Паперові міста - Сторінка 31

Недостатньо просто бачити або чути Марго. Щоб знайти Марго Рот Шпігельман, треба стати Марго Рот Шпігельман.

А я зробив багато чого такого, що могла б зробити вона: завдяки мені склалася найнеймовірніша пара на бал. Я погамував псів класової боротьби. Я вже почувався комфортно в будівлі зі щурами і привидами, де Марго будувала свої найкращі плани. Я бачив. Я слухав. Але я поки що не міг стати пораненим.

Наступного дня я сяк-так подолав фізику й основи держави і права, а потім до другої ночі дописував твір по "Мобі Діку". Я вирішив, що Ахав був героєм. Серйозних підстав для такого висновку я не мав — особливо з урахуванням того, що роману я не читав, — але я так вирішив і відповідним чином виклав свої думки.

Скорочений екзаменаційний тиждень означав, що в середу в нас останній день. І дуже складно було не думати про те, що все це востаннє: ось я востаннє стою біля репетиційної в колі своїх друзів під гіллям дуба, який захищає від сонця вже не перше покоління музик. Востаннє їм піцу в їдальні з Беном. Востаннє сиджу за партою і пишу екзаменаційний твір, стискаючи ручку, аж пальці судомить. Востаннє дивлюся на годинник. Востаннє бачу в коридорі Чака Парсона з його кривою посмішкою. Боже, я вже почав сумувати за Чаком Парсоном! Захворів, чи що?

Марго, напевно, так само почувалася. Вона все так ретельно спланувала, тож заздалегідь знала, що їде геть, але навіть вона не могла не піддатися схожим почуттям. Були і в неї тут гарні дні. А в останній день погане згадувати нелегко. Марго тут життя прожила, як і я. Нехай місто паперове, але спогади — справжні! Мене охопили думки про все, що зі мною тут сталося, про любов, жалість, співчуття, насильство і злобу. Ці побілені бетонні стіни. Мої білі стіни. Білі стіни Марго. Ми так довго були тут бранцями, застрявши в них, наче Йона в китовій утробі.

Протягом дня я раз у раз замислювався про те, що, може, тому Марго і розпланувала все так ретельно і точно: навіть якщо ти хочеш утекти, почуття тебе не відпускають, і зробити це дуже важко. Для цього потрібна підготовка, і, можливо, Марго цим і займалася, складаючи в торгівельному центрі свої плани: подумки готувалася, уявляючи свою подальшу долю.

У Бена з Радаром була марафонна репетиція — щоб на врученні атестатів "Урочистий і церемоніальний марш" звучав бездоганно. Лейсі запропонувала підкинути мене додому, але я вирішив навести лад у своїй шафці, бо не хотів повертатися сюди ще раз — боявся, що захлинуся від цієї ненормальної ностальгії.

Шафка являла собою справжній смітник, що наполовину складався з мотлоху, а наполовину — з підручників. Я згадав, як Лейсі сказала, що у Марго підручники лежали охайним стосиком, наче вона мала намір повернутися в школу наступного дня. Я підтяг до дверцят відро для сміття. Спочатку зірвав світлину, на якій ми з Радаром і Беном скорчили дурнуваті гримаси. Її я поклав до наплічника, а потім почав викидати мотлох, що накопичився там за цілий рік. Страхіття, та й годі: жуйка, загорнута в обірваний аркуш із зошита, списані ручки, масні серветки. Все це полетіло у відро. А я тим часом думав собі: "Я роблю це востаннє, більше я сюди не прийду, це вже не моя шафка, ми з Радаром більше не листуватимемося на початках аналізу, я більше ніколи не побачу Марго в кінці коридору". Вперше в моєму житті стільки всього відразу відбувалося востаннє.

Потім я раптом зрозумів, що більше не можу. Не міг уже впоратися з цим почуттям, воно охопило мене цілком і стало нестерпним. Я поліз углиб шафки. І вивалив усе — і світлини, і нотатки, і підручники — у відро для сміття. І пішов, не зачинивши дверцят. Проходячи повз репетиційну, я почув приглушені звуки маршу. Але не зупинився. Надворі було спекотно, але не так, як завше. Можна терпіти. "Майже скрізь дорогою додому є тротуари", — подумав я. І я пішов далі.

І хай які паралізуючі й тривожні були всі ці "ніколи більше", але мій остаточний вихід зі школи здавався ідеальним. Бездоганним. Чисте, дистильоване звільнення. Все, що колись стільки для мене значило, за винятком однієї світлини, опинилося на смітнику, але мене це страшенно тішило. Я побіг, щоб хутчій віддалитися від школи.

Йти дуже важко — поки не втечеш. А потім розумієш, що це найлегше.

І поки я біг, я вперше відчув, що перетворююся на Марго. Я чітко знав: "Вона не в Орландо. Вона не у Флориді". Лишити все позаду — класно, коли все вже позаду. Якби я був у машині, а не йшов пішки, я б теж, напевно, не зупинився. Вона втекла і не повернеться ні на вручення, ні потім. Тепер я в цьому не сумнівався.

Я йду, і це захоплює мене настільки, що повернутися я не можу. Але що тоді? Я йду звідусіль, йду і йду, я пускаюсь у вічну мандрівку?

Коли до Джеферсон-парку залишалося зо чверть милі, Бен, попри рух на дорозі, загальмував свій "Зікум" просто на Лейкмонті, я підбіг до авта і сів. Хлопці хотіли їхати до мене і погратися у "Воскресіння", але мені довелося відмовитися, тому що я підібрався до розгадки як ніколи близько.

20

Всю ніч з середи на четвер і весь четвер я намагався скористатися з того, що зрозумів про Марго: я сподівався побачити якийсь зв'язок поміж малою і путівниками, поміж Вітменом і мапами, щоб розгадати маршрут її подорожі. Але я дедалі більше замислювався про те, що, либонь, її настільки захопила радість звільнення, що вона припинила сипати на стежину хлібні крихти. І в такому разі ця мала, якої Марго нам показувати не хотіла, може бути єдиною вказівкою на те, де вона зараз. Але ж і на мапі конкретних координат не було. Навіть Катскілл-парк, що зацікавив мене тим, що розташувався не поблизу великого міста, був досить великий і населений, щоб знайти там однісіньку дівчину. У "Пісні про себе" згадувалися деякі місця в Нью-Йорку, але їх було так багато, що всі не обійти. Як знайти крапочку на мапі, якщо вона рухається від мегаполіса до мегаполіса?

Коли в п'ятницю вранці до мене в кімнату зайшли батьки, я вже знову сидів над путівниками. Батьки рідко приходили до мене разом, і я раптом перелякався, що вони принесли погані новини про Марго, але потім згадав, що сьогодні вручення атестатів.

— Ну, готовий, друже?

— Ага. Ну, тобто нічого в цьому заході особливого, але буде прикольно.

— Школу закінчуєш раз у житті,— сказала мама.

— Ага, — погодився я. Вони сіли навпроти мене на ліжко. Я помітив, що вони перезирнулися і хихикнули. — Що таке? — поцікавився я.

— Хочемо вручити тобі подарунок з нагоди закінчення школи, — пояснила мама. — Квентине, ми тобою дуже пишаємося. Ти — найбільше наше досягнення, для тебе це дуже важливий день, і ми… ти просто чудовий парубок.

Я з усмішкою дивився на них. А тато простягнув крихітний подаруночок у блакитний обгортці.

— Ні! — вигукнув я, хапаючи його.

— Ну ж бо, розгортай.

— Не може бути, — сказав я, дивлячись на коробочку. Завбільшки мов ключ. І важить мов ключ. Я струснув її — там щось загриміло, мов ключ.

— Розгортай, любий, — наполягала мама.

Я зірвав обгортку. КЛЮЧ! Я уважно його розглянув. Від "форда"! У нас "форда" не було.

— Ви мені авто купили?!

— Ага, — відказав тато. — Не зовсім нове, але йому тільки два роки, пробіг — усього двадцять тисяч миль.

Я підскочив і обійняв їх обох.

— І воно моє?

— Так! — майже крикнула мама.

У мене машина! Машина! Моя власна!

Я відліпився від батьків і, волаючи "Дякую-дякую-дякую-дякую-дякую-дякую", перелетів через вітальню, ривком відчинив двері надвір — хоча був тільки в старій футболці й боксерках. Там стояв мінівен "форд" з величезним синім бантом.

Батьки купили мені мінівен. З-поміж усього розмаїття авт вони вибрали саме його. Мінівен. О Боже Транспортної Справедливості, навіщо ти так знущаєшся з мене? Мінівене, ти — мов камінь у мене на шиї! Каїнова печать! Прокляття з високою стелею і мінімумом кінських сил!

Я зробив відважне обличчя і розвернувся.

— Дякую-дякую-дякую! — повторив я, але, без сумніву, вже з меншим почуттям, адже вдавати колишній захват я не міг.

— Ми знали, що тобі дуже подобається мій мінівен, — сказала мама. Вони з татом просто сяяли — вони ж не сумнівалися, що це і є авто моєї мрії.

— З друзями буде добре кататися! — додав тато. Подумати тільки, вони в мене фахівці з аналізу й розуміння людської психології.

— Слухай, — провадив тато, — нам треба скоріше виїхати, якщо ми хочемо зайняти хороші місця.

А я ще не помився й не одягнувся! Загалом, пишно вбиратися я і не планував, але все ж таки…

— Мені там о пів на першу треба бути, — сказав я. — І підготуватися треба.

Тато насупився.

— Але я хочу зайняти місце, звідки все видно і можна фотогра…

Я перебив його:

— Я можу приїхати на СВОЄМУ АВТІ. Можу приїхати САМ на ВЛАСНОМУ АВТІ,— я широко всміхнувся.

— Атож! — схвильовано погодилася мама. І яка до біса різниця: це все-таки авто. Їздити на власному мінівені все одно краще, ніж на чужому.

Я повернувся до комп'ютера і розповів Радарові й Лейсі (Бена в чаті не було) про свій мінівен.

ОМНІПЕДИСТ96: чудові новини. Можна я зайду і поставлю тобі кулер в багажник? мої на вручення зі мною поїдуть, я не хочу, щоб вони його бачили.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Не проблема. А що в кулері?

ОМНІПЕДИСТ96: Ну, оскільки на моїй вечірці ніхто не пив, у мене лишилося 212 пляшок пива, і ми беремо його з собою на вечірку до Лейсі, яка відбудеться сьогодні.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: 212 пляшок пива?

ОМНІПЕДИСТ96: Кулер великий.

Тут у чат вийшов Бен і ЗАКРИЧАВ, що він уже прийняв душ, що він голий і що йому лишилося одягти мантію і конфедератку. І ми почали обговорювати, як з'явимося на вручення голяка. Коли всі вийшли з чату і заходилися збиратися, я пішов у душ і випростався на весь зріст, щоб вода била мені в обличчя, а сам почав думати. Нью-Йорк чи Каліфорнія? Чикаго чи Округ Колумбія? Я ж тепер теж можу поїхати, у мене теж є авто, як і в Марго. Я можу об'їхати всі п'ять міст, і, навіть якщо не знайду її, це все одно буде краще, ніж варитися ціле літо в Орландо. Але ні. Це все одно як прокрастися до "Морського світу". Вигадуєш бездоганний план, з блиском утілюєш у життя, а потім — нічого. Просто "Морський світ", тільки темніший. Марго мені казала: задоволення не в тому, щоб зробити, а в самому плануванні.

Ось про це я і думав, стоячи під душем, — про плани. Марго сидить у торгівельному центрі з нотатником і складає плани.