Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель - Сторінка 12

— Я вивчу цей віршик напам'ять і проказуватиму його химерянам, коли ми ввечері сидітимем біля табірного багаття.

До Пеппі з усіх боків тиснулися діти, щоб попрощатися з нею. Вона підняла руку й попросила тиші.

— Друзі, — почала Пеппі, — відтепер я зможу гратися тільки з негренятами. Я ще не знаю, які в нас будуть розваги. Може, ми будемо перекидатися з носорогами, чи бігати наввипередки з удавами, чи їздити верхи на слонах, чи гойдатися на пальмовому вітті. Одне слово, якось будемо коротати час.

Пеппі на хвилину замовкла. Томмі й Анніка відчули, що вони вже ладні зненавидіти тих негренят, з якими Пеппі гратиметься.

— Але, мабуть, настане такий день у пору дощів, довгий, нудний день, коли нам набридне бігати роздягненими по дощі, а нічого кращого ми не придумаєм. Та як добре поміркуємо, і може, здогадаємося залізти в мою глиняну хижу, якщо тільки глина не зовсім розмокне, бо тоді з неї можна буде лише пекти пиріжки. Та коли глина не зовсім розмокне, ми посідаємо в хижі, негренята і я, і вони, мабуть, попросять: "Пеппі, розкажи нам щось!" І тоді я розкажу їм про малесеньке містечко, що лежить дуже далеко, на другому кінці світу, і про те, що там живуть білі діти. "Ви собі не уявляєте, — скажу я їм, — які то гарні діти. Білі, мов сніг, тільки ноги в них бувають не дуже білі. І ще вони чудово свищуть у глиняні свистки, але найкраще знають таблицю вноження". Мабуть, негренята зажуряться, що вони зовсім не знають таблиці вноження, і мені доведеться якось їх утішати. Може, я тоді розвалю хижу, замішу глину з неї і ми напечемо глиняних пиріжків, а потім самі вимастимося в глину з голови до ніг. Думаю, що мені пощастить чимось їх розвеселити. А тепер дякую за все і бувайте здорові!

Діти знов засвистіли в свистки, ще жалібніше, ніж перше.

— Пеппі, підіймайся на борт! — гукнув капітан Довгапанчоха.

— Зараз, капітане! — відповіла Пеппі. Вона обернулася до Томмі й Анніки. "Який у неї дивний погляд", — подумав Томмі. Так дивилася на нього мама, коли він був дуже, дуже хворий.

Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла:

— Прощай, Анніко, й не плач!

Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула:

— Прощай, Пеппі!

Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози.

— Хай живе Пеппі Довгапанчоха! — загукали люди з берега.

— Підіймай трап, Фрідольфе! — скомандував капітан.

І Фрідольф підняв трап. "Стрибуха" була готова плисти в далекі краї. Аж раптом...

— Ні, тату Єфраїме, так не годиться, — мовила Пеппі. — Я цього не витримаю.

— Чого ти не витримаєш, доню? — здивувався капітан Довгапанчоха.

— Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі "Хованка".

Капітан Довгапанчоха трохи помовчав.

— Роби, як знаєш, — врешті сказав він. — Ти завжди мала волю.

Пеппі кивнула головою.

— Так, я завжди мала волю.

Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу "Хованка".

— І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? — мовила Пеппі.

— Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, — відповів капітан Довгапанчоха. — Певне, що у віллі "Хованка" життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить.

Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. "Стрибуха" тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ.

— Пеппі, — гукнув він, — у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови!

І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп — і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з'явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала:

— Тепер я знов багата, як троль.

Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту.

— Ти не... ти не відпливаєш? — несміливо запитав нарешті Томмі.

— Вгадуй до третього разу, — відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси.

Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама.

— Гайда додому! — крикнула вона дзвінким голосом.

Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:

Вирушають шведи в далекий похід!

Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове!

— Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? — спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати.

— Та, може, зіграємо в крокет, — відповіла Пеппі.

— Добре, — погодилася Анніка, бо знала, що г Пеппі навіть грати в крокет цікаво.

— Або ще... — Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі. — Або ще підемо на річку і вчитимемось ходити по воді.

— По воді не можна ходити, — сказав Томмі.

— Чому не можна? — заперечила Пеппі. — Якось на Кубі я зустріла рибалку, що...

Кінь учвал рушив з місця, і діти, що оточували його, більше нічого не почули. Проте вони все ще стояли на пристані й дивилися вслід Пеппі, що поспішала до вілли "Хованка". Скоро їм стало видно тільки темну цятку, а потім зникла й вона.