Павутинка (збірка) - Сторінка 2

- Рюноске Акутагава -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тож і в моїй роботі не бачу нічого поганого.

Іншої ради нема: якщо цього не робитиму, то теж умру з голоду. І гадаю, що ця жінка зрозуміла б і простила б мені.

Ось так відповіла стара. Вклавши меча в піхви і притримуючи його за руків'я лівою рукою, слуга з холодним серцем прислухався до її розповіді, а правою рукою тим часом обмацував великий червоний гнійний прищ. А слухаючи виправдування старої, він набирався відваги, відваги, якої йому бракувало під брамою. Вона спрямовувала його думки в інший бік, протилежний тому, що він лаштувався робити, коли піднявся на горище й спіймав стару. Тепер він уже не вагався, чи вмирати з голоду, чи стати розбійником. Його душевний стан тепер був такий, що недоречна думка про голодну смерть уже не клопотала йому голови.

– То це правда? – кинув слуга глузливо, коли стара змовкла. Ступивши уперед і нараз відсмикнувши руку від прища, він ухопив стару за комір і крізь зуби процідив: – Отже, і ти не гніватимешся, якщо я тебе обдеру. Бо мене теж чекає голодна смерть.

Слуга мерщій зірвав зі старої кімоно, а тільки-но стара спробувала вчепитися йому за ноги, грубо штурхнув її на мерців. До драбини було яких п'ять кроків. Схопивши під пахву темно-брунатне кімоно, слуга миттю спустився вниз і зник у нічній пітьмі.

Роздягнена стара полежала трохи, відтак підвелася з-поміж мерців і, щось бурмочучи, чи то стогнучи, присвічуючи скалкою, підповзла до драбини. Потім перехилилася, аж коротке, сиве волосся звісилося додолу, і глянула під браму. Там було темно, хоч в око стрель.

А за слугою вже й слід загув – тільки його й бачили.

НІС

В Ікеноо годі було знайти людину, що не чула б про ніс Дзенті Найґу. А ніс і справді був незвичайний: завдовжки десь з п'ять сунів[7], всюди однаково грубий, він нависав над губами й сягав аж підборіддя. Здавалося – посеред обличчя теліпається ковбаска.

Найґу, якому вже переступило за п'ятдесят, завжди потай страждав через свого носа: і за давніх часів свого послушництва, і тепер, дійшовши посади священика в двірському храмі. Щоправда, назовні він того не виказував – удавав, ніби йому байдуже. І не тому, що вважав турботу про ніс марницею, негідною справою для бонзи, який готується до прийдешнього життя на тому світі. Скорше тому, що йому страх не хотілося, аби й люди бачили, як його непокоїть той ніс. У буденних розмовах Найґу навіть згадки про нього боявся.

Було дві причини, чому Найґу не знав куди подітися зі своїм носом. Перша та, що довгий ніс завдавав йому клопоту. Передусім Найґу не міг сам наїстися. Бо тільки-но він брався до страви, як кінчик носа занурювався в рис у металевій мисці. Отож, як наставав час їсти, Найґу садовив послушника , по той бік столика і той підтримував носа дощечкою завширшки сун і завдовжки два сяку[8]. Однак з таким трапезуванням обом була морока: і бонзі, й послушникові, що підтримував носа дощечкою. Тоді саме навіть у Кіото ходила чутка, нібито одного разу хлопець на побігеньках, що заступив був послушника, чхнув, рука його труснулася і Найґів ніс заїхав у кашу. Але то була не найповажніша причина, чому Найґу так мучився. Насправді його турбувало те, що ніс шкодить самоповазі, вщерблює його гідність.

"То велике щастя, що носатий Дзенті Найґу не мирянин", – казали мешканці Ікеноо, бо вважали, що за такого носача навряд чи б вийшла заміж яка жінка. Були й такі, що навіть постриження в ченці пояснювали довгим носом. Та сам Найґу не почував, нібито ніс завдає йому менше страждань лише тому, що він, Найґу, священик. А що така поважна справа, як шлюб, не могла не розворушити його вразливої натури, то Найґу поклав собі будь-що загладити шкоду, завдану його гідності. Першою думкою було добрати такого способу, щоб довгий ніс здався коротшим, ніж був насправді. Як поруч не було нікого, Найґу заглядав у люстерко, роздивлявся носа з усіх боків і гарячково шукав рятунку. Іноді, невдоволений поворотом голови, він обхоплював лице руками, випинав уперед підборіддя і втуплювався в люстерко. Але ніс так і не здавався коротшим, аби принаймні Найґу задовольнити. Часом йому видавалося, немов усе йде на гірше: чим більше він думає, тим ніс довшає. Тоді Найґу ховав люстерко у скриньку і, як звичайно, тихо зітхаючи, неквапом ішов читати на пюпітрі сутру про Каннон[9].

Відтоді Найґу безперестанку приглядався до чужих носів. У храмі в Ікеноо часто правилася служба, було чимало чернечих келій, а в лазні щоденно гріли воду. Тож сюди навідувалося багато мандрівних ченців і мирян. Найґу пильно вдивлявся в їхні обличчя, прагнучи уздріти хоч одну людину з його носом і розрадити душу. Тож і не помічав ні темно-синіх суйканів[10], ні білих катабіра[11], ні жовтогарячих шапочок і чорних ряс, що до них звик, – вони для нього не існували. Найґу бачив не людей, а їхні носи. Хоч закандзюблені й траплялися, а от такого, як Найґів, не було. Після таких пошуків Найґу смутнішав. Тож, коли він розмовляв з людьми і несамохіть хапався за кінчик носа й шарівся, немов дівчина, то причиною, і головною, був його ніс.

Врешті Найґу навіть подумав, що йому було б трохи легше, якби хоч у книжках, священних чи світських, натрапив на праведників з таким носом, як його. Та в жодній з них не згадувалось, що Мокурен або Сяріхоцу[12] мали довгі носи. Певна річ, і Родзю і Мемьо[13] були праведники з пересічними людськими носами. Довідавшись якось з оповідання про Китай часів Шуханського царства[14], що імператор Лю Сюаньде був клаповухий, Найґу мимоволі подумав, як би то йому відлягло, коли б Лю Сюаньде натомість був довгоносий.

Що й казати, Найґу не тільки споглядально, але й активно намагався вкоротити собі носа. До чого він тільки не вдавався: і пив гарбузовий відвар, і навіть щурячою сечею носа натирав. Та марно – ніс завдовжки п'ять сунів все звисав до підборіддя.

Аж якось восени послушник, що їздив у справах до столиці, вивідав у знайомого лікаря рецепт, як укоротити ніс. Той лікар походив з Китаю, але переселився в Японію і був священиком у храмі Тьоракудзі.

Найґу, як звичайно, вдавав, ніби йому й горя мало, навіть словом не натякнув, щоб негайно випробувати на собі новий метод. Та водночас він бадьорим голосом просив вибачення за те, що під час обіду завдає послушникові стільки клопоту. Щоправда, Найґу тільки й чекав, коли послушник умовить його випробувати цей рецепт. Звісно, й послушник здогадувався, що Найґу хитрує. Але над відразою до хитрощів узяло гору співчуття до Найґу, до його душевного стану, що спонукав до тих хитрощів. Отож, послушник, як і сподівався Найґу, заходився настійно рекомендувати новий метод. А Найґу так само кінець кінцем піддався на наполегливу підмову.

Метод був на диво простий: ніс треба ошпарити окропом, а потім потоптати ногами.

У храмовій лазні щодня грілась вода, і послушник приніс звідти коновку окропу. Та якщо просто занурити носа в таку гарячу воду, то можна обпарити все обличчя. Тому-то й вирішили приладнати до коновки покришку, провертіти в ній дірку й через неї встромляти носа у воду. Коли Найґу так зробив, то його зовсім не пекло. Незабаром послушник мовив:

– Мабуть, уже напарився.

Найґу силувано всміхнувся. Бо подумав: якби хтось підслухав, то ніколи в світі не здогадався б, про що мова. А ніс, ошпарений в окропі, свербів, ніби покусаний блохами.

Коли Найґу витягнув розпашілого носа з дірки у покришці, послушник заходився щосили м'яти його обома ногами. А Найґу, лежачи на боці, тільки й бачив послушникові ноги перед очима. Іноді послушник жалісно позирав на Найґову лису голову й запитував:

– Не боляче? Лікар наказував топтати навіть коли вже несила терпіти. Ну то як? Не боляче?

Найґу силкувався кивнути головою і подати знак, що, мовляв, не боляче, але послушник усе м'яв і м'яв носа, тож Найґу не міг ворухнути головою так, як йому кортіло. Підкотивши очі догори і вп'явшись поглядом у порепані послушникові п'яти, Найґу лиш трохи роздратовано відказав:

– Ні, не боляче.

Як послушникові ноги м'яли там, де свербіло, Найґу відчував скоріш полегкість, ніж біль. Незабаром на шкірі повиступало щось схоже на пшоно, а ніс скидався на обскубану й засмажену на вогні пташку. Запримітивши таке, послушник перестав тупцяти й наче сам до себе промовив:

– Лікар радив усе це щипчиками повитягувати.

Надувши невдоволено щоки, Найґу мовчки дозволив послушникові робити з собою усе, що тому заманеться. Певна річ, Найґу цінував його добрість. Та все ж таки відчував й образу, що з його носом обходяться нецеремонно. Наче пацієнт, що лежить на операційному столі, але хірургові не довіряє, Найґу мимоволі стежив, як послушник щипчиками витягує сальні дрібочки з дірочок на носі. Сало виходило назовні схожим на пір'яні колодочки завдовжки десь один сантиметр.

Упоравшись з носом, послушник полегшено зітхнув і сказав:

– Гадаю, не завадило б іще попарити.

Насуплений і, ясна річ, невдоволений, Найґу, однак, не перечив послушникові.

А коли Найґу вдруге випарив носа, то побачив, що той таки покоротшав і тепер не надто різниться від звичайного, закандзюбленого. Обмацуючи його пальцями, Найґу сором'язливо й тремтливо зазирнув у люстерко, подане послушником. Ніс – той самий, аж до підборіддя! – зморщився, як брехня перед правдою, і тепер скромно тулився над верхньою губою. Де-не-де видніли червонясті цятки – очевидно, послушник ногами натоптав. "Ну, тепер уже ніхто не глузуватиме", – Найґове зображення моргнуло до Найґу з люстерка.

Однак цілісінький день Найґові не давала спокою одна думка: "А раптом ніс видовжиться?" Тому Найґу безперестанку, як тільки була нагода, – коли читав молитву чи сидів коло страви, —мацав кінчик носа. А той, чемно вмостившись над верхньою, губою, наче й не збирався перевисати над ротом.

Найґу переспав ніч, а прокинувшись, передовсім помацав носа. Ніс був короткий, як і вчора. Вперше за стільки років Найґу відчув на серці полегкість, якої зазнав, хіба коли зробив святе діло – переписав сутру Хокке.

Та збігло два-три дні – і Найґу застигла несподіванка: самурай, що саме нагодився до храму, як ніколи насмішкувато подивився на Найґового носа. Крім того, хлопець на побігеньках, що колись упустив Найґового носа в кашу, щоразу при зустрічі спершу втуплював очі в землю і душив у собі напад сміху, а нарешті, уже не мігши стриматися, пирхав.