Перевтілення - Сторінка 9

- Франц Кафка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А сестра грала так гарно! Її обличчя схилилося набік, уважно й печально стежив її погляд за нотними знаками. Грегор проповз ще трохи вперед і притисся головою до підлоги, щоб отримати можливість зустрітися з нею очима. Чи був він твариною, якщо музика так хвилювала його? Йому здавалося, що перед ним відкривається шлях до бажаної, незвіданої страви. Він був повен рішучості пробратися до сестри і, сіпнувши її за спідницю, дати їй зрозуміти, щоб вона пройшла зі своєю скрипкою до його кімнати, бо тут ніхто не поцінує її гри так, як поцінує цю гру він. Він вирішив не випускати більше сестру зі своєї кімнати, в усякому разі доти, доки він живий; нехай страшна його зовнішність прислужиться нарешті йому; Грегору хотілося, з'являючись біля всіх дверей своєї кімнати одночасно, шипінням відлякувати всякого, хто підступить до них; але сестра повинна залишитися в нього не з примусу, а добровільно; нехай вона сяде поруч із ним на диван і нахилить до нього вухо, і тоді він розповість їй, що мав твердий намір віддати її до консерваторії і що про це, якби не трапилося таке нещастя, він ще в минуле Різдво — Різдво, очевидно, вже пройшло? — усім заявив би, не боячися нічиїх і ніяких заперечень. Після цих слів сестра, розчулившись, заплакала б, а Грегор піднявся б до її плеча та поцілував би її в шию, котру вона, як поступила на службу, не закривала ні комірцями, ні стрічками.

— Пане Замза! — крикнув середній постоялець батькові і, не витрачаючи більше слів, вказав пальцем на Грегора, що повільно просувався вперед. Скрипка замовкла, середній спочатку усміхнувся, зробивши знак головою друзям, а потім знову поглянув на Грегора. Батько, як видно, порахував більш необхідним, ніж проганяти Грегора, заспокоїти спочатку постояльців, хоча ті зовсім не хвилювалися; та Грегор захоплював їх, здавалося, більше, ніж гра на скрипці, Батько поспішив до них, стараючись своїми широко розпростертими руками відтіснити постояльців до їхньої кімнати й одночасно затулити від їхніх очей Грегора своїм тулубом. Тепер вони й насправді стали сердитися — чи то через поведінку батька, чи то виявивши, що жили, не підозрюючи, з таким сусідом, як Грегор. Вони вимагали від батька пояснень, піднімали у свою чергу руки, сіпали бороди і повільно відступали до своєї кімнати. Між тим сестра подолала розгубленість, в яку впала від того, що так раптово перервали її гру; декілька миттєвостей вона тримала в безсильно повислих руках смичок і скрипку і, немов продовжуючи грати, усе ще дивилася на ноти, а потім раптом стрепенулась і, поклавши інструмент на коліна матері, — та все ще сиділа на своєму стільці, намагаючись подолати приступ задухи глибокими зітханнями, — побігла до суміжної кімнати, до якої під натиском батька швидко наближалися постояльці, Видно було, як під досвідченими руками сестри злітають і укладаються ковдри й пуховики на ліжках. Перед тим як постояльці досягли своєї кімнати, сестра закінчила стелити постіль і висковзнула звідти. Батьком, очевидно, знову настільки оволоділа його впертість, що він забув про всяку ввічливість, з якою як-не-як зобов'язаний був ставитися до своїх постояльців. Він все відтісняв і відтісняв їх, доки уже у дверях кімнати середній постоялець не тупнув голосно ногою і не зупинив цим батька.

— Дозвольте мені заявити, — сказав він, піднявши руку і пошукавши очима також матір і сестру, — що з огляду на гидкі порядки, що панують у цій квартирі і в цій сім'ї, — тут він рішуче плюнув на підлогу, — я навідріз відмовляюся від кімнати. Розуміється, я жодного гроша не заплачу і за ті дні, що я тут прожив, навпаки, я ще подумаю, чи не пред'явити мені вам певних претензій, смію вас завірити, повністю обґрунтованих.

Він замовк і пильно подивився вперед, немов чогось чекав. I дійсно, обидва його товариші відразу ж подали голос:

— Ми також навідріз відмовляємося.

Після цього він взявся за ручку дверей і з шумом зачинив їх.

Батько навпомацки прошкутильгав до свого крісла і повалився в нього; з першого погляду можна було подумати, що він розташувався, як звичайно, задрімати, але по тому, як сильно й начебто нестримно гойдалася його голова, видно було, що він зовсім не спав. Грегор весь час непорушно лежав на тому місці, де його застали постояльці. Розчарований невдачею свого плану, а може бути, і від слабкості після довгого голодування, він зовсім утратив здатність рухатися. Він не сумнівався, що з хвилини на хвилину на нього зрушиться загальне обурення, і чекав. Його не злякала навіть скрипка, котра, висковзнувши з тремтячих пальців матері, упала з її колін і подала гучний звук.

IV

— Любі тату й мамо, — почала сестра і стукнула кулаком по столу, — далі так діло не піде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лише одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувалися про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.

— Вона каже щиру правду, — мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалась, затулила рукою рота і з божевільними очима почала глухо кашляти. Сестра підбігла до матері й приклала їй руку до чола.

Батька, здавалось, сестрині слова навели на певну думку, бо він випростався й почав бавитись зі своїм кашкетом між тарілками, що залишилися на столі після вечері пожильців; часом він позирав на нерухомого Грегора.

— Нам треба здихатись його, — ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він вас обох із світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати, — і вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та механічно витирала їх рукою.

— Дитино моя, — співчутливо мовив батько; він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?

Сестра безпорадно здвигнула плечима; сльози наче змили її впевненість.

— Якби він нас розумів... — напівзапитуючи мовив батько. Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.

— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, з ним можна було б домовитись. А так...

— Його треба спекатись! — крикнула сестра. — Іншої ради немає, тату. Тобі треба спробувати просто викинути з думки, що то Грегор. У тім наше й лихо, що ми й досі віримо, ніби це Грегор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Грегор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом із такою потворою, і сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата і сина, зате ми могли-б спокійно собі жити далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина переслідує нас, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти всю квартиру, а ми хай ночуєм на вулиці. Глянь, тату! — зненацька закричала вона. — Він знову починає!

I з незрозумілим Грегорові ляком сестра навіть матір лишила, просто-таки спорснула із стільця, ніби ладна була швидше пожертвувати матір'ю, аніж опинитися поблизу Грегора, і сховалась за батька. Той теж підвівся, схвильований сестриною поведінкою, і підняв руки, немов захищаючи її.

Проте Грегор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо піднімав її, потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала на стільці, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обнімала рукою батька за шию.

"Ну, тепер вони, мабуть, дадуть мені обернутися", — подумав Грегор і знову взявся до свого. Він так напружився, що ледве дихав і раз по раз ставав відпочивати. А втім, його ніхто не гонив, його полишили на самого себе. Коли Грегор обернувся, то відразу почав лізти просто до дверей. Він здивувався, що до його кімнати така велика відстань, і ніяк не міг збагнути, як він, такий слабий, так швидко подолав її. Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком. Аж як Грегор уже досяг дверей, то трохи повернув голову — цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася, — і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася зі стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.

Не встиг Грегор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув. Він так злякався несподіваного грюкоту позад себе, що йому аж лапки вклякнули. То сестра так поспішала. Вона вже стояла й чекала його, а тоді скрадливо підбігла до дверей — Грегор зовсім не чув її кроків, — повернула ключа в замку й гукнула батькам: "Нарешті!"

"Що ж тепер?" — спитав сам себе Грегор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Грегора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре, Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, тож, певно, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, уже майже не дошкуляли йому. Про свою сім'ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилась до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.

Коли рано-вранці прийшла робітниця — вона завжди, хоч скільки її просили не робити цього, з надмірної сили та поспіху так грюкала дверима, що в домі по її приході вже ніхто не міг спокійно спати, — то на хвильку заглянула й до Грегора, але не помітила нічого особливого. Вона гадала, що Грегор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Грегора від дверей.