Пеппі Довгапанчоха в Південних морях - Сторінка 8

З ноги в нього текла кров. До хлопця підійшла Пеппі й повелася дуже дивно. Спершу вона підняла Томмі вгору, тоді так обняла, що він мало не задушився. Нарешті вона відпустила Томмі, сіла на камінь, затулила обличчя руками й заплакала. Томмі, Анніка і всі малі химеряни дивилися на неї зачудовано й стривожено.

— Ти плачеш тому, що Томмі мало не з'їла акула? — запитав нарешті Момо.

— Ні, — невдоволено відповіла Пеппі й витерла сльози. — Я плачу тому, що бідна акула голодна й не змогла поснідати.

ПЕППІ ДОМОВЛЯЄТЬСЯ 3 ДІКОМ І БАКОМ

Акула встигла тільки здряпнути шкіру на нозі в Томмі. І, трохи заспокоївшись, він знов захотів добратися до великої печери. Тоді Пеппі сплела з лика довгу мотузку й міцно прив'язала її одним кінцем до каменя. Потім спритно, мов сарна, полізла до печери й припнула там другий кінець мотузки. Тепер, коли було за що триматися, навіть Анніка зважилась залізти до печери.

Печера справді була чудова і така велика, що в ній вистачило місця на всіх дітей.

— Ця печера навіть краща за дуплистий дуб у тебе в садку, Пеппі, — сказав Томмі.

— Не краща, а така сама гарна, — заперечила Анніка. В неї аж серце тьохнуло, коли вона згадала про дуба вдома, і вона не захотіла визнати, що на світі є щось краще за нього.

Момо показав білим дітям, скільки в печері кокосових горіхів і плодів хлібного дерева.

Тут можна було прожити кілька тижнів і не голодувати. А Моана показала їм бамбукову трубку, повну чудесних перлин. Вона дала по цілій жмені перлин Пеппі, Томмі й Анніці.

— Ну й гарними ж кульками ви тут граєтесь! — мовила Пеппі.

Дітям приємно було сидіти біля входу в печеру й дивитися на осяяне сонцем море. А ще приємніше було лягти на живіт і плювати у воду. Томмі запропонував улаштувати змагання, хто кого переплюне. Момо був справжній мастак плювання, та однаково не міг зрівнятися з Пеппі. Вона вміла плювати крізь зуби так, як ніхто з них.

— Якщо сьогодні в Новій Зеландії йде дрібний дощ, то це моя вина, — сказала Пеппі.

Томмі й Анніка плювали найгірше.

— Білі діти не вміють плювати, — зверхньо сказав Момо. Пеппі він не вважав за справжню білу дитину.

— Як це білі діти не вміють плювати? — обурилася Пеппі. — Ти сам не знаєш, що кажеш. Та їх у школі вчать плювати з першого класу! Плювати в довжину, плювати у висоту і плювати на бігу. Аби ти побачив коли вчительку Томмі й Анніки — ото вже плює! Вона завоювала перший приз в плюванні на бігу. Коли вона біжить і плюється, ціле містечко аж вив з захвату.

— Ох! — тільки й сказали Томмі й Анніка.

Пеппі приклала долоню дашком до чола й глянула на море.

— Сюди пливе якийсь корабель, — мовила вона. — Маленький пароплавчик. Дивно! Що йому тут треба?

І справді було чого дивуватись. Бо пароплав досить швидко наближався до острова Химерії. На його борту, крім матросів-негрів, було двоє білих чоловіків, їх звали Джім і Бак. То були дужі, засмаглі здоровила, схожі на бандитів. І вони дійсно були бандитами.

Якось капітан Довгапанчоха купував у крамничці на сусідньому острові тютюн, і там були тоді Джім і Бак. Вони побачили, як він поклав на прилавок незвичайно гарні й великі перлини, і почули від нього, що на острові Химерії такими перлинами граються діти. Відтоді в них була тільки одна мета: поїхати на острів Химерію і заволодіти тими перлинами. Вони знали, що капітан Довгапанчоха страшенно дужий, та й команда "Стрибухи" теж їх відлякувала, тому вони вирішили завітати на острів тоді, коли всі мешканці виберуться кудись на полювання. Тепер саме була така нагода. Сховавшись за сусіднім островом, Джім і Бак побачили в бінокль, як капітан Довгапанчоха з своїми матросами й химерянами відпливали на човнах. Вони почекали, поки човнів зовсім не стало видно, й рушили до острова.

— Кидайте якір! — скомандував Бак, коли пароплав наблизився до Химерії.

Пеппі і всі діти мовчки стежили з печери за прибульцями. Пароплав об'якорився, Джім і Бак пересіли в невеличкий човен і повеслували до берега. А всі матроси-негри лишилися на пароплаві.

— Зараз підкрадемося до селища й приголомшимо їх своєю появою, — сказав Джім. — Там, мабуть, залишилися самі жінки й діти.

— Мабуть, — озвався Бак. — Хоч на човнах було стільки жінок, що, я думаю, на острові лишилися самі діти. Сподіваюся, що вони вже награлися перлинами, ха-ха-ха!

— А що? — гукнула їм Пеппі з печери. — Ви теж любите гратися перлинами? Бо мені більше подобається гра в підкиданку!

Джім і Бак вражено обернулися й побачили Пеппі і всіх інших дітей, що визирали з печери. Прибульці задоволене всміхнулися.

— Онде сидять діти, — сказав Джім.

— Чудово, — мовив Бак. — Нам буде легко взяти те, по що ми приїхали.

Але вони вирішили вдатися до хитрощів. Адже невідомо, де діти тримають перлини, тому краще виманити їх з печери ласкою. Вони вдали, що приїхали на острів просто задля розваги. Дорогою вони спітніли, їм було жарко, і Бак запропонував найперше скупатися.

— Я тільки вернуся на пароплав по купальні костюми, — сказав він.

І поплив човном назад. Тим часом Джім залишився на березі сам.

— Тут гарно купатися? — улесливим голосом запитав він у дітей.

— Чудесно, — відповіла Пеппі. — Особливо акулам. Вони тут щодня купаються.

— Ти, певне, жартуєш, я не бачу тут жодної акули, — мовив Джім.

Але все-таки він трохи злякався і, коли Бак вернувся з купальниками, переказав йому слова Пеппі.

— Дурниці, — відповів Бак. Він обернувся до Пеппі й гукнув: — Це ти кажеш, що тут небезпечно купатися?

— Ні, я такого не казала, — відповіла Пеппі.

— Дивно, — обурився Джім. — Хіба не ти казала, що тут є акули?

— Про акули я казала, а що тут небезпечно купатися — ні. Торік мій дідусь щодня тут купався.

— Ось бачиш, — мовив Бак.

— Але це торік, а цієї п'ятниці він повернувся додому з лікарні, — мовила далі Пеппі. — Зате з такою чудовою дерев'яною ногою, що кращої ні в кого немає. — Вона задумливо плюнула в море. — Тому не можна сказати, що тут небезпечно купатися. Хоч дехто втрачає то руку, то ногу. Але ж дерев'яні ноги коштують по кроні пара, то, мабуть, не варто вам бути такими скупими й відмовлятися від задоволення скупатись у цьому місці. — Вона знов плюнула в море. — До речі, мій дідусь тішиться своєю дерев'яною ногою, як дитина. Каже, що вона просто незамінна, як треба з кимось побитися.

— Здається мені, що все це ти брешеш, — сказав Бак. — Адже твій дід, певне, вже старий. А хіба старі діди встряють у бійку?

— Ще й як! — захоплено вигукнула Пеппі. — Він найлютіший дід у світі — лисий і з дерев'яною ногою. Він не може жити без бійки, б'ється з ранку до вечора. Якщо нема кому давати стусанів, він з люті кусає себе за носа.

— Не верзи дурниць! — сказав Бак. — Як можна вкусити себе за носа?

— А от і можна, — мовила Пеппі. — Він стає на стілець і дістає до носа.

Бак хвилину подумав, тоді вилаявся і сказав:

— Досить з мене твоїх дурних теревенів. Ходімо, Джіме, переодягнемося.

— Хоч треба визнати, — гукнула їм Пеппі, — що в мого дідуся найдовший у світі ніс! У нього є п'ять папуг, і всі вони вміщаються на носі, коли посідають рядком.

Бак не на жарт розсердився.

— Слухай-но, руде опудало, такої брехливої дівчинки, як ти, я ще зроду не бачив. Як тобі не соромно! Невже ти хочеш, щоб я повірив, ніби п'ять папуг можуть сидіти на носі в твого діда? Ану, признайся, що це брехня!

— Так, брехня, — сумно сказала Пеппі.

— От бачиш, а я що казав!

— Це страшна брехня, — ще сумніше мовила Пеппі.

— Я теж так думаю, — сказав Бак.

— Брехня, бо п'ята папуга, — крикнула Пеппі й заплакала, — бо п'ятій папузі доводиться стояти тільки на одній нозі!

— А хай тобі всячина! — вилаявся Бак і пішов з Джімом за кущі переодягатися.

— Пеппі, в тебе ж немає дідуся, — дорікнула їй Анніка.

— Немає, — радісно відповіла Пеппі. — А хіба неодмінно треба, щоб був дідусь?

Бак перший переодягся. Він граційно стрибнув з каменя у воду й поплив від берега. Діти напружено стежили за ним з печери. Раптом вони помітили акулячий плавець, що, мов блискавка, розітнув водяну поверхню.

— Акула! Акула! — закричав Момо.

Бак, який досі плив з великою насолодою, повернув голову й побачив, що на нього мчить страшний хижак.

Мабуть, ніхто ще не плавав так швидко, як Бак, рятуючись від акули. За дві секунди він досяг берега й вискочив з води. Він перелякався і лютував на Пеппі, ніби вона була винна, що в морі є акули.

— Безсоромне дівчисько! — крикнув він. — Тут же повно акул!

— А хіба я казала, що їх немає? — запитала Пеппі, мило схиливши набік голову. — Розумієш, я не завжди брешу.

Джім і Бак знов пішли за кущі й одяглися. Видно, вони вирішили, що час уже подумати про перлини. Бо хтозна, скільки капітан Довгапанчоха з своїми людьми пробудуть на сусідньому острові.

— Слухайте, дітки, — почав Бак. — Я чув, що в цих місцях є гарні перлові скойки. Ви не знаєте, це правда?

— Ще б пак! — відповіла Пеппі. — Тут на дні повно перлових скойок, аж ступати важко, коли зайдеш у воду. Можете самі залізти й переконатися.

Але Бак не захотів лізти у воду.

— І в кожній скойці велика перлина, — повела далі Пеппі. — Десь така, як ця.

Вона показала йому незвичайно велику, блискучу перлину.

Джім і Бак так розхвилювалися, що насилу встояли на місці.

— Ви маєте багато таких перлин? — запитав Джім. — Бо ми хотіли б купити їх.

Вони казали неправду. В них не було грошей на перлини. Вони хотіли задарма виманити їх у дітей.

— Тут у печері є не менше як п'ять або й шість літрів таких перлин, — мовила Пеппі.

Джім і Бак не змогли приховати своєї радості.

— Чудесно! — сказав Бак. — Несіть їх сюди, ми всі купимо.

— Е ні, — відповіла Пеппі. — Чим тоді бідні діти гратимуться, га?

Бак і Джім довго вмовляли дітей, поки нарешті зрозуміли, що не видурять у них перлин.

І тоді вони вирішили забрати силоміць те, що не змогли видурити. Добре, що вони знають, де перлини. Треба тільки добратися до печери, і перлини будуть їхні.

Добратися до печери! Гаразд, але як? Поки тривали переговори, Пеппі непомітно відчепила мотузку і втягла її до себе.

Джімові і Баку не дуже хотілося лізти по кручі в печеру. Але вони бачили, що інакше не здобудуть перлин.

— Лізь ти, Джіме, — сказав Бак,

— Ні, лізь ти, — сказав Джім.

— Лізь, кажу! — мовив Бак.

Він був дужчий за Джіма, і Джімові довелося лізти.