Перша сутичка - Сторінка 3

- Джойс Керол Оутс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Вона так захопилася, що не помічала кривавих подряпин на руках. Анет поклала троянди на сервант, пообтинала подекуди листя, взяла елегантну мідну вазу, налила води, насилу ввіпхнула величезний букет. Зайшов Тіммі з великою матовою вазою (весільний подарунок від її далекої родички). Трояндові пахощі заповнили всю кухню, приємно заспокоюючи збуджену Анет. Краса — треба володіти цією красою, мати її навколо себе! — як добре вона це розуміє тепер.

Закінчивши з букетами, залишила решту квітів на серванті і віднесла вази до вітальні. Відійшла й оглянула їх критичним оком. На полірованій поверхні столу побачила пляму — певно, вихлюпнулась вода з вази. Та й троянди поставлені недбало, букети надто великі, квітам тісно, понахилялися донизу або дивляться в стелю, а декотрі — просто на Анет. Однак немає часу поратися з ними, її знову щось непокоїло. А що саме? Відповідь її приголомшила — яка ж вона дурна! Адже двері не замкнені! Вражена своєю необачністю, Анет помчала до вхідних дверей і замкнула їх тремтячими руками. І як вона могла забути про таке? Чи і в ній щось по-зрадпицьки допомагало отим мексі-канцям із дороги? Спотикаючись, побігла до запасного входу — і він незачинений, а з дороги це дуже легко помітити. На кухні ліниво дзижчало кілька мух, але Анет було не до них. І коли вона, захекана, з'явилася нарешті в дверях, то побачила, що Тіммі намагається поправити квіти у великій вазі...

— Тіммі,— різко сказала Апет,— поколеш собі руки. Йди звідси. Іди геть, іди до тієї кімнати й дивись телевізор.

Він зразу ж обернувся, але навіть не глянув на неї. Анет збагнула, що розмовляти з ним у такий спосіб було такою ж великою помилкою, як і відчинені двері; хіба ж її син не міг бути відрізаний від неї за дверима котроїсь із кімнат, якби вони ввірвалися сюди?

— Ні, ні, Тіммі,— Анет простягла до сина руки,— ні, йди сюди, сюди йди.

Він повільно підійшов. Його очі світилися недовірою, а міцно стиснуті уста виказували сумнів і побоювання її ніжності. Анет бачила це — хіба ж її колись не сповнювали ті самі почуття до сина, хіба ж не бажала йому смерті, коли він народився? Але вона відігнала спогади, схилилась і обняла хлопчика.

— Не бійся, рідненький. Іди сюди. Сядь. Зараз я принесу тобі щось попоїсти.

Він послухався її і сів за стіл у їдальні. Був напрочуд слухняний, сидів з опущеною головою. Секрет його сумирності зрозумілий! Та Анет доб'ється свого. Вона відстоїть себе. Анет оглянула холодильник, спочатку лукаво, а потім занепокоєно перекладаючи продукти, навіть щось перекинула — банку з огірками — і пішла до їдальні, несучи тістечка з полуницями, спечені напередодні, невеличкий кошик свіжих полуниць і кілька яблук.

— Бери, синку.

Але Тіммі вагався. В Анет уже текла слинка, а Тіммі тільки здивовано кліпав очима.

— Бери їж: ти ж любиш їх. Ось бери,— нетерпляче вмовляла його Апет.

— Без серветок? — боязко спитав Тіммі.

— Без серветок, без скатерки й тарілок,— сердито відрізала Анет. Який же тюхтій у пеї син, мов один з отих дурнуватих на вигляд сільських хлопчаків, які витріщалися на її чорну машину.

— Бери їж, їж.

Ідучи вдруге на кухню, Анет бачила, як Тіммі повільно підніс тістечко до рота.

Вона відразу ж вернулася, принесла морозиво, дві ложки, кошичок малини й загорнуте у вощений папір, покраяне смажене курча — Анет умирала з голоду. Поставила стілець поряд із Тіммі —той усе ще пе

починав їсти і похмуро стежив за нею — і стала їсти підсмажений пиріжок, що аж танув у роті. Солодкий і водночас кислуватий — надзвичайний! Жадібно простягла руку по другий пиріжок і помітила, що Тіммі досі дивиться на неї.

— А хіба тато не приїде? Хіба ми не вечерятимемо? — почав був Тіммі й замовк з розтуленими мокрими губами, уп'явшись очима в матір.

Анет смакувала пиріжки, всміхаючись до Тіммі, заохочуючи його, втішаючи його. Сяйнувши відполірованими нігтями, турботливо підсунула йому ближче пиріжок. Тіммі облизнувся, і враз погляд його змінився. Слина знову зволожила йому губи, й Тіммі радісно усміхнувся до матері. Неначе те таємне, що розділяло їх, ураз пропало, знищене спільним почуттям. Мати й син усміхнулись одне одному. Відкушуючи від пирога, Тіммі сказав:

— А він більш не жбурне каменем у машину. Ти ж її замкнула в гаражі.

Анет, показуючи на пиріжок липкими пальцями, заохочувала сииа:

— Ось, їж, любий, бери. Іж. їж.