував образ Марго, не слухаючи її, не знаючи, що її вікно так само зачинене, як і моє. Тому я не міг уявити, що вона — така сама людина, як і я, і теж може боятися, може почуватися самотньою у натовпі, може соромитися своєї колекції платівок, бо це занадто особисте. Людина, яка читає путівники, щоб утекти від життя в тому місті, куди багато хто тікає з інших міст. Людина, з якою ніхто ніколи не розмовляв по-справжньому — адже ніхто ніколи не бачив у ній людину.

І я відразу зрозумів, як Марго Рот Шпігельман почувалася тоді, коли була Марго Рот Шпігельман: вона почувалася спустошеною. Вона почувалася так, ніби оточена височенною стіною, якій немає кінця-краю. Я уявив, як вона спить на килимі, а над нею — крихітний клаптик зоряного неба. Може, Марго там було комфортно, тому що Марго як особистість завжди жила саме так: у кімнаті, куди ніхто не заходить, де вікна завжди наглухо зачинені, а світло падає тільки крізь дірки у стелі.

Так, я завжди робив одну засадничу помилку — і, по суті, вона вела мене до омани: насправді Марго — не диво. І не пригода. І не вишукана коштовність. Вона просто дівчина.

16

Час і так спливав повільно, а у вівторок, ніби відчуваючи, що я незабаром дійду до розгадки, він вирішив і геть зупинитися. Ми домовилися, що після школи всі разом поїдемо в торгівельний центр. Коли продзвенів дзвоник, сповіщаючи про закінчення англійської, я кинувся сходами вниз і вже в дверях збагнув, що ми зможемо поїхати тільки після репетиції. Тож я сів у репетиційній і дістав з рюкзака загорнуту в серветку піцу, яка залишилася з обіду. Коли я з'їв трохи, до мене підсіла Лейсі Пембертон. Я запропонував їй шматочок. Вона відмовилася.

Розмовляли ми, природно, про Марго. Це була наша спільна рана.

— Що мені потрібно з'ясувати, — сказав я, витираючи масні від піци руки об джинси, — це "де". Але я навіть не знаю, чи варто їздити по недосілках. Іноді мені здається, що ми збилися зі сліду.

— Ну, не знаю. Щиро кажучи, якщо відкинути все інше, мені подобається, що ми щось дізнаємося про Марго. Те, чого не знали досі. Я ж раніше не розуміла, що вона за одна. Сприймала її лише як чарівну шалену подругу, яка викидає чарівні шалені коники.

— Та воно так, але вона ж усе це вигадувала не на ходу. Тобто всі ці її проекти були такі… не знаю…

— Вишукані,— підказала Лейсі.— Ні в кого з моїх знайомих — ну, нашого віку — немає такої вишуканості в діях.

— Ага.

— Тому її так важко уявити в якійсь страшній брудній халупі без світла.

— Еге ж, — погодився я, — ще й зі щурами.

Лейсі підтягла коліна до грудей.

— Фу! Це так не схоже на Марго.

Лейсі якимось чином вдалося зайняти переднє сидіння, хоча вона була найменша. За кермом сидів Бен. Коли Радар умостився біля мене і, діставши кишеньковий ноутбук, почав щось редагувати в "Омніпедії", я зітхнув.

— Витираю вандалізм у статті про Чака Нориса, — пояснив він. — Наприклад, я згоден, що Чак Норис — спеціаліст із кругового удару ногою, але не надто вірю, що "сльози Чака Нориса лікують рак, але він, на жаль, жодного разу не плакав". Нічого, видалення цих неподобств займає всього чотири відсотки мого мозку.

Я збагнув, що Радар намагається мене розсмішити, але мене цікавила тільки одна тема.

— Я не певен, що ми знайдемо Марго в одному з недосілків. Розумієте, може, вона й не їх мала на увазі, коли говорила про "паперові міста". Вказівок на різні місця дуже багато, але всі вони неконкретні.

Радар на мить відірвався від екрана, а потім знову повернувся до нього.

— Особисто я вважаю, що вона нині далеко — подалася в якусь дурнувату туристичну мандрівку, помилково вважаючи, що лишила достатньо вказівок на те, як її розшукати. Отож я і думаю, що зараз Марго, наприклад, в Омасі, штат Небраска, роздивляється найбільшу кулю з марок, або в Міннесоті, біля найбільшого мотузяного клубка.

Бен, кинувши погляд у дзеркало заднього огляду, запитав:

— Тобто ти вважаєш, що Марго об'їжджає всі найбільші кулі на світі?

Радар кивнув.

— Ну, — зронив тоді Бен, — хтось повинен сказати їй, щоб верталася додому, бо найбільші "кулі" у нас тут, в Орландо. У мене в матні, яйця називаються.

Радар зареготався.

— Ні, я серйозно. Навіть коли картоплю фрі в "Макдоналдсі" замовляєш, пропонують на вибір чотири порції: маленьку, середню, велику і як мої яйця.

Лейсі, змірявши його поглядом, сказала:

— Не. Доречно.

— Вибач, — буркнув Бен. — Гадаю, Марго в Орландо, — додав він. — Спостерігає за тим, як ми її шукаємо. І як не шукають її батьки.

— А я за Нью-Йорк, — висловила своє припущення Лейсі.

— Так, усі ці варіанти можливі,— погодився я. Кожному з нас по Марго, і кожна — радше дзеркало, ніж вікно.

Торгівельний центр зовні був такий самий, як і кілька днів тому. Бен припаркувався, і я через двері, що їх треба штовхати, провів друзів у контору. Коли всі ввійшли, я тихенько сказав:

— Ліхтарі поки що не вмикайте. Нехай очі спочатку звикнуть.

Раптом у мою руку вп'ялися нігті.

— Лейсі, що з тобою?

— Ой, — сказала вона, — не та рука.

І вона почала мацати в повітрі. Руку Бена, мабуть, шукала.

Поступово в темряві почали вимальовуватися обриси предметів. Столи чекали, щоб хтось сів за них попрацювати. Я ввімкнув ліхтарика, інші теж. Бен з Лейсі разом попрямували до "тролячої нори" подивитися на інші кімнати. Радар пішов зі мною до столу Марго. Опустився навколішки, щоб роздивитися календар з червнем. Нахиляючись до нього, я почув кроки.

— Люди, — схвильовано прошепотів Бен. Він пірнув під стіл, тягнучи за собою Лейсі.

— Що? Де?

— У сусідній кімнаті! — відказав він. — У масках. Якась служба. Треба забиратися.

Радар спрямував ліхтар на "тролячу нору", але Бен різко його смикнув:

— Нам. Треба. Тікати. Геть.

Лейсі дивилася на мене знизу вгору розширеними очима; по-моєму, вона трохи розгнівалася: я ж казав, що нічого страшного статися не може.

— Гаразд, — прошепотів я. — Добре, всі до дверей.