Підступність і любов - Сторінка 17

О, звичайно, так і зроби! А я піду запрошу кого-небудь з моїх.

Луїза (дивиться на нього збентежено). Пане фон-Вальтере!

Фердінанд (уїдливо). Слово честі! Нічого розумнішого й не придумати в такому становищі. Ми перетворимо наш неприємний дует на веселу вечірку і, розсипаючи навколо компліменти, помстимося взаємно за химери кохання.

Луїза. Ви в жартівливому настрої, пане фон-Вальтере?

Фердінанд. У надзвичайно жартівливому,— хлопчаки на базарі бігли б за мною слідом! Ні, справді, Луїзо! Твій приклад захоплює мене, будь мені вчителькою. Тільки дурні базікають про вічне кохання. Вічна одноманітність набридає, тільки у зміні — гострота втіхи... Гаразд, Луїзо! Я з цим згоден. Ми будемо стрибати від романа до романа, валятися тут чи там у бруді, ти туди, я сюди... Може, я знову знайду втрачений спокій в якомусь борделі, може, після цього веселого бігу наввипередки, ми, два зотлілі скелети, приємно вражені несподіваною зустріччю вдруге, пізнаємо одне одного, як у комедіях, по споріднених рисах, які викривають спільну матір, а огида й сором навіть утворять гармонію, якої не могло дати найніжніше кохання.

Луїза. О юначе, юначе! Ти вже й так нещасний; невже ти хочеш ще й це заслужити?

Фердінанд (люто, крізь зуби). Я нещасний? Хто це тебі сказав? Жінко, ти надто безсердечна, щоб самій це відчути. Як же ти можеш оцінити почуття іншого?.. Нещасний, сказала ти? Ах! це слово могло б викликати мою лють навіть з могили! Нещасним мав я стати, це ти знала. Смерть і прокляття! Ти знала це, і все ж мене зрадила. Дивись, гадюко! Це була єдина твоя змога на прощення! Твоє визнання скрутить тобі в'язи. Досі я міг виправдати твій злочин твоєю наївністю, моя зневага мало не врятувала тебе від моєї помсти. (Поквапливо хапає склянку.) Отже, ти не була легковажною, ти не була дурною, ти була лише дияволом. (П'є.) Лимонад видихався, як твоя душа. Покуштуй!

Луїза. О небо! Недарма я боялася цієї сцени. Фердінанд (владно). Покуштуй!

Луїза якось неохоче бере склянку і п'є. Як тільки вона підносить склянку до рота, Фердінанд відвертається, раптом блідне і поспішає в найдальший куток кімнати.

Луїза. Лимонад хороший.

Фердінанд (не обертаючись, тремтить від жаху). На здоров'я!

Луїза (поставивши склянку). О, коли б ви знали Валь-тере, як страшенно ви ображаєте мою душу. Фердінанд. Гм!

Луїза. Прийде час, Вальтере!..

Фердінанд (знову виходить наперед). О! З часом ми вже покінчили.

Луїза. Коли сьогоднішній вечір тяжко впаде вам на серце... Фердінанд (починає ходити швидше і стає ще неспокійнішим; кидає геть перев'язь і шпагу). Прощай, державна службо. Луїза. Мій боже! Що з вами?

Фердінанд. Мені душно й тісно... Так буде зручніше.

Луїза. Пийте! Пийте! Напій вас освіжить.

Фердінанд. Освіжить, безперечно... Повія добросерда!.. Проте всі вони такі!

Луїза (з виразом глибокої любові хоче його обняти). Це про твою Луїзу, Фердінанде?

Фердінанд (відштовхує її від себе). Геть! Геть! Не треба цих ласкавих, сумних очей! Я можу піддатися їм. З'явись у твоїй жахливій огидності, гадюко! Кидайся на мене, єхидно!.. Вистав напоказ усі свої огидні кільця, звивай до неба свої хребці! У всій потворності, як тебе бачило пекло!.. Тільки не вдавай ангела... тільки не ангела... Занадто пізно.. Я мушу розчавити тебе, як змію, або впаду в розпач... Зглянься на мене!

Луїза. О, до чого це дійшло!

Фердінанд (розглядаючи її збоку). Цей чудовий твір небесного митця... Хто міг би цьому повірити? Хто цьому повірив би? (Хапає її руку і піднімає вгору.) Я не хочу вимагати від тебе відповіді, творець небесний!.. Але чому твоя отрута в такому чудовому сосуді? Хіба може розпуста існувати в таких лагідних небесних рисах?.. О, як це дивно!

Луїза. Слухати це і не сміти говорити!

Фердінанд. І цей солодкий, мелодійний голос... Як можуть породжувати таку милозвучність розірвані струни? (Зупиняючи на ній сп'янілий погляд.) Усе таке прекрасне, таке гармонійне, таке божественно досконале! На всьому знак останнього дня творення! Присягаюся богом! Немовби весь великий світ виник для того, щоб дати творцеві натхнення створити цю перлину... І тільки вибираючи їй душу, бог помилився? Чи можливо, щоб цей обурливий виродок природи з'явився на світ бездоганним? (Швидко відходить од неї.) Чи, може, він помітив, що з-під різця виходить ангел, і, похапцем виправляючи помилку, дав йому щонайгірше серце?

Луїза. О, злочинна впертість! Замість визнати свою надмірну квапливість, він докоряє небу.

Фердінанд (ридаючи, кидається їй на шию). Ще раз, Луїзо! Ще раз, як у день нашого першого поцілунку, коли ти прошепотіла "Фердінанде" і коли перше "ти" зірвалося з твоїх палаючих уст... О, здавалося, що та мить таїла в собі, як у бруньці, посів безмірних, невимовних утіх... Вічність простилалася тоді перед нашими очима, як чудовий травневий день, і золоті тисячоліття промайнули, немов наречені, перед нашою душею. Тоді я був щасливий! О Луїзо! Луїзо! Луїзо! Навіщо ти мені це заподіяла?

Луїза. Плачте, плачте, Вальтере! Жаль ваш буде справедливіший до мене, ніж ваше обурення.

Фердінанд. Ти помиляєшся. Це не ті сльози, це не ота тепла, цілюща роса, яка на душевні рани тече бальзамом і знову починає обертати нерухоме колесо почуття. Це самотні, холодні краплі, зловісне, вічне "прощай" мого кохання. (З грізною урочистістю, опускаючи руку на її голову.) Це сльози по твоїй душі, Луїзо! Сльози по божеству, яке не виявило тут свого безмірного благословення, яке так безтурботно занедбало свій найчудовіший твір... О, мені здається, весь світ мав би убратися в жалобу, вражений тим, що в ньому відбувається! Не дивно, що люди падають і втрачають рай; але коли чума лютує серед ангелів, то у всій природі оголошують траур.

Л у ї з а. Не доводьте мене до краю, Вальтере! У мене немало душевної сили, але й вона не може витримати нелюдського випробування. Ще одне слово, Вальтере,— і ми розлучимось. Жахлива доля заплутала мову наших сердець. Коли б я насмілилась розтулити уста, Вальтере, я могла б сказати тобі таке... я могла б... Але жорстока доля скувала мій язик, як і моє кохання, і я мушу терпіти, коли ти поводишся зі мною, як з підлою розпусницею.

Фердінанд. Ти добре почуваєш себе, Луїзо? Луїза. Чому ти питаєш?

Фердінанд. Бо мені було б тебе шкода, якби ти покинула світ з цією брехнею на устах.

Луїза. Я заклинаю вас, Вальтере!

Фердінанд (дуже хвилюючись). Ні! Ні! Занадто сатанинською була б ця помста! Ні! Боронь мене боже! На той світ я не хочу цього переносити... Луїзо! Любила ти маршала? Ти вже не вийдеш з цієї кімнати.

Луїза. Питайте, що хочете. Я більше нічого не відповім. (Сідає.)

Фердінанд (серйозніше). Подбай про свою безсмертну душу, Луїзо! Любила ти маршала? Ти вже не вийдеш з цієї кімнати.

Луїза. Я більше нічого не відповім.

Фердінанд (у жахливому хвилюванні падає перед нею). Луїзо! Любила ти маршала? Не встигне ще догоріти ця свічка, як ти стоятимеш... перед богом!

Луїза (злякано схоплюється). О господи! Що це?.. Мені стає так погано. (Знов опускається в крісло.)

Фердінанд. Вже? Ви жінки — вічна загадка! Ніжні ваша нерви витримують злочинства, що підточують людство під корінь, а мізерний гран миш'яку звалює вас з ніг.

Луїза. Отрута! Отрута! О господи боже!

Фердінанд. Боюся, що так. Твій лимонад було приправлено в пеклі. Разом з ним ти випила смерть.

Луїза. Вмерти! Вмерти! Боже! Милосердий боже! Отрута в лимонаді! І вмерти! О, змилуйся над моєю душею, милостивий боже!

Фердінанд. Це найголовніше. Я також його про це благаю.

Луїза. А мати моя... мій батько... Спасителю світу! Мій бідний, нещасний батько! Невже немає порятунку? Моє юне життя... і немає порятунку! Невже я зараз мушу вмерти?

Фердінанд. Порятунку немає, ти мусиш зараз умерти. Але будь спокійна, ми рушимо в цю подорож разом.

Луїза. Фердінанде, і ти! Отрута, Фердінанде? Від тебе? О боже, прости йому це... Боже милосердий, зніми з нього гріх.

Фердінанд. Зведи з ним свої рахунки... боюся, що в тебе тут не все гаразд.

Л у ї з а. Фердінанде! Фердінанде! О, тепер я вже не можу мовчати... Смерть... Смерть звільняє від усіх присяг... Фердінанде! На небі й на землі немає нікого нещаснішого за тебе! Я вмираю невинною, Фердінанде!

Фердінанд (перелякано). Що вона каже? Адже в таку подорож не беруть брехні з собою.

Луїза. Я не брешу... не брешу. Тільки єдиний раз. збрехала я за ціле своє життя... Ох! Який крижаний холод проходить по моїх жилах... Коли я писала листа до гофмаршала...

Фердінанд. А! Цей лист! Хвала богові! Мужність знову повернулася до мене.

Луїза (її язик починає терпнути, її пальці конвульсивно здригаються). Цей лист... Заспокойся... щоб почути страшне слово... Моя рука писала те, що проклинало моє серце... Твій батько, диктував його.

Фердінанд стоїть немов статуя; після довгого, тяжкого мовчання падає, нарешті, наче громом прибитий.

О, це дуже сумне непорозуміння!.. Фердінанде!.. мене примусили... Прости... Твоя Луїза воліла б умерти... Але твій батько... небезпека... Вони діяли так хитро.

Фердінанд (скочив, охоплений жахом). Хвала тобі,, боже! Я ще не відчуваю отрути. (Вихоплює шпагу.)

Луїза (слабішає дедалі більше). Леле! Що ти задумав?' Це ж твій батько...

Фердінанд (з виразом нестримної люті). Убивця і батько убивці!.. Він мусить піти з нами, щоб гнів вічного судії упав тільки на винного. (Хоче вибігти.)

Луїза. Умираючи, прощав мій спаситель... Хай благословить він тебе і його... (Вмирає.)

Фердінанд (швидко повертається, помічає її останній передсмертний рух і припадає з болем до померлої). Зажди! Зажди! Не відлітай від мене, ангеле небесний! (Хапає її за руку і відразу ж випускає.) Холодна, холодна і вогка! Душа її вже там. (Знову схоплюється.) Боже моєї Луїзи! Змилуйся! Змилуйся над найпідлішим з убивць! Це була її остання молитва! І мертвою вона приваблива й прекрасна! Навіть смерть помилувала це чарівне личко. Воно й після смерті лагідне. (Після паузи.) Але що це? Чому це я нічого не відчуваю? Невже сила моєї молодості мене врятує? Марний клопіт! Я думаю, що ні. (Хапає склянку.)

ЯВА ОСТАННЯ

Фердінанд. президент, Вурм і слуги, охоплені жахом, вриваються в кімнату; згодом Міллер; народ і судова сторожа збираються у глибині ецени.

Президент (з листом у руш). Сину, що це? Я ніколи не повірю...

Фердінанд (кидає йому склянку під ноги).