Перша світова війна - Сторінка 5

здебільшого було зроблене, аби вторгнення це стало можливим.

Клаузевіц колись написав, що воєнні плани може й мають свою граматику, але позбавлені питомої логіки. Вже точно логіки не мало рішення германського Генерального штабу, що на підтримку австрійців у конфлікті проти Росії через Сербію, Германія має напасти на Францію, яка стояла осторонь суперечки, і вчинити це вторгненням у Бельгію, чий нейтральний статус було гарантовано угодою 1831 року, на якій поставили підписи і Німеччина, і Британія. Про стан речей у Берліні промовисто свідчить те, що Теодор фон Бетман Гольвег, канцлер Германії, вбачав своїм завданням не піддавати сумніву це рішення, а виправдовувати його, як порушення міжнародного права, необхідне для ведення справедливої війни на захист. Аби війна здавалася справедливою та оборонною, треба було зробити, щоб Росія виглядала агресором. Саме це й було головним клопотом германського уряду в останні дні кризи.

Сербія, як і чекалося, відкинула австрійський ультиматум, і 28 липня Австрія оголосила війну. Відтоді військові розрахунки визначали прийняття рішень у кожній європейській столиці. 30 липня цар Микола II з великим ваганням наказав почати мобілізацію всіх російських збройних сил. Загально вважалося, що мобілізація неминучо веде до Aufmarsh, висування армій до вторгнення на територію сусідів, і що така мобілізація неминучо призводить до війни. Мобілізація таким чином подібна вихопленому пістолю; хто встигне перший, отримує величезну стратегічну перевагу. Але, якщо Росія й не зробила це першою, її адміністративна відсталість та величезні відстані, що мусили подолати її резервісти, тільки погіршували й без того невигідне становище відносно компактнішої та краще організованої Германії. Насправді ні для неї, ні для її французького союзника мобілізація зовсім не обов'язково значила війну, але для Германії мобілізація таки враз перетікала в Aufmarsh, а Aufmarsh — у вторгнення в Бельгію, розписане до останньої хвилини. Російська мобілізація давала їм привід. Спроби кайзера, що запанікував, в останню мить затримати справи, були марні. 1 серпня в Берліні було віддано наказ до мобілізації. Наступного дня було оголошено ультиматум на вільний прохід через Бельгію, і коли його було відкинуто, німецькі війська 3 серпня перейшли кордон.

В Англії вторгнення в Бельгію з'єднало до того глибоко розділену суспільну думку. Ще з XVI століття наріжним каменем британської фльотової політики було, що Нідерландам не можна дозволити потрапити до ворожих рук, і це переконання стало мало чи не безтямним, незалежним од партійної політики. Британський уряд враз оголосив ультиматум, де вимагалося гарантій, що бельгійський нейтралітет буде збережено. Відповіді не надійшло, і 4 серпня Британія огосила війну Германії. Ліберальні турботи щодо прав малих націй сурядно з традиційним консервативним клопотом про дотримання балансу сил у Європі зробили парляментарну підтримку ледь не одностайною. Стан війни було оголошено по всій Британській імперії та почалася "Перша світова війна".

3. 1914 рік: Початкові кампанії

Народний відгук

Війну, що спалахнула, зустріли з ентузіазмом у значних містах усіх держав–учасниць, але такий міський захват не обов'язково свідчив про типове ставлення у суспільстві в цілому. Особливо у Франції настроєм радше була стоїчна покора — ймовірно характерна для всіх селян, прикликаних до призову та змушених залишити свою землю на догляд жінок і дітей. Але всюди народ підтримував свій уряд. Се не була "обмежена війна" між задерикуватими дуками. Війна тепер стала народною справою. За минуле століття національну свідомість зформували державні освітні програми, спрямовані на формування вірних та слухняних громадян. Справді, з тим, як суспільства ставали чимдалі світськими, поняття Нації, з усім її військовим обладунком та спадком і традиціями, набуло мало не релігійного значення. Призов сприяв індоктринації, але не був головним для неї : суспільна думка в Британії, де призов не впровадили до 1916 р., була так само виразно націоналістична, як і деінде на Континенті. Для мислителів, насичених теоріїє Дарвіна, війна видавалася випробуванням "мужності", чого не дозволяло зручне міське життя. Тота "мужність" вважалася головною, якщо народи були "здатні до виживання" у світі, де прогрес — чи так вони вірили — був результатом радше конкуренції, ніж співпраці між націями, подібно як межи біологічними видами. Ліберальний пацифізм лишався впливовим у західних демократіях, але його також широко сприймали, особливо в Германії, як ознаку морального занепаду.

Така витончена войовничість зробила прихід війни бажаним для багатьох інтелектуалів, як і для членів старих правлячих класів, що з захватом взялися до своєї питомої справи провідників на війні. Маляри, музиканти, академіки та письменники змагалися, пропонуючи послуги своїм урядам. Осібно для малярів, футуристів в Італії, кубістів у Франції, вихровістів в Англії (Vorticism, скороминущий рух у мистецтві, вважається єдиним значним британським плином початку ХХ століття. Протривав до трьох років, не довше. Стиль виріс із кубізму, але був більше схожий на футуризм своєю прихильністю до динамізму, епохи машин та всього модерного). Назву "вихровізм" рухові надав Езра Паунд у 1913 р. — Пер.), експресіоністів у Німеччині, війна здавалася провісницею визволення від заяложеного суспільного устрою, до чого вони самі закликали все минуле десятиліття. Робітники в містах чекали на захоплюючу та, сподівано, коротку відпустку від нудьги буденної. У демократіях Західної Європи масовий захват, покріплений урядовою пропагандою, закружив і не запальних. У менш грамотних і розвинених суспільствах далі на схід, традиційна феодальна відданість, сильно покріплена релігійною підтимкою, так само сприяла масовій мобілізації.

Треба ще пам'ятати, що кожен уряд міг скласти вірогідну причину. Австрійці воювали за збереження своєї історичної багатонаціональної імперії, опираючись розпаду, зпровокованому Росією, давньою суперницею. Росіяни билися за братів–слов'ян, захищаючи свою національну гідність та на виконання зобов'язань до союзної ним Франції. Французи билися, захищаючись од нічим не спровокованої агресії свого одвічного ворога. Британці воювали на захист міжнародного закону та щоб випередити найбільшу загрозу, що виникла для них на Континенті з часів Наполеона. Німці билися на допомогу своєму єдиному, що лишився, союзникові, та щоб відкинути загрозі зі сходу, бо слов'яни злигалися з заздрими супротивниками на заході, аби задушити повноправний розвій Германії у Світову державу. Такі пояснення й докази уряди представили своїм народам. Але народи не треба було заохочувати батогами державної пропаганди. Нап виконання простого патріотичного обов'язку люди ставали під прапори та йшли воювати.

Німецький военний письменник Кольмар фон дер Гольц попереджав наприкінці XIX ст., що будь–яка європейська війна в майбутньому призведе до "виходу народів", і він не помилився.У серпні 1914 року армії Європи мобілізували близько 6 мільйонів осіб і кинули їх супроти сусідів. Німецькі армії вдерлися у Францію та Бельгію. Російські — в Германію. Австрійські загони — в Сербію та Росію. Французькі армії перейшли кордон, атакувавши німецький Ельзас–Лотарінгію. Британці виправили експедиційний загін на поміч французам, впевнено правлячи до Різдва дійти до Берліна. Тільки італійці, зобов'язані по Троїстому союзу лише до оборонної війни, оминувши британські воєнні дії, розважливо очікували, до чого прийде. Якщо "Союзники" (як стала загально відома франко–російсько–британська спілка) виграють, Італія може здобути землі, яких вона жадала від Австрії; якщо випаде "Центральним державам" (австро–германцям), Італія могла б отримати не лише спірні землі на кордоні з Францією, Ніццу та Савойю, але ж і французькі надбання в Північній Африці долучити до Середземноморської імперії, яку Італія почала здобувати за рахунок турків. Італійською політикою керувало, як з милою відвертістю об'явив тодішній прем'єр–міністр, sacro egoismo, святе себелюбство.

Вторгнення в Бельгію

Ми вже бачили, як воєнні пляни всіх учасників будувалися на припущенні що війну, аби уникнути катастрофи, треба втримати короткою; і що успішний напад — єдина тому запорука. Ніде в це так твердо не вірили, як у Берліні. Генеральний штаб вирахував, що французьку армію треба розбити не довше шести тижнів, аби встигнути переправити достатні сили, якими можна зустріти та перемогти очікувану російську атаку на сході. Цього можна було досягти тільки великим фланговим маневром через Бельгію, що задумав Шліффен — маневром, спрямованим не тільки завдати поразки французьким арміям, але й оточити та знищити їх у Schlacht ohne Morgen — "битві без надії на завтра", нищівним остаточним ударом. Гельмут фон Мольтке, наступник Шліффена та небіж великого фельдмаршала, що привів пруські сили до перемоги в 1866 та 1870 рр., видозмінив плян, аби краще захиститися від можливого французького вторгнення в південну Німеччину та позбутися необхідності одночасно захоплювати Голандію — якби війна затяглася, нейтральна Голандія виявилася б суттєвою для німецької економіки. По війні Мольтке звинуватили, що він зруйнував шліффенів задум, але пізніші розгляди довели рекомендації Шліффена неможливими з погляду логістики. Німецьке вторгнення в Бельгію було загально очікуване — залізничні колії, збудовані вздовж бельгійського кордону цілком викривали гру — але французькі та англійські штаби з розрахунків дійшли висновку, що обмеження і в логістиці, і в людській силі утримають рух до правобережжя Мейзе. Тільки два додаткових армійських корпуси, створених завдяки німецькій воєнній реформі 1911–12 рр., та незвичне використання резервістських загонів у фронтових лавах надали Мольтке змогу реалізувати ідеї Шліффена та розгорнути напад в такому масштабі, що повністю заскочив Союників зненацька.

Бельгійці підготувалися до німецького вторгнення, збудувавши великий фортифікаційний комплекс у Льєжі. Щоби впоратися з ним, німці використали свою головну "таємну зброю" — мобільну обложну артилерію, особливо важкі гавбиці (зроблені на австрійських заводах фірми "Шкода"), чиї снаряди пробивали сталь і цемент, та шарпали гарнізон, коти той не здався.