Перед Адамом - Сторінка 12

Так само враз прийшов край і нашій веселості; тривога заступила її. Не такий був Червоноок, щоб легко скинутися помсти. Ми, тремтячи з жаху, сиділи собі й чекали, і на думці не мавши відплисти далі від берега. А Червоноок уже стрибав до нас по стовбурах, маючи повню жменю круглих гальок, вигладжених водою. Я радий був, що він не зумів знайти нічого більшого, скажімо, каменюк по два чи три фунти, щоб кидати в нас. Бо ми були не далі, як за двадцять футів від берега, і він, звичайно, повбивав би нас.

Та й так небезпека була чимала. Дзизь! Маленька галька прошила повітря повз нас із силою мало не справжньої кулі. Годі Клаповух і я, мов несамовиті, заходилися відгрібати далі від берега. Дз-зизь! Лясь!.. Ще одна галька — і Клаповух вереснув з раптового болю. Вона вдарила його поміж плечима. В мене теж улучила одна, і я мимоволі зойкнув. Нас урятувало тільки те, що Червоноокові незабаром забракло бойового припасу. Він кинувся набирати ще каміння, а ми погреблися геть.

Помалу ми відпливли так, що стали недосяжні для нього. Проте він раз у раз бігав набирати нових камінців, і вони все свистіли навколо нас. Посередині саги була легенька течія, і ми згарячу не помічали, що нас виносить у річку. Ми гребли, а Червоноок ішов услід берегом, тримаючись якомога ближче до нас. У одному місці він надибав на більше каміння, замашніше, що його він міг кидати далі. Один уламок, що важив добрих п'ять фунтів, улучив у мій стовбур, і така була сила удару, що десятків зо два трісочок, як ті вогняні голочки, встромилися мені в ногу. Якби він попав у мене, там би мені й кінець.

Не вгаваючи ми гребли далі так завзято, що й не помітили, як нас підхопив стрижень. Червоноок зауважив те перший, і тільки його тріумфальний крик перестеріг нас. Там, де течія з саги сходилася зі стрижнем річки, було багато невеличких вирів. Вони підхопили наші незграбні колоди й закрутили їх сяк і так. Ми кинули гребти й усю силу покладали на те, щоб тримати стовбури поряд, а тим часом Червоноок засипав нас камінням далі. Навколо падали каменюки, хлюпаючи на нас водою й загрожуючи нашому життю. І весь час він люто жер нас очима і дико горлав.

Зразу за гирлом саги річка звертала крутим коліном на південь, а стрижень відхилявся до протилежного, північного берега. Нас і понесло туди за водою. За невеликий час ми були вже так далеко, що каміння Червоноокове не досягало нас. Востаннє ми загледіли його, як він там далеко, на виступні берега, підстрибував і на весь голос виспівував гімн перемоги.

Ми нічого не робили, тільки дбали за те, щоб утримати наші колоди поряд. Ми скорилися долі й не рухались, доки не побачили, що нас несе повз північний берег футів за сто від нього. Тоді ми враз заходилися гребти. Уся сила стрижня тут відкидалась на південь, і нам довелося перетинати його там, де він був найшвидший, але й найвужчий. Незчулися ми, як уже були поза ним, у спокійній затоці.

Стовбури, що тепер пливли повільно, м'яко торкнулися дна, ми з Клаповухом вихопились на берег, а їх понесло Далі за водою. Цей раз ми не сміялися, а тільки мовчки дивились один на одного. Місце було зовсім не знайоме, а повернутись додому тим самим способом, яким ми сюди дісталися, нам і на думку не спадало.

Самі того не знаючи, ми навчились переправлятися перів річку. Ніхто з нашого Плем'я ніколи зроду не робив такого. Ми були перші, що ступили на північний берег, та, мабуть, і останні. Безперечно, згодом те стали б робити й інші; але наступ Огневиків та переселення недобитків Плем'я загальмували наш розвиток на цілі сторіччя.

Не варт і говорити, який згубний для нас був той рух Огневиків. Сам я схиляюсь до думки, що він украй знищив нашу породу. Нас, парость нижчої раси, що вже почала розвиватися до справжньої людини, було просто вломлено, і ми погинули в гуркоті прибою там, де річка впливала в море. І лиш випадково я, Зубань. тоді вижив, щоб я нинішній міг тепер розповісти ту сумну історію. Але я знову забігаю наперед; про все буде розказано свого часу.

РОЗДІЛ XII

Я не можу сказати, як довго ми блукали в тій місцевості на північ від річки. Ми не могли повернутись додому, наче мореплавці, що після суднотрощі опинилися на безлюдному острові. Покинувши берег, ми цілі тижні й місяці навмання блукали по дикій країні, не знаній для нашого Плем'я. Мені дуже важко відновити в пам'яті всі наші мандри і зовсім неможливо змалювати їх день по дні. Майже все тут невиразне й імлисте, хоч про деякі події зринають і яскравіші спомини.

Особливо виразно постає мені на пам'яті наше голодування в горах поміж Довгим та Далеким Озерами, та ще молодий олень, що його ми натрапили сонного в гущавині. В лісі поміж Довгим Озером та горами жили Деревики; то вони й загнали нас у гори, примусивши податись до Далекого Озера.

Залишивши річку, ми спершу рушили на захід і йшли, доки не прибилися до маленького струмочка, що протікав багвою. Тут повернули ми на північ і, йдучи понад краєм мокравин, вийшли до озера, що йому я дав назву Довге. Поблизу його горішнього кінця ми знайшли багато їжі, тому й перебули там якийсь час. Там-таки набігли ми й на Деревиків. Ці створіння були не що більш, як злющі мавпи, хоч і мало чим від нас різнилися. Щоправда, вони були волохатіші за нас, їхні ноги трошечки кривіші й вузлуватіші, очі менші, шиї ледь грубші й коротші, а ніздрі скидалися радше на маленькі вдавлені дірочки, але, так само як і ми, вони не мали волосся на обличчях, на долонях та на підошвах, а згуки, що ними вони спілкувались, були майже такі самі, як наші, і означали трохи не те саме. Кінець кінцем Деревики й наше Плем'я не дуже відрізнялися одні від одних.

Я перший побачив його, того маленького, дуже старого Деревика, висхлого, миршавого, з закислими очима й зморшкуватим обличчям. За тих часів не існувало ніякої приязні поміж окремими племенами. Він був нам законною здобиччю, бо не належав до нашої породи. Адже він був Деревик, до того ж дуже старий. Він сидів під деревом; очевидячки, під своїм власним, бо поміж гілками видно було напіврозвалене кубло, де він спав уночі.

Я показав на нього Клаповухові, і ми разом кинулися до старого. Він ударився лізти на дерево, але вже пізно. Я схопив його за ногу й стяг додолу. Та й натішилися ж ми! Щипали його, скубли, крутили йому вуха й штрикали в нього патиками, весь час регочучи так, аж сльози лилися з очей. Безсила лють його найдужче смішила нас. То було справді кумедне видовисько, як він намагався роздмухати до полум'я холодний попіл своєї молодості, відживити колишню силу, що давно вже вмерла, геть витекла з нього разом із плином років. Замість лютих гримас виходили тільки жалюгідні, хоч він і скрипів своїми старечими з'їденими зубами та бив кволими кулаками себе в сухі груди. До того ж його мучив кашель, він весь час бухикав, бризкав слиною, задихався. Та щоразу, як він поривався втекти на дерево, ми стягали його додолу. Нарешті він скорився своїй долі й тільки сидів сумирно та плакав. Ми з Клаповухом сиділи поруч, обнявши один одного руками, й глумилися з його немочі.

Спочатку він плакав потихеньку, потім заскиглив і врешті заголосив на весь ліс. Ми трохи злякались, але що більше намагалися втихомирити його, То голосніше верещав він. Коли це з лісу, не дуже здалека, почулося: "Квек! Квек!" — на що враз обізвалися крики з усіх боків, і ген здаля долетіло густе, басовите: "Квек! Квек! Квек!" А тоді ще: "Гу-у! Гу-у!" Незабаром увесь ліс навколо нас залящав тими криками.

А потім почалась гонитва. Здавалося, кінця-краю їй не буде. Вони гналися за нами по деревах, уся їхня орда, і ледь-ледь не зловили нас. Ми мусили спуститися на землю, де мали велику перевагу над ними, бо вони таки були Деревики. На деревах вони переважали нас, зате на землі ми їх. Ми помчали на північ, і вся орда, завиваючи, бігла назирком за нами. На прогалинах ми відривались від них, але в гущавині вони не раз нас наздоганяли, щипали та скубли. Ми щодалі переконувалися, що не належимо до їхньої породи її що між нами нема нічого, крім ворожості.

Вони гнали нас цілі години. Ліс, здавалося, не мав краю. Ми держалися прогалин, де лишень могли, але вони завжди кінчались гущинами. Не раз ми думали, що вже врятувалися й погінь відстала, але не встигали сісти та звести дух, як знову чули злісне: "Гу-у! Гу-у!" та жахливе: "Квек! Квек! Квек!", що часом закінчувалося диким: "Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!"

Так прогнали нас розлютовані Деревини крізь увесь ліс. Аж пополудні місцевість почала спинатись крутіш і крутіш угору; ліс щодалі рідшав. Урешті ми вибігли на чисте, поросле травою узбіччя гори. Тут Деревини облишили гонитву й повернулися до лісу; отож ми змогли трохи спочити.

Гори здалися нам похмурі, непривітні, і ще разів зо три пробували ми були вернутися в ліс, але Деревини, чигаючи на узліссі, виганяли нас назад. Ніч ми переспали на маленькому карликуватому дереві. Підносилось воно не вище за кущі, а тому ми не чулися безпечно на ньому й легко могли стати здобиччю всякого хижака, що випадком натрапив би на нас.

Деревики таки навчили нас їх поважати, і вранці ми подалися далі від них — у гори. Я певен, що якогось вираз* ного плану чи наміру ми не мали. Ми йшли світ за очі втікаючи від небезпеки. Мої спомини про те, як ми блудили між тими похмурими горами, дуже невиразні. Чимало днів перебули ми там і багато натерпілися, надто ж зі страху, бо все там було чуже й дивне для нас. Довелося зазнати чимало й холоду, а наприкінці навіть голоду.

Країна була безрадісна, самі голі скелі, піняві бурчаки та ревучі водоспади. Ми або лізли вгору, або спускалися глибокими та вузькими тіснинами, але хоч би звідки дивилися, перед нами в усіх напрямах, пасмо за пасмом, тягліїся без кінця гори. Ночами ми ховались у розпадинах скель, а одного разу перебули довгу холодну ніч, примостившись на верхівці кам'яного слупа, схожого на вломлене дерево.

Нарешті, одного жаркого полудня, коли нам у голові вже морочилось від голодування, доволоклися ми до вододілу. Звідти, з того високого кряжу, видніло далеко на півночі озеро. Воно миготіло поза рядами гірських пасом, що помалу нижчали в той бік. Сонце виблискувало на його поверхні, навколо простягалася поросла травою рівнина, а на схід сонця темніла безкрая смуга лісу.

Та минуло ще два дні, поки ми допленталися до озера.