Підземний човен - Сторінка 12

Вони вийшли на сходовий майданчик, зачинили двері. Клацнув замок. І відразу ж вони почули, як дзенькнув ланцюжок.

Мовчки вони пройшли коридором, вийшли в тронну залу. Там було порожньо й тихо.

— Він і є Чотириокий, — сказав Пашка, — дивлячись на порожній трон.

— Помовч, — цитькнула Аліса. — Тут слухають. Нам би швидше дістатися до човна.

— Авжеж, — згодився Пашка. Але біля виходу з тронної зали почав сумніватися. — Не в моїх правилах кидати пригнічених напризволяще.

— Пашко!

— Слушно. Ми повернемося.

— Пашко!

— Дванадцять років Пашка. І знаю, що кажу. Двері з тронної зали поволі розчинилися. Два

чудовиська, що стерегли її з того боку, скалилися, заглядаючи всередину.

— Скажіть, як вас називати? — запитав Пашка, котрий зовсім розхрабрився.

— Ми тролі, — відповіло одне з чудовиськ і клацнуло зубами так, що вуха заклало від грому.

Охоронці-лемури стояли віддалік, палиці напоготові.

— Пан Гарольд Чотириокий, — звернувся до них Пашка, — велів нас відпустити.

І він пішов по коридору геть від тронної зали. Охоронці йшли позаду.

— Бачиш, — Пашка нахилився до Аніси. — Вони не заперечували.

— Це нічого не означає, — відповіла Аліса. — Можливо, що він усе-таки просто егоїстичний учений, котрий нічого, крім своїх павуків, не бачить. І насправді не підозрює, що діється довкола.

— А хто ж тоді тут править?

— Не знаю. Не бачила.

— Ти простодушна чи прикидаєшся?

— Я обережна, — усміхнулась Аліса. Пашка запитав:

— А чому він назвав їх лемурами? Адже лемури — це такі мавпочки. У Аркаші був лемур, маленький, як білка, тільки без хвоста.

— Я гадаю, що мавпочок назвали лемурами в пам'ять про цих жителів підземелля, напевно, тому, що вони нічні.

— Ех, хутчій би вибратися. Ми б таку експедицію організували. І головне — визволили б пригнічених!

— Я думаю, що Гарольд Іванович саме цього й боїться, — мовила Аліса.

Ця думка сяйнула їй. у голову, бо лемури зупинилися перед сходами, що вели в камеру. В ту саму, з якої їх годину тому вивели.

Лемур сказав хрипко:

— Йди. Нагору!

І справді, відкинувши люк, Пашка опинився в загінці з ґратами.

Ґрати були замкнені. Люк закрився.

— От цього я від нього не сподівався, — мовив Пашка.

— А я, на жаль, сподівалася, — відповіла Аліса.

Розділ 9 СПРОБА ВТЕКТИ

З темного кутка камери почувся голосок:

— Ви живі? А я так боявся за вас.

— Гном! — здивувалася Аліса. — Ти чому не втік?

— Тихше. Там зокола чергує лемур. А в лемурів чудовий слух.

— Аліса присіла перед гномом навпочіпки.

— Я боявся за вас, я думав, що вас з'їв Чотирио-кий. Або тролі розірвали. Я думав — зачекаю, поки вимкнуть світло. Тоді побіжу до своїх. Але тоді я подумав — а що як вони повернуться? Раптом ви знайшли скляне яйце і розбили його?

— Спасибі, — подякувала Аліса, — що ти думав про нас. Але скляного яйця ми не знайшли.

— А Чотириокого бачили?

— Можливо, бачили. Тільки я не впевнена. Ми бачили одного чоловіка і навіть розмовляли з ним.

— Який він? Скажи, який?

— Він невисокий на зріст, в окулярах, сивий, він збирає підземних комах. А живе в маленькій квартирі за тронною залою.

— Ні! — вигукнув гном. — Це не той. Це хтось із полонених Чотириокого. Він ховає їх у підземеллях. Чотириокий — велетенський на зріст, у нього вищирені, як у троля, зуби, і чотири ока. Коли він говорить, із рота в нього йде дим. Якщо він подивиться тобі просто у вічі, то ти впадеш непритомний.

Лемур, що стояв зокола, почув голоси і заглянув крізь ґрати.

— Що за розмови? — спитав він. — Не можна. Треба мовчати.

— Мовчимо, мовчимо, а ти не підслуховуй, — сказав Пашка. — А то я тебе зачаклую.

— Не можна, — відповів лемур, але від ґрат відійшов.

— А лемури служать Чотириокому? — спитала Аліса.

— Дехто служить, а дехто боїться. Лемури дурні. Лемурів можна обманути, ми, гноми, їх обманюємо. Ось тролі — це жахливо. Троль може гнома одним зубом перекусити. Це наші найстрашніші вороги.

І Чотириокий їх любить. Він, можливо, сам із тролів.

— Гноме, — спитав Пашка. — А ти сам Чотириокого бачив?

— Ні, ні, що ви! — пискнув гном. — Хто його бачив, довго не проживе. Але мені розповідали вірні люди. Мій старший брат Фуро потрапив у колесо, та чудом залишився живий.

— Куди потрапив?

— У колесо.

Лемур знову засунув свій блідий ніс-хоботок у грати, винюхуючи.

Так Аліса й не дізналася, що таке колесо, в яке потрапив гномів брат.

Коли лемур відійшов, гном знаком попрохав Алісу взяти його на руки, добрався до її вуха і почав швидко шепотіти:

— Зараз світло погасять, я тоді побіжу до моїх знайомих. Тут є міські гноми, їх примушують каналізацію чистити, камери будувати, каміння огранювати. Я у них інструменти візьму, ми вашу камеру відімкнемо і вас до себе відведемо. Бо якщо не відвести, Чотириокий вас неодмінно зжере. Чекайте і мовчіть, із лемуром не сперечайтеся.

Гцієї ж миті світло в підземеллі погасло. І в камерах, і в коридорах — скрізь. Тільки поблискували світлячки.

Звідкілясь іздалеку долинув суворий голос:

— Всім чесним жителям спати, спати, спати... Ви мусите бути готові до завтрашнього трудового дня. Забороняється бачити погані сни, хропти і вставати з постелі. Винуватих буде покарано. На добраніч, на добраніч...

Заграла тиха музика. За стіною дзенькнуло.

— Це лемур спати лягає, — пояснив гном.

— А як же він стерегтиме нас?

— Уночі всі сплять, ви теж. А якщо спиш, як можна втекти?

-А ти?

— Мене все одно що немає. Мене вже сьогодні вбили, й у великій книзі записано, що я вмер. — Гном хихикнув. — Навіть краще, що немає. От тільки пайок мені тепер видавати перестануть.

— Не турбуйся, — заспокоїла Аліса, котра раптом зрозуміла, що страшенно зголодніла. — Це довго не може тривати.

— Добре було б,— відповів гном. — Але мені не дожити. Нікуди діватися.

— У нас є підземний корабель, — сказала Аліса. — Якщо ви допоможете нам до нього дістатися, ми привеземо допомогу і вас визволять.

— Яке щастя! Тоді я помчав! Постав мене на підлогу!

Легенько прошелестіли швидкі ноги гнома, і настала мертва тиша.

Пашка з Алісою всілися під стіною, притиснувшись одне до одного. Було холодно й голодно.

— Чому він нас не відпустив? — запитав тихо Пашка. — Або не вбив?

— А що як насправді Гарольд Іванович ні в чому не винуватий? Ось і гном Чотириокого зовсім інакше описує.

— Він, напевно, не знає, що з нами робити, — мовила Аліса. — Якщо нас відпустити, ми сюди приведемо людей. І владі його настане кінець. А якщо пропадемо безвісти, то по нас пошлють експедицію, і його царство все одно буде відкрито.

— Тоді нас краще вбити, — сказав Пашка понуро. — Поки ще експедиція сюди добереться. Він устигне сліди замести.

— Всіх слідів йому не замести, — заперечила Аліса. — Нас неандертальці бачили, нас гноми бачили. Вони розкажуть.

— Тільки нам буде вже все одно.

— Сподіваймося на гномів, — запропонувала Аліса. — Вони нас виручать. Нам би тільки до човна дістатися.

Було темно й тихо. Аліса пригрілася, притиснувшись до Пашки, й задрімала.

Прокинулася вона від того, що хтось обережно смикав її за рукав.

— Алісо, прокинься. Це я, Фуррак, ваш друг. Аліса відразу отямилася — довкола чулися легкі

кроки, шепіт, шерехи.

— Я привів інших гномів, — сказав Фуррак. — Вони принесли інструменти.

Погойдувалися зелені ліхтарики, наповнені світлячками. Чорні силуети безлічі гномів метушилися довкола.

— Алісо, підніми нас до замка, — попрохав гном Фуррак. — А то нам важко туди забратися.

Прокинувся Пашка.

— Привіт, — поздоровкався він, — рятівники прийшли.

— Ш-ш-ш, — прошипів Фуррак, — лемура розбудиш.

— А я такий страшний сон бачив, ви не уявляєте.

— Ш-ш-ш, — зашипіли на нього відразу всі гноми. — Страшних снів дивитися не можна, Чотирио-кий покарає!

— Ну й залякані ви!

Аліса підняла на долонях двох гномів до замка. Один із них світив зеленим ліхтариком, другий дістав інструменти з мішка, що висів через плече, і почав копирсатися в замку. Решта гномів зібралася внизу й підняла ліхтарики, щоб було більше світла.

— Знаєш, Алісо, — озвався Фуррак, — вони всі прийшли, щоб на вас подивитися. Ми так давно живемо без усякої надії, а ви — наша надія. Чим скоріше ви приведете допомогу, тим скоріше мій народ буде вільним. А якщо ви не приведете допомоги, то невдовзі від нас нікого не залишиться.

— Я обіцяю, — запевнила Аліса, — що вам недовго доведеться чекати.

Замок клацнув.

Аліса відімкнула замок. Від клацання мало не прокинувся лемур, що лежав зокола. Він заворушився уві сні, зацмокав тонкими білими губами. Всі завмерли.

Та лемур перевернувся на другий бік і тихенько захропів.

— Ось хто-небудь почує, що він хропе, донесе куди треба, і його покарають, — сказав гном.

— Нехай спить, — мовила Аліса. — Ходімо?

— Так. Ходімо. Тільки я хотів попросити у вас вибачення.

— За що?

— Ми не принесли з собою нічого поїсти. І нам, гномам, котрі завжди славилися гостинністю, дуже соромно. Але зараз кінець місяця, і ми витратили всі талони, а без талонів нам не дають ніяких харчів.

— А що ви звичайно їсте? — запитала Аліса.

— Ми вирощуємо їстівний мох і підземний овес, робимо з них борошно і печемо пиріжки. Ми збираємо солодкі гриби й готуємо з них приправи. Ми вимінювали у підземних мисливців м'ясо...

— Облиш, — зашикали знизу решта гномів. — Не говори про їжу! Ми ж усі голодні!

— А чому ви тепер не вирощуєте й не обмінюєте? — спитав Пашка.

— Але ж не можна! Все, що збирається, вирощується й робиться, треба здавати в розподільник Чотириокого. А він уже видає всім, скільки треба. Це називається справедливістю..

— А чому ж мало видають?

— Бо треба робити запаси. Слід бути розумними. Має бути порядок.

— Не говори, як дурний лемур, — почувся знизу голос одного з гномів. — Ти ж знаєш, що наші харчі поїдають охоронці й тролі. їм тепер не треба турбуватися про їжу. За те, що вони нас охороняють і мучать, їм видають харчі, тільки куди більше, аніж іншим.

— Ви підете чи будете бесідувати? — пролунав ще один голос. — Скоро світло увімкнуть, а ви все розмовляєте.

Пашка обережно відкрив ґрати, і вони пішли вулицею поміж камерами, де спали мешканці підземного міста, яким не можна було хропти і бачити погані сни.

Попереду бігли троє гномів із ліхтариками й показували дорогу. Потім ішли Аліса з Пашкою, а решта гномів завершували похід.

Гном Фуррак сидів на плечі в Аліси, як матрос на щоглі.

Передні гноми повернули праворуч.

— Не туди, — сказала Аліса.