Перший учитель - Сторінка 3

Ніхто не вимовив і слова. Люди мовчали, понуривши голови.

— Ми бідняки,— вже тихо промовив Дюйшен.— Нас усе життя топтали "і принижали. Ми жили в темряві. А тепер Радянська влада хоче, щоб ми побачили світло, щоб ми навчилися читати й писати. А для цього треба навчати дітей...

Дюйшен замовк, чекаючи, що далі скажуть. І тоді той самий, у подертій шубі, що питав Дюйшена, як він зробився муллою, пробурмотів примирливим тоном:

— Та гаразд уже, навчай, коли тобі охота, нам-то що... Ми не проти закону.

— Але я прошу вас допомогти мені. Нам треба відремонтувати ту байську стайню на горі, треба перекинути міст через річку, дрова потрібні школі...

— Підожди, джигіте, дуже вже ти спритний! — обірвав Дюйшена незговірливий Сатимкул.

Цвіркнувши крізь зуби, він знову прищулив око, немов цілячись.

— Ось ти на весь аїл кричиш: "Школу відкриватиму!" А подивитись на тебе — ні шуби на тобі, ні коня під тобою, ні земельки зораної в полі, бодай з долоню, ані єдиної худібки в дворі! То як же ти гадаєш жити, любий чоловіче? Хіба що чужі табуни красти... Тільки у нас їх нема. А у кого є табуни — ті в горах.

Дюйшен хотів різко відповісти, але стримав себе і неголосно сказав:

— Проживу якось. Платню одержуватиму.

— А-а, давно б так! — І Сатимкул, дуже задоволений собою, З виглядом переможця випростався в сідлі.— Отепер усе ясно. Ти, джигіте, сам роби свої справи і на свою платню дітей навчай. В казні грошей вистачить. А нам дай спокій, у нас, хвалити бога, своїх турбот повен рот...

З цими словами Сатимкул повернув коня і поїхав додому. Слідом за ним потяглися й інші. А Дюйшен так і залишився стояти, тримаючи в руці свою бумагу. Він, бідолаха, не знав, куди йому тепер податись...

Мені стало жаль Дюйшена. Я дивилася на нього, не зводячи очей, поки мій дядько, проїжджаючи мимо, не гукнув на мене:

— А ти, кудлата, що тут робиш, чого рота роззявила, ану біжи додому! — І я кинулася наздоганяти дітей.— Ач які, і вони вже унадилися на сходки!

На другий день, коли ми, дівчиська, пішли по воду, то зустріли біля річки Дюйшена. Він перебирався бродом на той берег з лопатою, кетменем, сокирою та якимсь старим відром у руках.

Від того дня кожного ранку самотня постать Дюйшена в чорній шинелі підіймалася стежкою на бугор до покинутої стайні. І лише пізно ввечері Дюйшен сходив униз, до аїлу. Частенько ми бачили його із здоровенною в'язанкою кураю чи соломи на спині. Побачивши його здалека, люди трохи піднімалися на стременах і, приклавши руку до очей, здивовано перемовлялися:

— Слухай, та це, либонь, учитель Дюйшен несе в'язанку?

— Та він самий.

— Ех, бідолашний. Вчительська справа теж, видно, не з легких.

— А ти як собі думав. Дивись, скільки пре на собі, не гірше, ніж байський наймит.

— А послухати його промов, так куди там!

— Ну, це тому, що бумага у нього з печаткою: в ній уся сила.

Одного разу, повертаючись з повними мішками кізяку, який Звичайно збирали в передгір'ї над аїлом, ми завернули до школи: цікаво було подивитись, що там робить учитель. Старий глинобитний сарай раніше був байською стайнею. Взимку тут держали кобил, що ожеребилися в негоду. Після приходу Радянської влади бай кудись відкочував, а стайня так і залишилася стояти. Ніхто сюди не ходив, і все навколо позаростало реп'яхами та колючками. Тепер бур'яни, вирубані з корінням, лежали осторонь, зібрані в одну купу, двір був розчищений. Облуплені, розмиті дощами стіни були підмазані глиною, а скособочені, роз-сохлі двері, що завжди хилиталися на одній петлі, було вже полагоджено і припасовано до свого місця.

Коли ми поскидали свої мішки на землю, щоб трохи відпочити, з дверей вийшов Дюйшен, весь заляпаний глиною. Побачивши нас, він здивувався, а потім привітно усміхнувся, витираючи з обличчя піт.

— Звідки це ви, дівчатка?

Ми сиділи на землі біля мішків і зніяковіло переглядалися. Дюйшен зрозумів, що ми мовчимо від соромливості, і підбадьорливо моргнув нам:

— Ого мішки, більші за вас самих. Дуже добре, дівчатка, що .заглянули сюди, вам же тут навчатися. А школа ваша, можна сказати, майже готова. Щойно змурував у кутку щось подібне до пічки і навіть трубу вивів над покрівлею, бачите яка! Тепер лишилося палива на зиму заготувати, та нічого — кураю багато навкруги. А на підлогу постелимо більше соломи та й почнемо навчання. Ну як, хочете вчитись, ходитимете до школи?

Я була старша від своїх подруг і тому наважилася відповісти.

— Якщо тітка відпустить, буду ходити,— сказала я.

— Та чом же не відпустить,— пустить, звичайно. А як тебе звати?

— Алтинай,— відповіла я, прикриваючи долонею коліно, що виднілося крізь дірку на подолі.

— Алтинай — гарне ім'я.— Він усміхнувся якось так лагідно, що на серці потепліло.— Ти чия будеш?

Я промовчала: не любила, коли мене жаліли.

— Сирота вона, у дядька живе,— підказали подруги.

— Так от, Алтинай,— знову усміхнувся до мене Дюйшен,— ти й інших дітей веди до школи. Гаразд? І ви, дівчатка, приходьте.

— Гаразд, дядечку.

— Мене вчителем звіть. А хочете подивитися школу? Заходьте, не бійтеся.

— Ні, ми підемо, нам треба додому,— засоромилися ми.

— Ну, добре, біжіть додому. Подивитеся потім, коли прийдете вчитись. А я ще разок сходжу по курай, поки не стемніло.

Прихопивши вірьовку й серп, Дюйшен пішов у поле. Ми теж підвелися, скинули на спини мішки і подріботіли до аїлу. Раптом у мене зринула несподівана думка.

— Стривайте, дівчатка,— гукнула я до своїх подруг.— Давайте висиплемо кізяки в школі, все ж більше палива на зиму буде.

— А додому прийдемо з порожніми руками? Ач яка ти розумна!

— Та ми вернемося й назбираємо ще!

— Ні, вже пізно буде, дома лаятимуть.

І, вже не чекаючи мене, дівчатка заквапилися додому.

Досі не можу зрозуміти, що примусило мене того дня зважитися на таке діло. Чи то образилася я на подруг за те, що не послухалися мене, і тому вирішила настояти на своєму, чи через те, що змалку моя воля, мої бажання були заховані під гриманням та потиличниками грубих людей, але мені раптом захотілося хоч чимось віддячити незнайомій, по суті, людині за її усмішку, від якої потепліло на серці, за невелике довір'я цього чоловіка до мене, за його кілька щирих слів. І я добре знаю, я переконана в тому, що справжня доля моя, все моє життя з усіма його радощами й муками почалося саме того дня, з того самого мішка кізяку. Я кажу так, бо саме того дня я вперше за все своє життя, не задумуючись, не боячися кари, вирішила й зробила те, що визнала за потрібне. Коли подружки покинули мене, я бігом вернулася до Дюйшенової школи, спорожнила мішок перед дверима і зараз же кинулася щодуху по лощовинах і балках передгір'я збирати кізяк.

Я бігла, не думаючи куди, наче від надміру сили, і серце моє билося в грудях так радісно, нібито я зробила величезний подвиг. І сонце мовби знало, чого я така щаслива. Так, я вірю, що воно знало, чому я так легко й вільно біжу. Бо я зробила маленьку добру справу.

Сонце вже хилилося до горбів, але воно, здавалось мені, гая-т лося, не заходило, воно хотіло надивитися на мене. Воно прикрашало мені дорогу: померхла осіння земля стелилася під ногами в багряних рожевих і лілових барвах. Мигтючим полум'ям проносилася обабіч волоть сухих чийняків. Сонце палало вогнем на' посріблених ґудзиках мого аж рябого від латок бешмета. А я все бігла вперед і в думці дуже раділа, звертаючись до землі, до неба і вітру: "Дивіться на мене] Дивіться, яка я горда! Я вчіь тимуся, я піду до школи і поведу за собою інших!.."

Не знаю, чи довго я так бігла, але потім враз опам'яталася: треба ж збирати кізяк. І от дивина яка: ціле літо тут бродило стільки худоби і стільки тут кізяка було завжди на кожному кроці, а зараз його немов земля проковтнула. А може, я просто не шукала? Я перебігала з місця на місце і чим далі, тим рідше знаходила кізяк. Тоді я подумала, що не встигну завидна набрати повний мішок, і злякалася, і заметалась по кущах чию, заквапилася. Набрала так-сяк півмішка. Тим часом сонце зайшло, заграва погасла, і в лощовинах почало швидко сутеніти.

Ніколи ще не залишалася я сама в полі такої пізньої пори. Над безлюдними, безмовними горбами нависло чорне крило ночі. Не тямлячи себе від страху, я перекинула мішок за плече і кинулася бігти до аїлу. Мені було моторошно, можливо, я навіть закричала б, заплакала, та мене стримувала від цього, як не дивно, несвідома думка про те, що сказав би вчитель Дюйшен, якби побачив мене такою безпорадною. І я кріпилася, забороняючи собі зайвий раз оглянутися, ніби вчитель стежив за мною, збоку.

Я прибігла додому задихана, спітніла, вся в пилюзі. Важко дихаючи, переступила поріг. Тітка сиділа біля вогню, вона загрозливо підвелася назустріч мені. Була вона зла, лиха жінка.

— Ти де це пропадала? — підступила тітка до мене, і я й слова не встигла вимовити, як вона вихопила у мене мішок і шпурнула його геть.— І оце все, що зібрала ти за цілісінький день?

Подружки мої, бачу, вже встигли наплескати їй.

— Ах ти замурзана тварюка! Чого це тебе понесло до школи? Чом ти не здохла там, в тій школі! — Тітка вхопила мене за вухо і заходилася лупцювати по голові.— Сирота поганюща! Вовченя ніколи не стане собакою. У людей діти в дім тягнуть, а. вона — з дому. Я тобі покажу школу, посмій тільки близько підійти, ноги переламаю. Ти у мене пам'ятатимеш ту школу...

Я мовчала, я тільки старалася не кричати. Але потім, доглядаючи, щоб не погасло вогнище, я нишком, тихенько плакала, злегка гладячи нашого сірого кота, а кіт, мія? іншим, завжди знав, коли я плачу, і плигав мені на коліна. Я плакала не від тітчиних побоїв, ні,— до них мені було не звикати,— я плакала того, що зрозуміла: тітка нізащо не пустить мене до школи...

Днів через два після цього рано-вранці в аїлі тривожно загавкали собаки, почулися гучні голоси. Як виявилось, це Дюйшен ходив по дворах, збираючи дітей до школи. Тоді не було вулиць, підсліпуваті сірі мазанки наші були без усякого ладу розкидані по аїлу, кожен оселявся там, де йому забагнеться. Дюйшен і з ним дітлахи гомінкою юрбою переходили з двору до двору.

Наш двір був аж скраю. Ми з тіткою якраз шеретили просо в дерев'яній ступі, а дядько відкопував пшеницю, що зберігалася в ямі біля сарая, він збирався везти зерно на базар. Ми, мов ті молотобійці, по черзі били важкими товкачами, але я ще встигала крадькома глянути, чи далеко вчитель.