Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Сторінка 2

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Раптом щось гупнуло — то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія.

— Стривай! — мовила вона. — Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки.

Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння.

— Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, — сказала вона. — Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п'ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п'ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час.

Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли "Хованка". Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню.

Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав:

— Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла "Хованка"?

— Залюбки, — відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: — Повертайте до вілли!

— Ні, її там немає, — сказав вишуканий добродій.

— Є, я певен, — відповів поліцай.

Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли "Хованка". Бо він хотів поговорити з господинею вілли.

— Он та дама, якій належить вілла "Хованка", — мовив поліцай і показав пальцем на будинок.

Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.

— Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з'явиться ще якийсь скупелянт! — вигукнула вона.

— Не скупелянт, а спекулянт, — виправила її Анніка.

— Оце... оце й є... господиня вілли? — глухим голосом запитав вишуканий добродій. — Та вона ж зовсім мала дівчинка!

— Мала, — погодився поліцай, — зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.

Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:

— А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?

Щиро казати, вишуканий добродій більше не хотів відгадувати загадки, але його так вразила сила Пеппі, що він не зважився їй відмовити.

— Яка різниця між твоїм конем і твоєю мавпою? На жаль, я справді не знаю.

— Так, це хитра загадка, — сказала Пеппі. — Але я підкажу тобі. Якщо ти побачиш їх обох під деревом, а потім одне з них вилізе на дерево, то це напевне буде не кінь.

Вишуканий добродій довше не відгадував її загадок. Він натиснув на педаль газу й швидко поїхав геть. І більше ніколи не приїздив у містечко.

ПЕППІ РОЗВАЖАЄ ТІТКУ ЛАУРУ

Якось після обіду Пеппі гуляла в своєму садку, чекаючи на Томмі й Анніку. Але вони не приходили, тому Пеппі вирішила пошукати їх. Вона знайшла Томмі й Анніку в альтанці в їхньому садку. Але не самих. З ними сиділи їхня мама, пані Сетергрен, і дуже приємна літня жінка, їхня тітка, що прийшла їх перевідати. Во ни з пані Сетергрен саме пили каву, а діти — сік.

Томмі й Анніка кинулись назустріч Пеппі.

— До нас прийшла тітка Лаура, — пояснив Томмі. — Того ми й не прийшли до тебе.

— Ох, яка вона мила! — вигукнула Пеппі, дивлячись на гостю крізь листя. — Я мушу поговорити з нею. Мені так подобаються старі ласкаві тітки!

Анніка стривожилась.

— Може... може, краще тобі не говорити з нею? — мовила вона, згадавши той випадок, коли Пеппі приходила до них на підвечірок і стільки всього наговорила, що її мати була незадоволена. А Анніка не хотіла, щоб хтось був незадоволений Пеппі, яку вона так любила.

— Як це мені краще не говорити з нею? — образилася Пеппі. — Затям собі, що я мушу з нею поговорити. Адже до гостей треба бути ввічливою. Якщо я сяду й мовчки надмуся, вона подумає, що я на неї чогось гніваюся.

— Ну так, але чи ти певна, що знаєш, як треба розмовляти з тітками? — спитала Анніка.

— Треба їх розважати, от і все, — твердо сказала Пеппі. — І я зараз таки почну її розважати.

Вона рішуче зайшла до альтанки. Спершу вона вклонилася пані Сетергрен, потім глянула на літню даму і вражено звела брови.

Кого я бачу, тітка Лаура! — мовила Пеппі. — І гарна, як ніколи! Ви не дасте мені трохи сок, щоб у мене не пересохло в горлі, коли ми розмовлятимемо? — 3 цими останніми словами вона звернулася до матері Томмі й Анніки. Пані Сетергрен дала їй склянку соку й зауважила:

— Приємно, коли діти сидять, але тільки тоді, як вони мовчать.

— Ну що ви! — обурилася Пеппі. — Люди ж мають, по-моєму, і очі, і вуха. І коли на мене приємно дивитися очам, то навіщо кривдити вуха? Вони теж хочуть мене почути. Та дехто думає, що вуха тільки на те й є, щоб ними ворушити.

Пані Сетергрен вирішила не зважати на Пеппі. Вона обернулася до своєї гості й співчутливо спитала:

— А як ви тепер почуваєте себе, люба тітонько Лауро?

Літня дама напустила на себе зажуру.

— Погано, — зітхнула вона. — Я стала така нервова, що мене все дратує.

— Точнісінько, як моя бабуся, — втрутилася Пеппі і вмочила в сік цілий сухарик. — Вона була така нервова, що її дратувала кожна дрібниця. Якось на вулиці їй упала на голову цеглина, і вона зчинила такий ґвалт, що можна було подумати, ніби сталося лихо. А якось була з татом на бенкеті, і вони танцювали польку. Мій тато дужий і ненароком так крутнув бабусю, що вона перелетіла через усю залу і впала на контрабас. І думаєте, вона промовчала? Де там! Знов зчинила такий крик, що тато схопив її і висунув у вікно, щоб вона трохи заспокоїлась і перестала нервуватися. Але й це не помогло! "Втягни мене назад!" — верещала вона. І тато, звичайно, послухався. Що ж він мав робити, кинути її з п'ятого поверху? Тато казав, що зроду не бачив, щоб стара жінка так коверзувала через найменшу дрібницю. Ох-ох-ох, тяжко, коли в когось розшарпані нерви, — співчутливо мовила Пеппі і вмочила в сік другий сухарик.

Томмі й Анніка неспокійно совалися на стільцях, а тітка Лаура безпорадно хитала головою. Пані Сетергрен квапливо сказала:

— Сподіваюся, що вам покращає, тітко Лауро.

— О так, напевне покращав, — підхопила Пеппі. — Бабусі також покращало. Вона пила заспокійливі ліки й зовсім видужала.

— Які саме ліки? — зацікавлено спитала тітка Лаура.

— Лисячу отруту, — відповіла Пеппі. — По столовій ложці в день лисячої отрути. І мушу вам сказати: їй відразу допомогло. Після того вона п'ять днів сиділа тихо, як миша, ані словом не озивалася, наче її й не було. Зовсім одужала! Ні тобі метушні, ні крику! Хоч кинь їй на голову з десять цеглин, вона й не ворухнеться. Я певна, люба тітонько Лауро, що й тобі полегшає, як моїй бабусі.

Томмі присунувся до тітки Лаури й прошепотів їй у вухо:

— Не зважайте на її слова, тітко Лауро. Вона просто вигадує. В неї навіть немає бабусі.

Тітка Лаура кивнула головою. Але Пеппі мала добрий слух і почула, що прошепотів Томмі.

— Томмі правду каже, — мовила вона. — Немає в мене бабусі, її просто не існує. Та й навіщо мені бабуся, кожи вона така страшенно нервова?

Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:

— Знаєш, учора в мене не була така дивна пригода...

— Не дивніша, як позавчора, — перебила її Пеппі. — Я їхала кудись у поїзді. І коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати — розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. І думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати.

Пеппі замовкла.

— Так, справді дивна пригода, — ласкаво мовила тітка Лаура.

— Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!

Пані Сетергрен і тітка Лаура зі до кави, а діти налягли на сік.

— Про що я хотіла сказати, як била наша маленька приятелька? — почала тітка Лаура. — Ага, про те, що вчора в мене була дивна пригода...

— Коли ви вже завели мову про дивні пригоди, — втрутилася Пеппі, — то вам буде цікаво послухати про Агатона й Теодора. Одного разу, коли мій тато приплив до Сінгапура, нам треба було найняти матроса. І ми взяли Агатона. Агатон був два з половиною метри заввишки і такий худий, що кістки в нього торохтіли, як хвіст у гримучої змії, коли вона розлютиться. Волосся в нього було чорне, як вороняче крило, і сягало йому до поперека. А в роті в нього не було ні зубів, ні язика, саме тільки жало. Зате таке довге, що звисало аж на підборіддя. Тато вважав, що Агатон дуже поганий, і спершу не хотів його брати. Але потім подумав, що він пригодиться на кораблі, коли доведеться лякати коней. Ну от, так ми допливли до Гонконга. А там виявилося, що нам треба ще одного матроса. І ми взяли Теодора. Теж два з половиною метри заввишки, з чорним, як вороняче крило, волоссям, що сягало йому до поперека, і з жалом у роті. Агатон і Теодор були страшенно схожі один на одного, особливо Теодор. Наче близнюки.

— Справді дивно, — погодилася тітка Лаура.

— Дивно? — перепитала Пеппі. — А що ж тут дивного?

— Що вони були такі схожі, — мовила тітка Лаура. — Хіба не дивно?

— Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. — Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. — Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.

— То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? — запитала тітка Лаура.

— Якщо мені не затулятимуть весь час рота, — мовила Пеппі, — то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий.