Пігмаліон - Сторінка 14

Ви змусили мене втратити самовладання, а цього ще ніколи не траплялося зі мною. Я волію більш нічого не казати цієї ночі. Я йду спати.

Лайза (зухвало). Ви б залишили записочку про каву для місіс Пірс, бо я їй нічого не перекажу.

Гіггінс (сухо). Прокляття на місіс Пірс, на каву і на вас, і (нестримано) хай буде проклята моя власна дурість, що я так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб моєї турботи й приязні на безсердечну задрипанку з вулиці! (Виходить із підкреслено добропристойною гідністю, але, не втерпівши, щосили хряскає дверима.)

Елайза опускається навколішки на килимок біля каміна й шукає персня. Знайшовши, роздумує хвильку, що з ним робити. Врешті кидає його на десертний таріль і в шаленій лютості біжить нагору. Умеблювання Елайзиної кімнати зросло: тут з’явилася чимала одежна шафа і розкішний туалетний столик. Вона входить і вмикає світло. Підходить до шафи, відчиняє її і дістає сукню для прогулянок, капелюха та пару туфель, кидаючи все це на ліжко. Скидає з себе вечірню сукню й туфлі, тоді бере з шафи обшиті оксамитом плічка, дбайливо вішає на них вечірню сукню й чіпляє плічка з сукнею у шафі, захряскуючи двері. Надягає туфлі, сукню й капелюха — все для прогулянки. Бере з туалетного столика свого наручного годинника й прикріплює його на зап’ясті. Натягує на руки рукавички, бере свою сумочку й зазирає в неї, щоб переконатися, чи є там гаманець, а тоді чіпляє собі на зап’ясток. Рушає до дверей, кожним своїм рухом виказуючи люту рішучість. Востаннє дивиться на себе в дзеркало. Зненацька показує сама собі язика, а тоді виходить із кімнати, вимкнувши електричне світло біля дверей.

Тим часом надворі, на вулиці, безнадійно закоханий Фредді Ейнсфорд-Гілл видивляється на вікна третього поверху, одне з котрих досі світиться.

Світло гасне.

Фредді. Добраніч, люба, люба, люба…

Виходить Елайза, добряче грюкнувши дверима.

Лайза. І що це ви тут робите?

Фредді. Нічого. Чи не кожну ніч я простоюю тут. Це єдине місце, де я почуваюся щасливим. Не смійтеся з мене, міс Дулитл!

Лайза. Не звіть мене "міс Дулитл", чуєте? "Лайза" цілком згодиться для мене. (Не витримує і хапає його за плечі.) Фредді, ви не вважаєте мене за безсердечну задрипанку з вулиці, правда ж, ні?

Фредді. О ні, ні, люба! Як це вам спало таке на думку? Ви ж найгарніша, найдорожча…

Він втрачає всяке самовладання й засипає її поцілунками. Вона, спрагла співчуття, відповідає йому. Обоє завмирають в обіймах. З’являється підстаркуватий констебль.

Констебль (обурено). Ану! Ану ж! Ану ж бо!

Закохані квапливо пускають одне одного.

Фредді. Перепрошую, констеблю! Ми ж оце щойно заручилися.

Обоє тікають геть.

Констебль хитає головою, згадуючи свої власні зальоти й розмірковуючи над марнотою людських надій. Несквапною професійною ходою рушає в протилежний бік.

Закохані втікачі потрапляють до Кавендіш-скверу. Тут вони зупиняються обміркувати, куди податися далі.

Лайза (захекано). Не дуже я його злякалася, того поліцая. Але ви відповіли йому як слід.

Фредді. Сподіваюсь, я не збив вас з вашої путі, адже ви кудись хотіли йти. А куди саме?

Лайза. До річки.

Фредді. Чого?

Лайза. Зробити в ній дірку.

Фредді (жахнувшись). Елайзо, люба, що це ви? Що сталось?

Лайза. Та дарма. Тепер вже це не має значення. Адже на всьому світі нікогісінько немає, тільки ми двоє, правда?

Фредді. Ані душі.

Вони дозволяють собі ще раз поцілуватися, і знов їх полохає констебль — цього разу набагато молодший.

2-ий Констебль. Ану ж, ви двоє! Це що таке? Як ви думаєте, де ви знаходитеся? Ану забирайтеся звідсіля: беріть ноги на плечі та гайда!

Фредді. Як ви скажете, пане, — беремо ноги на плечі!

Вони знов біжать і потрапляють до Гановер-скверу; тут зупиняються, аби ще раз порадитись.

Фредді. Ніколи не думав, що з поліцаїв такі жахливі ханжі.

Лайза. Це їхня робота — ганяти дівчат з вулиць.

Фредді. Кудись нам треба прибитися. Не тинятися ж нам по вулицях цілу ніч!

Лайза. А чом би й ні? Про мене, то це просто чудово: вік тинялася б отак!

Фредді. Ох, люба!

Вони цілуються знов, не завваживши, що стиха під’їхало й зупинилося таксі.

Водій. Може, я підвіз би вас із леді кудись, пане?

Вони злякано відсторонюються одне від одного.

Лайза. Ой, Фредді, таксі! Саме те, що нам треба.

Фредді. Але, хай йому всячина, я не маю грошей.

Лайза. Зате я маю чимало. Полковник гадає, що не можна виходити на вулицю без десятка фунтів у кишені. Слухай! Ми їздитимемо в таксі цілу ніч, а вранці я завітаю до місіс Гіггінс — спитати поради, що мені робити. Я все вам розповім у таксі. А поліція там нас не зачепить.

Фредді. Чудесно! Потрясно! (До водія.) Вімблдонський пустир! (Їдуть геть.)

Дія п’ята

Вітальня місіс Гіггінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.

Покоївка (від порога). Містер Генрі, мем, у холі з полковником Пікерінгом.

Місіс Гіггінс. Ну, то ведіть їх нагору.

Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.

Місіс Гіггінс. Що?!

Покоївка (трохи підступивши до господині й стишивши голос). Містер Генрі сам на себе не схожий, мем. Я подумала: треба б вам сказати.

Місіс Гіггінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.

Покоївка. Добре, мем. (Рушає.)

Місіс Гіггінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.

Покоївка. Добре, мем.

Гіггінс вдирається до кімнати. він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.

Гіггінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!

Місіс Гіггінс. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує свою нетерплячість і цілує матір, а покоївка тим часом виходить.) Що скоїлось?

Гіггінс. Елайза дременула геть.

Місіс Гіггінс (спокійно, не відриваючись від свого писання). Либонь, ти налякав її.

Гіггінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?

Місіс Гіггінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі — коли завгодно й куди завгодно.

Гіггінс (неуважливо ходячи туди-сюди по кімнаті). Але ж я не можу нічого знайти! Я не пам’ятаю, про що з ким і на коли домовився. Я… (Входить Пікерінг. Місіс Гіггінс кладе ручку й відсувається від столу.)

Пікерінг (тиснучи руку господині). Доброго ранку, місіс Гіггінс. Генрі вже сказав вам? (Сідає на отоманку.)

Гіггінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?

Місіс Гіггінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?

Гіггінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає єлизаветинське крісло.)

Пікерінг. Інспектор дуже прискіпувався. Здається він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.

Місіс Гіггінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову.)

Гіггінс. Але ж нам треба знайти її!

Пікерінг. Знаєте, місіс Гіггінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?

Місіс Гіггінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому…

Уриваючи розмову, заходить покоївка.

Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.

Гіггінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?

Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане?

Пікерінг. Дулитл? Тобто сміттяр?

Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.

Гіггінс (схвильовано зриваючись на ноги). Клянусь святим Георгієм, Піку, це — котрийсь із її родичів, до якого вона прибилася. Хтось такий, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки.) Швиденько давайте його сюди!

Покоївка. Добре, пане. (Виходить.)

Гіггінс (захоплено, підходячи до матері). Шляхетні родичі! Оце вже почуємо щось цікавеньке! (Сідає в крісло-чіппендейл).

Місіс Гіггінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?

Пікерінг. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.

Покоївка (оголошує). Містер Дулитл! (Виходить.)

Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіггінс. Він іде просто до Гіггінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.

Дулитл (показуючи пальцем на себе). Погляньте сюди! Бачите оце? Це все ви наробили!

Гіггінс. Що я наробив, чоловіче?

Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!

Пікерінг. Чи не Елайза купила вам одяг?

Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?

Місіс Гіггінс. Доброго ранку, містере Дулитле! Може, ви сядете?

Дулитл (жахнувшись, коли до нього дійшло, що він не побачив господиню). Прошу пробачення, мем! (Підходить до неї й тисне простягнену йому руку.) Дякую вам! (Сідає на отоманку, по праву руч від Пікерінга.) Я такий переповнений тим, що мене спіткало, аж більш ні про що думати не можу.

Гіггінс. Що ж у дідька вас спіткало?

Дулитл. Я б і не нарікав, коли б вона просто впало на мене та й годі: будь-що може трапитися з будь-ким, і ніхто в тому не винен, крім Провидіння, як ви б сказали. Але ж це таке, що саме ви завдали мені: так, ви, ви, Енрі Іггінсе!

Гіггінс. Ви знайшли Елайзу?

Дулитл. А ви її загубили?

Гіггінс. Так.

Дулитл. То вам ще поталанило, еге ж! Не знайшов я її, та вона сама хутенько мене знайде після того, що ви мені зробили.

Місіс Гіггінс. Що ж зробив вам мій син, містере Дулитле?

Дулитл. Що зробив мені? Занапастив мене. Розбив моє щастя. Зв’язав мене й кинув у лабети буржуйської моралі.

Гіггінс (підводячись нетерпляче й стаючи над Дулитлом). Ви марите! Ви п’яні. Ви з глузду з’їхали. Я дав вам п’ять фунтів.