Паперові міста - Сторінка 39
- Джон Майкл Грін -Між нами футів десять.
— Як це ви мене розшукали?
— Я гадав, ти хотіла, щоб ми тебе знайшли, — кажу я так тихо, аж навіть дивуюся, що вона почула.
— І близько ні.
— "Пісня про себе", — відповідаю я. — Гатрі вивів мене на Вітмена. Вітмен указав на двері. Двері — на торгівельний центр. Ми змогли прочитати напис на стіні. Я про "паперові міста" не зрозумів: це ж могли бути й недобудовані присілки, я подумав, що ти поїхала в якийсь із них і не збираєшся повертатися. Боявся, що ти померла там десь, наклала на себе руки, але з якоїсь причини хотіла, щоб я тебе знайшов. Я об'їхав купу занедбаних присілків — тебе шукав. А потім зіставив мапу з сувенірної лавки з дірочками в стіні. Став читати цю поему уважніше і вирішив, що ти, напевно, не поневіряєшся, а просто десь засіла і плануєш щось. Пишеш у своєму нотатнику. Я знайшов на мапі Аґлое, побачив твій коментар в "Омніпедії", ми махнули рукою на вручення атестатів і примчали сюди.
Марго пригладжує коси, але вони тепер такі короткі, що лиця вже не затуляють.
— Не подобається мені ця стрижка, — озивається раптом вона. — Хотіла змінити імідж, а вийшло безглуздо.
— А мені подобається, — відповідаю я. — Гарно обрамлює обличчя.
— Пробач, що я зустріла вас, як стерво. Ти просто зрозумій… ви ж як з неба впали, я мало не обдзюрилася…
— Ну, могла б так і сказати: "Люди, я через вас мало не обдзюрилася".
— Авжеж, — пирхає вона, — бо саме таку Марго Рот Шпігельман всі знають і люблять.
На мить вона замовкає, а потім каже:
— Даремно я в "Омніпедію" написала. Просто мені здалося, що буде прикольно, якщо це виявлять згодом. Гадала, копи, може, простежать, але буде вже запізно. Адже в "Омніпедії" мільярд сторінок. Я не думала…
— Що?
— Відповідаючи на твоє запитання: я багато думала про тебе. І про Руті. І про батьків. Ну, звісно ж! Так, можливо, я найбільша егоцентристка в історії людства. Але невже ти вважаєш, що я так учинила б, якби не відчувала потреби? — Марго хитає головою.
Тепер вона обертається до мене, ставить лікті на коліна, й у нас починається справжня розмова. На відстані, але нехай хоч так.
— Я просто не вигадала, як мені ще піти, щоб мене назад не затягли.
— Я дуже радий, що ти не померла, — зізнаюся я.
— Я теж, — погоджується Марго. Вона всміхається, і я вперше бачу усмішку, за якою так скучив. — Тому мені й треба було виїхати. Хоч життя і відстійне, воно краще, ніж його протилежність.
У мене дзвонить телефон. Це Бен. Я відповідаю.
— Лейсі хоче з Марго поговорити, — повідомляє він.
Я підходжу до Марго, вручаю телефон їй і залишаюся поруч, а вона сидить згорбившись і слухає. До мене долинає балаканина з динаміка, а потім Марго перебиває:
— Слухай, вибач. Я просто дуже злякалася.
А потім тиша. За хвилю знову чується голос Лейсі, Марго сміється, щось відповідає. Я думаю, що треба дати їм поспілкуватися наодинці, й починаю оглядати стодолу. У протилежному кутку біля стіни Марго облаштувала ліжко — чотири в'язанки сіна, а на них — надувний помаранчевий матрац. На окремій в'язанці лежить охайний стос одягу. Є зубна щітка і паста, велика пластянка. Це все стоїть на книжках: Сільвія Плат, "Бойня номер п'ять" Курта Воннегута. Неймовірне поєднання порядного міщанства і моторошного занепаду. Але з іншого боку, так само неймовірним мені здається і те, як багато часу я витратив, уявляючи, що Марго живе якось інакше.
— Вони в мотелі в парку. Лейс веліла передати тобі, що вони вранці повертаються, незалежно від того, їдеш ти чи ні,— лунає ззаду голос Марго.
І коли я чую це "ти" там, де має бути "ми", я вперше замислююся про те, що буде далі.
— Мені майже всього вистачає,— каже вона, зупиняючись поруч зі мною. — Тут надворі є туалет, але він трохи занедбаний, тому я їжджу на стоянку для вантажівок на схід від Роско. Там є і душова, у жіночій кабінці досить чисто, бо далекобійниць не так багато. Інтернет є теж. Тут у мене наче домівка, а стоянка — дача.
Я сміюся. Марго проходить далі й опускається навколішки, шукає щось у в'язанках сіна. За хвилю дістає ліхтарика і пластмасовий тонкий квадратик.
— Оце і все, що я купила за місяць, якщо не рахувати харчів і бензину. Витратила всього три сотні.
Я беру той квадратик до рук і бачу, що це програвач на батарейках.
— Я прихопила з дому кілька альбомів, — розповідає Марго. — Але в місті, звісно, ще куплю.
— У місті?
— Ага. Я ж сьогодні в Нью-Йорк їду. У "Омніпедії" про це написано. Розпочинаю справжню подорож. Спочатку я збиралася цього дня виїхати з Орландо — хотіла все ж таки отримати атестат, потім улаштувати традиційну випускну ніч, а наступного ранку вшитися. Але стало вже геть нестерпно. Я реально зрозуміла, що навіть години зайвої не витерплю. Дізнавшись про Джейса, я подумала: у мене ж усе сплановано, просто дату поміняю. Але мені дуже шкода, що я вас налякала. Я намагалася зробити так, щоб ви не хвилювалися, але останні години минули в такому поспіху! Не найкраща то була моя операція.
Але мене план її втечі й залишені сліди дуже вразили. Ще більше мене здивувало зізнання, що в початковому плані був присутній я.
— Може, ти мені поясниш, — прошу я, намагаючись усміхнутися. — Мені, розумієш, трохи цікаво. Що у тебе було сплановано, а що ні? Чому ти залишила мені вказівки, чому взагалі втекла, все таке.
— Гм, о'кей. Але доведеться почати здалеку, розповісти передісторію.
Марго підводиться, я йду за нею слід у слід — вона легко і спритно обходить гнилі мостини підлоги. Ми повертаємося до її "кабінету", вона лізе в наплічник і дістає свій чорний нотатник. Сідає на підлогу, схрестивши ноги, і поплескує долонею поруч. Я сідаю. Марго постукує по згорненому нотатнику.
— Отже, все це почалося дуже давно. Класі в четвертому я почала в цьому нотатнику писати повість. Такий собі детектив.
Мені раптом спадає на думку, що можна видерти нотатник у неї з рук і шантажувати ним. Змусити повернутися в Орландо, знайти роботу, мешкання і жити там до самого коледжу, — так ми бодай літо разом проведемо. Але я просто слухаю.
— Ну, хвалитися я не люблю, але це просто геніальний витвір літератури. Жартую. Насправді це фантастична бридня десятирічної мрійниці. У головній ролі — дівчисько на ім'я Марго Шпігельман, їй десять років, як і мені, тільки в неї люблячі заможні батьки, які купують їй усе, що їй заманеться. Марго закохана в хлопчика на ім'я Квентин, який відрізняється від тебе тільки тим, що він безстрашний герой, готовий померти за неї і все таке. Ще там є Мирна Мустела, точно така сама, як справжня Мирна Мустела, тільки чарівна. Наприклад, за сюжетом, той, хто її погладить, десять хвилин після цього не може брехати. А ще вона розмовляє. Ну звісно, вона розмовляє. Хто ж у десять років напише про собаку, який не вміє розмовляти?
Я сміюся, хоча думаю про ту десятирічну Марго, яка була закохана в десятирічного мене.
— Так от, у повісті,— провадить вона, — Квентин з Марго і Мирною Мустелою розслідують таємничу смерть Роберта Джойнера, який загинув так само, як і в реальності, тільки не сам застрелився, а хтось йому допоміг. Ну і ми намагаємося дізнатися, хто це був.
— І хто ж?
— Хочеш, щоб я тобі кінцівку розповіла й зіпсувала інтригу? — сміється вона.
— Ну, — кажу я, — тоді я ліпше все прочитаю.
Марго розгортає нотатник і показує мені сторінку.
Зрозуміти нічого не можна, і не тому, що у неї поганий почерк, а тому, що на горизонтальні рядки накладаються ще й вертикальні.
— Перехресне писання, — каже вона. — Усім, крім Марго, читати важкувато. Тож доведеться розповідати, але ти спочатку пообіцяй, що не гніватимешся.
— Обіцяю, — кажу я.
— З'ясовується, що злочинець — брат колишньої дружини Роберта Джойнера, яка любила випити. Він збожеволів, бо ним заволодів дух лютої домашньої кицьки, яка жила ще в Давньому Єгипті. Класна повість, я ж сказала. Так от, ми з тобою і Мирною Мустелою знаходимо вбивцю, він намагається пристрелити мене, але ти кидаєшся під кулю і героїчно вмираєш у мене на руках.
— Пречудово! — регочу я. — Початок багатообіцяючий: я, закохана в мене красуня, таємниця й інтрига… і тут мене пришили.
— Ну так, — усміхається Марго. — Але я просто змушена була тебе вбити, а то нам під кінець залишалося тільки зайнятися цим самим, а в десять років я була не готова таке писати.
— Справедливо, — погоджуюся я. — Та коли редагуватимеш, щось таки має відбутися.
— Ну, хіба що потому як тебе застрелять. Поцілунок перед смертю.
— Дуже мило з твого боку.
Я міг би встати, підійти до неї і поцілувати її. Міг би. Але ще далеко не все зруйновано.
— Отож, я закінчила свій детектив у п'ятому класі. За кілька років я вирішила втекти в Міссісіпі. І почала записувати план утечі просто згори на цьому старому творі, а потім поїхала маминим автом за тисячу миль, залишивши в тарілці підказку. Сама поїздка мені не сподобалася — було дуже самотньо. Але мене тішив той факт, що я це утнула. Тому я заходилася планувати всілякі приколи: як звести конкретних дівчат з конкретними хлопцями, як прикрасити будинок туалетним папером, усілякі нові секретні мандрівки і все такс. До початку першого курсу я списала півнотатника і вирішила, що викину ще одного коника — справжнього коника — і втечу.
Марго збирається провадити, але я змушений її перебити:
— Слухай, а справа в місті чи все ж таки в людях? А якби люди були інші?
— А як можна відокремити одне від іншого? Люди — це місце — це люди. Та в будь-якому разі, по-моєму, дружити там більше ні з ким. Я гадала, що всі або налякані, як ти, або неуважні, як Лейсі. А…
— Я не такий уже й наляканий, як ти думаєш, — заперечую я. І це правда. Я зрозумів це тільки після того, як сказав, але все ж таки…
— Стривай, я дійду й до цього, — каже Марго, мало не плачучи. — Так от, коли я вчилася на першому курсі, Гас відвіз мене в Оспрі… В цей занедбаний торгівельний центр. І потім я почала регулярно їздити туди сама, просто тусуватися і плани свої писати. І до останнього курсу в мене вже всі думки були тільки про цю остаточну втечу. Не знаю, може, через те, що я цю свою давню писанину перечитала, але я вирішила включити у свої плани тебе. Я вирішила, що ми все це робитимемо разом — ну, в "Морський світ" заліземо, наприклад, — хотіла, щоб ти перестав бути таким чемним хлопчиком.