Перше кохання - Сторінка 2

Наприкінці листа вона просила у матінки дозволу завітати до неї. Я застав матінку в поганому настрої: батька не було вдома, і їй ні з ким було порадитись. Не відповісти "благородній дамі", та ще й княгині, не можна було, а як відповісти — матінка вагалася. Написати записку французькою мовою здавалося їй недоречним, а з російською орфографією матінка сама була не дуже обізнана — і знала це, і не хотіла себе компрометувати. Вона зраділа, коли я прийшов, і відразу наказала мені сходити до княгині й на словах пояснити їй, що матінка, мовляв, моя завжди готова зробити її сіятельству, в міру своєї сили, послугу і просить її завітати до неї десь годині о першій. Несподівано швидке здійснення моїх таємних бажань мене і втішило, і злякало; проте я не виявив збентеження, яке мене охопило,— і передусім пішов до себе в кімнату, щоб надіти новенький галстук і одягти сюртучок: вдома я ще ходив у куртці з відкладними комірцями, хоч вони й дуже мене гнітили.

IV

В тісному, неохайному передпокої флігелька, куди я вступив з мимовільним трепетом в усьому тілі, зустрів мене старий і сивий слуга з темним, кольору міді, обличчям, з свинячими, похмурими очицями і такими глибокими зморшками на чолі і на скронях, яких я зроду не бачив. Він ніс на тарілці об'їдений хребет оселедця і, причиняючи ногою двері, що вели до другої кімнати, уривчасто проказав:

— Чого вам?

— Княгиня Засєкіна вдома? — спитав я.

— Воніфатій! —закричав з-за дверей деренчливий жіночий голос.

Слуга мовчки повернувся до мене спиною, мені стало видно дуже потерту спинку його лівреї з одиноким поруділим гербовим ґудзиком, і пішов, поставивши тарілку на підлогу.

— У квартал ходив? — повторив той самий жіночий голос. Слуга щось пробурмотів.— Га?.. Прийшов хтось?—почулося знову.— Панич сусідський? Ну, проси.

— Прошу до вітальні,— промовив слуга, появившись знову передо мною і піднімаючи тарілку з підлоги.

Я заспокоївся і увійшов до "вітальні".

Я опинивсь у невеликій і не зовсім охайній кімнаті з простенькими, ніби наспіх розставленими меблями. Біля вікна, у кріслі з відламаною ручкою, сиділа жінка років п'ятдесяти, простоволоса й негарна, в зеленій старій сукні і з пістрявою гарусною косинкою на шиї. Її невеликі чорні очиці так і впилися в мене.

Я підійшов до неї і привітався.

— Я маю честь говорити з княгинею Засєкіною?

— Я княгиня Засєкіна, а ви син пана В.?

— Так. Я прийшов до вас з дорученням від матінки.

— Сідайте, прошу вас. Воніфатій! де мої ключі, не бачив?

Я переказав пані Засєкіній відповідь моєї матінки на її записку. Вона вислухала мене, постукуючи товстими червоними пальцями по підвіконню, а коли я скінчив, ще раз втупилася в мене очима.

— Дуже добре; неодмінно буду,— промовила вона нарешті.— А який ви ще молодий! Скільки вам років, дозвольте спитати?

— Шістнадцять років,— відповів я, мимоволі запинаючись.

Княгиня витягла з кишені якісь списані, замащені папери, піднесла їх до самого носа і заходилася перебирати їх.

— Роки хороші,— промовила вона зненацька, повертаючись і соваючись на стільці.— А ви, прошу, не церемоньтесь. У мене просто.

"Надто просто",— подумав я, мимоволі з огидою оглядаючи всю її незугарну постать.

В цю хвилину другі двері вітальні широко розчинились, і на порозі стала дівчина, яку я бачив напередодні в саду. Вона піднесла руку, і на обличчі в неї майнула усмішка.

— А от і дочка моя,— мовила княгиня, показуючи на неї ліктем.— Зіночко, син нашого сусіди, пана В. Як вас звати, дозвольте спитати?

— Володимир,— відповів я, підводячись і трохи шепеляючи від хвилювання.

— А по батькові?

— Петрович.

— Так! У мене був поліцмейстер знайомий, теж Володимиром Петровичем звали. Воніфатій! не шукай ключів, ключі у мене в кишені.

Молода дівчина дивилась на мене з тією самою усмішкою, злегка мружачись і схиливши голівку трохи набік.

— Я вже бачила мсьє Вольдемара,— почала вона. (Сріблястий звук її голосу пробіг по мені якимсь солодким холодком). — Ви мені дозволите так називати вас?

— Будь ласка,— пробелькотів я.

— Де саме? — спитала княгиня.

Княжна не відповіла своїй матері.

— Ви зараз зайняті? — промовила вона, не спускаючи з мене очей.

— Анітрохи.

— Хочете допомогти мені розплутати шерсть? Ідіть сюди, до мене.

Вона кивнула мені і вийшла з вітальні. Я пішов слідом за нею.

В кімнаті, куди ми увійшли, меблі були трохи кращі і розставлені з більшим смаком. А втім, в цю мить я майже нічого не міг помітити: я рухався як уві сні і відчував всією своєю істотою якесь безглуздо напружене вдоволення.

Княжна сіла, взяла жмут червоної шерсті і, вказавши мені на стілець проти неї, старанно розв'язала жмут і поклала мені на руки. Все це вона робила мовчки, з якоюсь кумедною повільністю і з тією самою ясною і лукавою усмішкою на ледве розтулених устах. Вона почала намотувати шерсть на перегнуту карту і раптом осяяла мене таким світлим і бистрим поглядом, що я несамохіть похнюпився. Коли її очі, здебільшого примружені, широко розкривалися — її обличчя зовсім мінялося: наче світло розливалося по ньому.

— Що ви подумали про мене вчора, мсьє Вольдемар? — спитала вона трохи згодом.— Ви, певно, осудили мене?

— Я... княжно... Я нічого не думав... як я можу...— відповів я збентежено.

— Послухайте,— відказала вона.— Ви мене ще не знаєте: я дивачка; я хочу, щоб мені завжди правду казали. Вам, я чула, шістнадцять років, а мені двадцять один: бачите, я далеко старша за вас — і тому ви завжди повинні мені казати правду... І слухатись мене,— додала вона.— Дивіться на мене — чому ви на мене не дивитесь?

Я зніяковів ще дужче, проте звів на неї очі. Вона усміхнулась, тільки вже іншою, схвальною усмішкою.

— Дивіться на мене,— мовила вона, ласкаво знижуючи голос,— мені це не неприємно. Мені ваше обличчя подобається; я передчуваю, що ми будемо друзями. А я вам подобаюсь? — додала вона лукаво.

— Княжно...— почав був я.

— По-перше, звіть мене Зінаїдою Олександрівною, а по-друге, що це за звичка у дітей (вона виправила себе) — у юнаків — не говорити прямо те, що вони почувають? Це годиться для дорослих. Я ж вам подобаюсь?

Хоч мені дуже було приємно, що вона так щиро зо мною говорила, однак я трохи образився. Я хотів показати їй, що вона має діло не з хлопчиком, і, набравши по змозі розв'язного і серйозного вигляду, промовив:

— Певна річ, ви дуже мені подобаєтесь, Зінаїдо Олександрівно; я не хочу цього приховувати.

Вона повільно похитала головою.

— У вас є гувернер? — спитала вона зненацька.

— Ні, у мене уже давно немає гувернера.

Я казав неправду: ще й місяця не минуло, як я розстався з моїм французом.

— О! та я бачу — ви зовсім дорослий.

Вона злегка вдарила мене по пальцях.

— Тримайте прямо руки! — І вона старанно взялася намотувати клубок.

Я скористався з того, що вона не підводила очей, і почав її розглядати, спершу нишком, потім все сміливіше й сміливіше. Обличчя її видалося мені ще чарівнішим, ніж напередодні; таке все у ньому було тонке, розумне й любе. Вона сиділа спиною до вікна, завішеного білою шторою; сонячне проміння, пробиваючись крізь цю штору, заливало м'яким світлом її пухнасте, золотисте волосся, її невинну шию, похилі плечі і ніжні, спокійні груди. Я дивився на неї,— і якою дорогою і близькою ставала вона мені! Мені здавалось, ніби і давно я її знаю, і нічого не знав і не жив до неї... Вона була в темненькій поношеній сукні з фартушком; я, здається, охоче приголубив би кожну зборку цієї сукні і цього фартушка. Кінчики її черевиків виглядали з-під її сукні; я побожно схилився б до цих черевиків... "І от я сиджу перед нею,— подумав я,— я з нею познайомився... яке щастя, боже мій!" В захваті я мало не схопився зі стільця, але тільки ногами трохи подригав, як дитина, коли вона чимсь ласує.

Мені було добре, як рибі у воді, і я б нізащо в світі не пішов з цієї кімнати, не покинув би цього місця.

її повіки поволі піднялися, і знову ласкаво засяяли передо мною її світлі очі — і знову вона всміхнулась.

— Як ви на мене дивитесь,— стиха мовила вона і насварилася на мене пальцем.

Я почервонів... "Вона все розуміє, вона все бачить,— промайнуло у мене в голові.— Та й як їй всього не розуміти і не бачити!"

Нараз щось застукало в сусідній кімнаті — забряжчала шабля.

— Зіно! — гукнула з вітальні княгиня,— Бєловзоров приніс тобі котеня.

— Котеня! — вигукнула Зінаїда і, рвучко підвівшися зі стільця, кинула клубок мені на коліна і вибігла з кімнати.

Я й собі встав і, поклавши жмут шерсті й клубок на підвіконня, вийшов у вітальню і спинився здивований: посеред кімнати лежало, розчепіривши лапки, смугасте котеня; Зінаїда стояла перед ним на колінах і обережно піднімала йому мордочку. Коло княгині, заступаючи мало не весь простінок між вікнами, стояв білявий, у кучерях, молодець, гусар з рум'яним обличчям і витрішкуватими очима.

— Яке кумедне! — казала Зінаїда,— і очі в нього не сірі, а зелені, і вуха які великі! Спасибі вам, Вікторе Єгоровичу. Це дуже мило з вашого боку!

Гусар, в якому я пізнав одного з тих молодиків, що їх я бачив напередодні, посміхнувся й уклонився, клацнувши при цьому шпорами і брязнувши колечками шаблі.

— Ви зводили вчора сказати, що бажаєте мати смугасте котеня з великими вухами... от я і добув. Слово — закон.— І він ще раз уклонився.

Котеня тоненько писнуло і почало нюхати підлогу.

— Воно голодне! — скрикнула Зінаїда.—Воніфатію, Соню! принесіть молока.

Покоївка у старій жовтій сукні, з полинялою хустинкою на шиї увійшла з блюдечком молока в руці і поставила його перед котеням. Котеня здригнулося, замружило очі і почало хлебтати.

— Який у нього рожевий язичок,— сказала Зінаїда, прихиливши голову мало не до підлоги і заглядаючи йому збоку під самий ніс.

Котеня наїлось і почало муркотіти, манірно перебираючи лапками. Зінаїда підвелась і, повернувшись до покоївки, байдуже мовила:

— Візьми його.

— За котеня — ручку,— промовив гусар, широко усміхнувшись і стенувшись всім своїм могутнім тілом, туго затягнутим у новий мундир.

— Обидві,— відказала Зінаїда і простягла йому руки. Поки він цілував їх, вона дивилася на мене через плече.

Я стояв нерухомо на одному місці і не знав — чи мені засміятись, чи сказати щось, а чи просто промовчати. Раптом у розчинених дверях передпокою я запримітив постать нашого лакея Федора.