Петер і червоний птах

Ульф Старк

ПЕТЕР І ЧЕРВОНИЙ ПТАХ

ПОВІСТЬ

Переклад із шведської НАТАЛІ КАСТОРФ

І

— Вставай, ледацюго!

То кричав на мене Оскар. Він стояв у дверях, а я дивився на нього крізь підзорну трубу для підводного стеження, наче на величезну рибину з кошлатими бровами, що плаває на дні загадкового озера. То була добра труба: просмолена як слід, на обох кінцях умонтовані замазані по краях квадратики віконного скла. Я викарбував на ній своє ім'я: Петер Фогель*. Власне кажучи, цю трубу ми із Стаффаном змайстрували ще минулого літа, коли Оскар обіцяв узяти нас із собою на риболовлю. Однак слова він не дотримав, бо йому весь час заважали інші справи; тому намір ловити рибу забувся сам собою. На згадку лишилась ось тільки ця труба.

Одного дня ми із Стаффаном надумали випробувати її у ванні, щоб побачити, в скільки разів вона збільшуватиме навколишні предмети. Для цього принесли й напустили у воду повно пуголовків, які одразу ж почали шмигати туди-сюди, немов маленькі темні блискавки. Потім вирішили, що гріх викидати їх звідти саме тоді, коли їм так добре й весело. Ми зовсім не хотіли налякати Єву, яка зайшла в ванну прийняти душ і несподівано уздріла зграйку чорної малечі. Стаффан був певен, що в теплій воді пуголовки дуже швидко стануть жабами. Але чи й справді це так, ми не дізналися, бо Єва наказала негайно викинути їх геть.

Все це було давно, а рибу ми жодного дня так і не ловили.

* Фогель — птах (шведськ.).

— Швидше вставай, бо я запізнюся на роботу! — кричав Оскар.

У скляному квадратику я бачив його обличчя: він саме намилював його пінливим кремом для гоління. Пора, мабуть, вам пояснити, що Оскар — мій тато. Він, до речі, зовсім не поганий. Звісно, коли не сердиться і не метушиться. Але це, на жаль, буває з ним частенько. Особливо вранці, коли йому треба йти на роботу. А також увечері, коли він приходить стомлений тією роботою. От і тепер, видно, в нього не дуже спокійно на душі.

Я перевів трубу в інший бік і побачив Лотту, вже одягнену. У свої всього-на-всього шість років вона була спритніша за будь-кого десятирічного. Це вам кажу я, бо мені саме десять років. А ще була вона гарненька, з довгими темнуватими кісками. Я ж далеко не красень, можете спитати кого завгодно.

Того ранку настрій у мене був препоганий. Мені зовсім не хотілося вставати. Лежав я в ліжку й міркував про те, як усе-таки неприємно знати, що мусиш кожного дня, крім неділі, вставати рано-вранці, що так буде день у день, з року в рік, аж поки вийдеш на пенсію. А дідусь мені розповідав, що коли станеш зовсім стареньким, таким, як він сам, і потрапиш до богадільні, то вставатимеш і вночі. Посидиш трохи на ліжку, ковтнеш оті ліки, що там дають, та й міркуватимеш до ранку над тим, як мало тобі залишилося жити. Правда, дідусь любив перебільшувати, тож вірити йому не обов'язково.

Хоч би як там було, а я вже вирішив, що не встану. Ні за що. Хай кажуть що хочуть, я просто лежатиму і все,

— Вставай, ледацюго,— мовила Лотта й потягла з мене ковдру.

— Я сьогодні не встану! — гримнув я на неї.— Бо так мені хочеться.

— Що з тобою? — спитав Оскар.— Чи ти, бува, не захворів?

— Еге ж, у мене голова йде обертом, як згадаю, що треба вставати. Навіщо це? Можна ж так гарно полежати!

— Не мели дурниць. Розлігся тут собі, як турецький паша, поки я там пораюся зі сніданком. Я в тебе за наймита, чи що? Нічого не визубриш, коли зараз же не встанеш.

Але я вже вирішив, що не вставатиму. Я можу інколи виявити волю, якщо дуже цього захочу. Я навіть відчуваю її: велика тепла куля сидить у мені й калатає, мов серце. Вона така, що не піддасться й тоді, коли я давно ладен поступитися.

— Не встану ні за що,— відповів я.— Це вже вирішено. Лежатиму до кінця.

— А бодай тобі! Ти візьмеш себе в руки чи ні? Я не маю часу сперечатися про твоє життя. За п'ятнадцять хвилин я повинен вийти з дому.

— А мені яке до цього діло? Я не встану, вже вирішено.

— Але не мною, в усякому разі. Ану вставай, бовдуре! Здається, в Оскара урвався терпець. І його можна було

зрозуміти. Він почував себе втомленим, нервовим та безсилим. Але ж і в мене ніяких сил не було. Тобто я потрапив У лабета невідомої сили — вона сиділа у мене всередині й командувала, аби я ні за що в світі не вставав. Я знав, що краще бути добрим і слухняним, але вдіяти нічого не міг.

— Я вирішив ніколи не вставати. Ти можеш лаятись, горланити, лоскотати мене під пахвами, шпигати голками, дубасити кілком, ставити гарячу праску на живіт, поливати холодною водою — все одно я лежатиму.

— Слухай, Оскаре,— сказала Лотта.— Ти постав праску йому на живіт, а я лоскотатиму під пахвами.

1 вона скорчила одну із своїх страшних гримас. Треба сказати, що Лотта — великий майстер кривлятися. Я не зустрічав подібної людини, котра вміла б робити такі гримаси, як вона.

Я приготувався до найгіршого. Наскільки я знав Оскара, він може розлютитися, наче той звір. Тоді обличчя його червоніє, очі стають вузенькими щілиночками, а сам він — справжнісіньким велетнем-людоїдом. Можна перелякатися.

Тому я й заплющив очі, аби тільки його не бачити, і спробував уявити собі, що я — це не я, а камінь. Холодний, гострий та твердий. Його не дуже просто підфутболити, бо відразу ж завиєш од болю. Такий важкий сірий камінь. Він пролежав на одному місці ось уже тисячу літ і ще лежатиме хтозна-скільки, аж поки земна куля розпадеться на шматки.

Але з землею нічого не сталося.

Натомість зареготав Оскар, а це вже було схоже на невеличкий землетрус. Живіт його ходив ходором, на очі набігли сльози. У всьому будинку гуркотіло від сміху. Раніше, пам'ятаю, від його сміху трусилося все, аж стіни двигтіли.

Єва, наша мама, від якої я успадкував руду шевелюру, одного разу розповідала, що коли вони з Оскаром тільки побралися й жили в маленькій квартирі, то вона дозволяла собі накидати на нього подушку, коли він заходився реготом, щоб старенькі сусіди не хвилювалися й не грюкали в стінку.

Той Оскарів сміх—чиста тобі катастрофа. Справжній вулкан. Правда, його вибухи дедалі рідшали, вулкан майже цілком застиг. Хоча там іще трохи булькало.

—г Ну добре,— сказав Оскар, хоч у нього всередині ще шуміло й клекотіло.— Лежи, поки тебе затягне павутинням і пилюкою. Гадаю, тобі це скоро набридне. Та ще і з школи прийдуть, коли побачать, що тебе довго нема.

— Хай тільки спробують,— відповів я наскільки міг погрозливо.

Перед тим як піти з Лоттою, Оскар приніс два банани й поклав їх біля мого ліжка.

— Сніданок для живої мумії,— сказав він.

А мені, слово честі, ніколи не набридне лежати. Ніколи в житті.

1 Я спробував уявити собі, що нічого не чую й ні про що не думаю. Лежу, мов гранітна брила, застигла й нерухома. Але це не дуже й легко — зовсім ні про що не думати. Це просто неможливо. Одна за одною лізуть у голову думки, різні видовиська й окремі безглузді слова, як, наприклад, "бетономішалка". Спробуйте самі ні про що не думати. Навіть коли вам і вдасться відігнати всі думки, то все одно думатимете, як зробити, щоб вони не поналазили знову.

Промайнуло дві години, а здалося, ніби я пролежав вічність. Моя непереборна воля, яка була зав'язана міцним вузлом, поступово розм'якла під сонячним промінням, що лилося у вікно. Мені більше не хотілося лежати цілісіньке життя.

Йти до школи було вже пізно. Я встав, одягнувся, випив молока з бутербродом та шматком шоколадного пудингу, який знайшовся в холодильнику, і подумав, що будь-якої хвилини зможу скочити в ліжко й прикинутися, ніби пролежав цілий день.

Наш невеличкий коричневий будиночок стояв на високому пагорбі і зовні мало відрізнявся від сусідніх будинків. Усі вони такі само малі, дерев'яні, з тісними кімнатками, збудовані на кошти підприємства, де працювали Оскар з Євою. Працювали там усі мешканці нашого маленького фабричного селища, що звалося Гроюнга.

Правда, дехто жив і в кам'яницях. Звісно хто: просторікуваті чиновники — в них і заробіток, і клапоть зелені перед будинком були набагато більші.

Коли я вийшов на вулицю, то побачив, що вона неначе вимерла. Вдалині виднілися за селищем фабричні труби, вищі від церковних дзвіниць. Фабрика ще нова й виблискувала голубінню на сонці, тим більше, що стояла вона на березі Блакитного озера, вода в якому теж голуба. Саме там, на фабриці, були зараз усі дорослі.

Правда, не всі. Дехто працював у магазині, дехто в іншому місці, а декотрі й зовсім ніде не працювали. Я подумав, що непогано було б зараз завітати до Крістін. Вона мала свою невеличку пральню та ще й доглядала нашу Лотту, коли Оскар з Євою були на роботі. Вона й мене доглядала, коли я ще не ходив до школи. Вона по-своєму чудова, ця чистьоха Крістін: маленька, худенька й дуже добра, хоч на перший погляд трохи грубувата й жорстка. Але, поміркувавши трохи, я вирішив до неї не йти, бо тоді Лотта розкаже, що я вставав.

Потім мені в око впав жовтий шкільний парканчик, за яким бігали дітлахи. Ось пролунав дзвінок, і вони почали юрмитися біля вхідних дверей. Той шкільний дзвінок — усе одно, що фабричний гудок. Він спочатку зазиває всередину, а трохи згодом виганяє надвір, дає команду, коли людині працювати, а коли йти відпочивати.

Наше селище розкинулося в долині між двома пагорбами. Один його кінець сягав до Блакитного озера, а другий тонув у густих лісах та зелених луках. Верх одного з пагорбів займали ми, а на другому стояла вілла Блакитного Дядька. Насправді він Бальквіст, а звався Блакитним Дядьком тому, що тримав блакитну фабрику та голубу віллу. Вілла — чималий будиночок, зроблений з гладенького обструганого дерева, з багатьма різьбленими прикрасами. Довкола на великих зелених клаптях трави росли кущі та фруктові дерева. Був тут і крихітний ставок з золотими рибками. А все це обгороджене блакитним дерев'яним парканом.

Я вирішив краще піти в гості до Приблуди. Він мешкав у маленькій хатинці, що була колись червона, але з часом вицвіла й зробилася майже сірою. Той Приблуда, до речі, зовсім ніякий не приблуда. Його прозвали так за те, що завжди ходив у брилі та ще й мав чорну бороду, в якій уже пробивалися срібні ниточки. Раніше він, як і всі, ходив на фабрику, але його звільнили, бо він захворів. Одного разу, коли він працював на складі, йому на спину звалився великий ящик і мало не вбив.