Пастка - Сторінка 4

Роздягнений, в одній гімнастерці, з кубиками в петлицях, — погони тільки нещодавно ввели, і він ще не встиг їх прилаштувати, — без ременя, з обмотаною головою, він, наче арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той, із задоволеним, майже радісним виразом на хитруватому обличчі, щось міркуючи, оглядав його.

— Орденок давно одержав? — кивнув він на зірку над лівою кишенею.

— Восени, — сказав Климченко.

— За оборону, за наступ?

— За оточення.

— Ну що ж. Це нічого. Навіть краще. Заслужений, бойовий офіцер, — маючи на увазі щось своє, сказав чоловік і бадьоро запропонував: — Може все ж познайомимся? Я — Чернов. На жаль, не Белов, але що зробиш, — засміявся він, і всередині у Климченка щось аж обірвалося, така це була зовсім товариська усмішка, що аж хотілося повірити, що він свій, не німець. "А може, він тут із завданням наших працює? Мо' розвідник? А раптом він виручить?" Пильно видивляючись на Чернова, Климченко намагався щось зрозуміти в нім.

Чернов же, поблажливо усміхаючись, продовжував:

— Ми ж бодай що ровесники. Ти з якого року? — Не чекаючи відповіді, він зирнув у посвідчення на столі. — 3 двадцять першого. Ну, а я — з дев'ятсот сімнадцятого. Так би мовити, ровесник Жовтня. Невелика різниця.

Він кинув за грубку сигарету і вперше сів, — видно, на своє постійне місце за столом, розчепіривши пальці, огледів нігті і маленьким ножиком почав підрізувати їх. Климченко, напружено морщачи під тугою пов'язкою лоб і чогось чекаючи, вовкувато стежив за легкою усмішечкою, яка приємно блукала по білявому, досить ситому, свіжо поголеному, доглянутому обличчю. Здавалося, така людина нікому й ніколи в житті не зробила погано.

— Міркую, що ми зговоримося. Ти, може, думав, що в полоні відразу розстріл? Дурниці. Ти ж не комісар. Німці, вони поважають гідних супротивників. Особливо стройових командирів. Трудяг війни. Спеціалістів. Німці до них ставляться, я б сказав, по— рицарськи. Я гадаю, ти вже сам переконався в цьому. Правда ж?

Климченко мовчав.

— Ну, що затиснувся, — відірвавши позирк від нігтів, уперше дорікнув Чернов. — І що так дивишся на мене? Очухатися ніяк не можеш?

— Що Вам від мене треба? — міряючи того недовірливим поглядом, запитав лейтенант.

Чернов одкинувся на своєму невидному за столом сидінні.

— Ось це по-діловому, — примітно, але якось не зовсім природно зрадів він, вийшов із-за столу і приткнувся на його ріжку. Витягнувши вперед ногу в начищеному зграбному чоботі, поворушив носком, буцімто збираючись повідомити головне.

— Дуже навіть небагато, — відповів чоловік, який назвався Черновим; тепер він ніби вже втратив цікавість до своєї особи і дивився лише на Климченка. — Я гадаю, тобі не менше шкода своїх солдатів, які залишилися там. Через день, другий погонять у наступ і — всім капут. А навіщо? Чи не годі Росії лити кров? — запитав він. Здавалося, він щиро переживав те, що говорив, і Климченко з якоюсь новою цікавістю зирнув на нього.

— Нащо гинути? Недоречні жертви! Скільки їх зазнала Росія! Одним словом, ось що... Треба виступити через динамік і поговорити зі своїми. Ні, не полохайся: видумувати нічого не треба. Ми дамо текст.

"Так ось воно що! Тепер усе ясно!" — У Климченка відразу спало напруження, яке досі все зміцнювалося, він уперше ворухнувся на ослінчику і зітхнув. Чернов зліз зі столу й підійшов ближче.

— То як? Ризикувати не прийдеться. Динамік на передовій, ми в траншеї. Декілька слів до конкретних людей. Це подіє. Це завжди діє.

Климченко зрозумів усе, бо це не було для нього новим. Якось дощової непроглядної ночі під Вязьмою він уже чув, як брехав через динамік якийсь негідник, що, мабуть, ще з місяць тому був червоноармійцем і з нашого казанка сьорбав суп, однак уже агітував переходити на бік великої армії фюрера.

— Ах, ось Ви про що! — сказав він, глянувши в загадково спокійні очі Чернова. — Нічого не вийде. Шукайте іншого.

Спершися ліктями на коліна, він низько зігнувся на ослінчику і опустив голову, готовий до всього. Чернов стих, зайшов на той бік столу і сів, загадково позираючи на нього. У грубці догорали дрова, тепло зменшилося, і з дверей потягнуло холодом. Спина Климченка зразу відчула це. Лейтенант мерзлякувато пересмикнув плечима.

— Так, так. Не хочеш, значить. Ну що ж, — напевно щось обдумуючи і розклавши на обрусі руки, сказав Чернов.

У дворі, чутно було, перемовлялися солдати, брязкали дверцята в машинах, десь гухнули два далекі вибухи. Вогник у каганці тихо, задумливо мигтів. Раптом він різко хитнувся, ледве не згасши зовсім, — ззаду стукнули двері.

Чернов одразу ж схопився зі свого місця.

У землянку заявився той, довгий, що привів його сюди. Климченко, не повертаючись, впізнав його по шкіряних бриджах — тепер він був без шинелі — і повільно підняв голову. Чернов щось буркнув, вискакуючи з-за стола, але Климченко не зрозумів чи недочув; офіцер перекинувся кількома словами з підлеглим і врешті байдужим позирком холодних очей протяв полоненного. Не зводячи з Климченка цього погляду, він дістав з кишені портсигар і клацнув ним перед самим його обличчям. Лейтенантові дуже хотілося запалити, але ця безцеремонність ображала, і він відвернувся. Німець тоді щось коротко і суворо завважив Чернову, той в одну секунду підскочив до Климченка, і лейтенант, перш ніж зрозумів, що сталося, полетів до стіни. В лівому вусі при цьому, здається, щось лопнуло, і в голові з'явився тугий хворовитий гул.

Коли він, не поспішаючи і чекаючи нових ударів, підвівся біля стіни з підлоги, Чернов розкрив кулак, яким тільки-но садонув полоненого, і негучно, крізь зуби, вимовив:

— Відмовлятись у німців не заведено.

Климченко в думках вилаявся і подумав: "Ось де твоє нутро відкривається, гадино повзуча". З хвилину він стояв біля стіни під позирками двох пар різних очей. Було кривдно й боляче, однак не хотілося вірити в те, що тут відбулося: так звичайно дивилися на нього ті очі. Після високий, усе в тих же чорних рукавичках, марудно піднявши сигарету, мізинцем ощадно струсив з неї попіл. Він також не виявляв жодних ознак злості і мав вигляд звичайного розважливого чолов'яги, такий, що можна було подумати, ніби вони обидва жартують.

— Ти буде виконвайт німецький бефьоль? — без погрози, буденно запитав німець.

— Я не зрадник!

— О! — тільки й мовив німець-офіцер і майже непомітно, одним оком підморгнув Чернову.

Той підійшов і знов, не розмахуючись, по-боксерськи коротко, але дуже болюче вдарив Климченка в щелепу. Лейтенант знову відлетів од стіни — падаючи, зачепив грубку, згори зашерехтів, посипався на підлогу пісок. Німець процідив "гут" і, стиснувши тонкими устами кінець сигарети, вийшов із землянки.

5

Як тільки двері за офіцером зачинилися, Чернов спокійно, ніби нічого кепського між ними і не сталося, підійшов до Климченка.

— Ну як?

— Сволоцюго ти, а не земляк! У душу тобі кіл! — сказав лейтенант, випльовуючи на підлогу криваву слину.

Чернов, майже безуважний до його слів, хитрувато посміхнувся.

— Не сердься! Дурниці. Це так, для порядку. Інакше, сам розумієш... Начальство.

Він підхопив Климченка під руки, ривком поставив на ноги, чоботом підсунув ослінчик — сідай! Лейтенант на мить розгубився від такого повороту в їхніх стосунках, але сів і скоса позирав на обличчя свого ката. Сірі рухливі очі того раз за разом застережливо лупали на двері землянки.

— А взагалі ти пробач. Сам розумієш. Доводиться. А то скомандує, і все: кінець. Тож часом ліпше вдарити. Правда ж?

Гойдаючи на столі вогник, Чернов почав ходити по землянці, спиняючись і розважливо гомонячи до Климченка. Здається, ніщо не здатне було вивести його з душевної рівноваги, такий він неторопко-впевнений, розмірений, охайно, навіть елегантно вдягнений. На його стриженій під бокс білявій потилиці ворушилася рожева зморшка.

— Між іншим, тобі випала, можна сказати, удача. Не кожному дається така можливість реабілітувати себе. Перед німцями особливо трудно. Але вони таке цінують — можу запевнити. З власного досвіду. Я так само колись чекав кулі. Таких вони звичайно враз до стіни. Разом з комісарами. Мусив доказати дещо. І ось бачиш: замість кулі — мундир. — Він з хвилинним задоволенням обмацав свій коротенький френчик з невеличкими срібними погонами. — Правда, за Совєтів чин вищий був, — довірливо повідомив він.

"Що за натяки? Хто він такий? Колишній політрук? Командир? Штабіст який-небудь?.." — гадав лейтенант.

— Марно стараєшся, — вовкувато сказав він. — Не на того напав.

Чернов раптом спинився і крутнувся до Климченка. Вираз його обличчя не змінився, тільки ліве око якось недобре округлилося, і він стишено, начебто для того, щоб не почув вартовий знадвору, сказав:

— А ти той... не дуже. Між іншим, вибір у тебе не вельми багатий. Або ти виступиш, або в землю ляжеш. Сьогодні ж.

Климченка після всього, що трапилося, погрози могли тільки довести до краю, і він схопився з ослінчика.

— Ну і чорт з вами! Стріляйте! Все одно застрелите. Що, до своїх відпустите? Сволота!

Чернов холодно посміхнувся.

— Не кип'ятися. Врешті, ми можемо зробити, що треба, і без твоєї участі.

Він ще почекав і, видно, щоб не стояти так, груди в груди з цим обірваним скривавленим чоловіком, зайшов за стіл на своє місце. Там з якоюсь багатозначною поважністю взяв вийнятий із сумки аркуш — список особового складу першого взвода автоматників.

— Командир першого відділення Голонога Іван Фомич, єфрейтор Опенкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадулін... ім'я, по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Фьодоров, Хиль. І так двадцять два чоловіки. Вибулі позначені? Позначені, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти також відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ти тоді, звісно, злись на себе: без заслуг залишишся. Перед німцями. А там заслуги за тобою подвояться. У квадрат зведуть. Зрозумів?

— Як це?

— А так. Подумай — зрозумієш.

Климченко збентежився, ошоломлений ще не до кінця усвідомленим, але, безумовно, якимось недобрим задумом цієї погані, і насторожено дивився на Чернова. А той, уже змінивши свій приязно стриманий вираз на затято офіційний, згорнув список взводу і притиснув його сумкою.

— Ось так! — сказав він, сів і відкинувся до стіни.