Пастуша повість про Дафніса і Хлою - Сторінка 7

Один похвалявся, що убив вовка, другий — що сам лише Пан переможе його в грі на дудці. Це був саме Філетас, що цим похвалявся.

33. Але Дафніс і Хлоя почали ретельно просити показати їм свою вмілість і пограти на дудці на святі бога, який звеселяється дудкою. Філетас обіцяв їм, хоч і посилався на те, що від старості в нього короткий подих, і взяв Дафнісову дудку. Але вона була надто малою для його великої майстерності, бо зроблена була для уст хлопця. Тому він послав Тітіра по свою власну дудку, бо житло його було лише за десять стадій відтіля. Хлопчик скинув свій плащ і голий побіг, як оленя. Ламон же обіцяв їм розповісти казку про Сірінгу-дудку [27] — казку, яку колись проспівав йому один сіцілійський козопас, [28] узявши в нагороду козла й дудку:

34. "Сірінга-дудка, цей музичний прилад, була колись не річчю, а дівчиною, гарною, з ніжним голосом. Вона пасла кіз, грала з німфами і співала так, як тепер. Пан, який бачив її, коли вона пасла і грала і співала, хотів її схилити до своїх бажань, і обіцяв, що всі її кози приведуть двійні. Але вона сміялася з його любові і сказала, що не хоче такого коханця, який не є ні козел, ні ціла людина. Пан почав переслідувати її силою; Сірінга втекла від Пана й від його сили. Тікаючи, знеможена, вона сховалась в очереті, зникла в нетечі. Сповнений люті Пан зрізав усі очеретини, але, не знайшов дівчини і згадуючи про її долю, він вигадав цей прилад і з’єднав нерівні стеблини воском, бо й у них було нерівне кохання; і та, що була колись прекрасною дівчиною, тепер яснозвучна дудка".

35. Не встиг Ламон закінчити оповідання, не встиг Філетас закінчити похвал, говорячи, що оповідання Ламона звучить ніжніше за пісні, як знову прибіг Тітір і передав батькові дудку — могутній прилад з могутніми цівками, а в тих місцях, де звичайно скріплюють воском, ця дудка була скріплена міддю. Можна було подумати, що це та перша дудка, яку зробив Пан. Коли Філетас підвівся і сів прямо, він спочатку спробував, чи добре проходить повітря в цівки, а потім, переконавшись, що нічого не заважає подихові, він подув із силою та юнацьким запалом. Можна було подумати, що грають разом декілька дудок: так міцно звучала його гра. Потім він поступінно зменшив силу, з якою дув, і спів став ніжніший, а щоб розгорнути на всю величінь своє мистецтво, він заграв так, як має грати волопас, потім так, як пасує отарі кіз, потім, як це люблять вівці,— ніжно для овець, голосно для волів, дзвінко для кіз. Всі дудки разом наслідувала ця єдина дудка.

36. У той час слухачі спокійно лежали і забавлялися грою. Але Дріас устав, попрохав, щоб йому заграли вакхічну пісню і почав танцювати танок виноградарів. То зображав він того, хто збирає грона, то того, хто несе повні кошики, то того, хто топче ягоди, наповняє бочки, п’є виноградне сусло. Все це танцював Дріас так зграбно й так виразно, що ніби видно було і ягоди, і давила, і бочки, і ніби справді пив Дріас.

37. Після того, як цей третій дід показав свою майстерність у танках, від поцілував Хлою і Дафніса. Ці відразу встали і протанцювали Ламонову казку. Дафніс зображав Пана, Хлоя — Сірінгу. Він красномовно благав; вона сміялася зневажливо. Він переслідував її і біг при цьому на кінчиках пальців, вдаючи копита; вона зображала дівчину, знесилену втечею. Нарешті, Хлоя сховалася в лісі, замість очерету, а Дафніс узяв велику дудку у Філетаса, заграв сумної пісні, немов коханець, потім ніжної, неначе хотів її зворушити, потім привабливої, неначе шукав її. Прослухавши це, Філетас, повний здивування, скочив, поцілував його і після цього подарував йому дудку і побажав Дафнісові колись залишити її такому ж гідному спадкоємцеві. Дафніс повісив тепер власну маленьку дудку на жертву Панові і, поцілувавши свою Хлою, неначе вона повернулась йому після справжньої втечі, погнав додому стадо, граючи на дудці.

38. Настала ніч, і Хлоя теж погнала свою отару додому, збираючи її докупи звуком дудки. Кози бігли поруч овець, так що Дафніс міг іти поруч із Хлоєю. Так раділи вони одне з одного до ночі і умовились наступного ранку що раніше вигнати свої стада. Ледве зайнявся новий день, а вже вони були на пасовищі; спочатку привітали вони німф, після них — Пана, що під його сосною вони полягали і грали на дудці, потім вони цілувались і лежали поряд, обнявшись. Але не пішовши далі цього, вони знову встали. Не забули вони поїсти і пили вино, змішане з молоком.

39. Через усе це вони дедалі палкіше й сміливіше сперечалися про своє кохання і скоро підкріпили клятвою свій союз. Дафніс поклявся Паном, підступивши до сосни, що не хоче ніколи жодного дня жити сам без Хлої; а Хлоя поклялася німфами, ввійшовши до їх печери, що хоче одного життя і одної смерті з Дафнісом. Дівоча простота Хлої доходила до того, що вона, як тільки вийшла з печери, вимагала від нього ще другої клятви, сказавши: "О, Дафніс, Пан — пожадливий і зрадливий бог. Він любив Пітіс, любив і Сірінгу. Він не пропускає нагоди погнатися за дріадами [29] і завжди завдає турботи німфам — заступницям стад. Він легковажно ставиться до клятв, отже він не суворо поставиться й до тебе, хоч би ти любив більше жінок, ніж є цівок у твоїй дудці. Тому поклянись мені цією отарою кіз і тією козою, яка вигодувала тебе, не покинути Хлої, поки вона тобі вірна; коли ж вона проти тебе і німф провиниться, тоді біжи від неї, ненавидь, вмертви її, як вовка". Дафніс зрадів, почувши ці сумніви і, ставши серед отари кіз і взявши одною рукою козу, а другою козла, поклявся любити Хлою, доки вона його буде любити, а якщо вона волітиме іншого, ніж Дафніса, він, замість умертвити її, сам себе життя позбавить. Вона ж зраділа і повірила йому, як дівчина і як пастушка, що вважає кіз і овець власними богами чабанів та козопасів.

КНИГА ТРЕТЯ

1. Коли мітіленці прочули про напад десяти кораблів, і люди, що прийшли з села, розповіли їм про розбій, вони вирішили, вважаючи за непереносну образу терпіти подібне від метімнійців, якнайскорше підняти проти них зброю. І спорядивши три тисячі щитоносців [30] і п’ятсот вершників, послали вони свого воєводу Гіппаса суходолом, бо море зимою здавалося їм небезпечним.

2. Виступивши в похід, Гіппас не розоряв Метімнійських маєтків, не розкрадав отар і ніякого майна, і пастухів, і селян, бо він вважав, що це годиться більше злодію, ніж воєводі; поспішно попрямував він до столиці ворога, щоб напасти на ворота, не забезпечені сторожею. І коли ще він був майже за сто стадій від міста, до нього з’явився вістун, пропонуючи мир. Бо метімнійці дізнались від полонених, що мітіленці нічого не знали про те, що трапилось, а що це селяни й пастухи таке зробили з зухвалими юнаками; тоді вони відразу пожаліли, що на той замах проти сусіднього міста їх зрушила більше пристрасть, ніж розум. Тому вони поспішили віддати все награбоване, щоб відновити безпечні зносини на землі й на морі. Тоді Гіппас, не зважаючи на те, що був обраний на воєводу з необмеженою владою, послав проте того вістуна до мітіленців, а сам майже за десять стадій від Метімни розташував табір і чекав наказів із свого міста. Як минули два дні, прийшов посланець і приніс йому наказ прийняти награбоване і з цим, не починаючи ворожих нападів, повернути додому, бо, маючи обирати між війною і миром, вони визнали за вигідніший мир.

3. Так несподівано, як почалась, так і закінчилась війна між метімнійцями і мітіленцями. Тим часом наступила зима — для Дафніса і Хлої страшніша, ніж сама війна. Бо раптовий глибокий сніг заставив усі шляхи і замкнув усіх селян у хатах. З силою ринули з гір струмені, льодові брила оточували їх; дерева були мов порубані; земля, куди б не кинути оком, скрита під снігом, коли тільки не біля джерел і річок. Тому ніхто не гнав на пасовище стада і не насмілювався сам виходити за двері; а як заспівають півні, запалювали великий вогонь, і при ньому одні пряли льон, інші ткали козячу вовну, інші виготовлювали хитрі тенета для птахів. Потім вони забезпечували ясла волів половою, кіз і овець в їх кошарах — листям, а свиней у хлівах — буковими горіхами і жолудями.

4. В той час, як усі таким чином заняті були хатніми турботами, інші землероби й пастухи раділи, що на короткий час вони вільні від робіт і спокійно з’їдають свій сніданок і добре висипляються; так що зима їм здавалась відраднішою, ніж літо і осінь, і навіть ніж весна. Але Хлоя і Дафніс, які згадували минулі веселощі, як вони цілувались, як вони обіймались і як ділили свою страву,— без сна й сумно проводили свої ночі і чекали весняної пори, як відродження після смерті. Зворушені сумом були вони, коли в руки їм потрапляла пастуша торбинка, з якої вони їли, або коли бачили вони дійницю, з якої вкупі пили, або недбало кинуту дудку, яка була подарунком кохання. Тому благали вони німф і Пана звільнити їх від цих страждань і нарешті знов показати їм і їх стадам сонце. Поряд з такими молитвами вони шукали й засобів бачитись. Хлоя, звичайно, почувала себе зовсім безпорадною і нерішучою, бо завжди була коло неї її названа мати, яка вчила її чесати вовну та крутити веретено і плескала їй про весілля. Але Дафніс, який байдикував і був хитріший, ніж дівчинка, вигадав таку хитрість, щоб її побачити.

5. Перед хатою Дріаса, саме напривході, росли дві великі мірти та плющ. Мірти були близько одна від одної, поміж ними плющ, так що паростки його побігли в обидві сторони, як виноградна лоза, і утворили переплетеним листям вигляд печери; грона ягід висіли на вітах, великі і рясні, як виноград. Тому коло нього зібралася велика зграя зимових птахів, бо на полях бракувало їм споживи. Було тут чимало косів, чимало дроздів, і горлиць, і шпаків, і інших птахів, ласих до ягід плюща. Під приводом полювання на цих птахів, Дафніс спорядився, наповнивши пастушу торбинку свою медовими коржиками, а щоб було ймовірніше, забрав ще з собою пташиний клей [31] і тенета. Віддаль мала, не більше як десять стадій, проте ще пухкий сніг дуже заважав йому. Але кохання ні перед чим не зупиниться, ні перед вогнем, ні перед водою ані перед скіфськими снігами. [32]

6. Так добіг він до Дріасових дверей і, обтрусивши свої ноги від снігу, розставив тенета і намазав клеєм довгі лозини; потім сів, сподіваючись пташок і Хлої.