Пікнік на узбіччі

Аркадій та Борис Стругацькі

Пікнік на узбіччі

Ти повинен зробити добро зі зла, тому що більше його нема з чого зробити.

Р. П. Воррен

З інтерв'ю, яке спеціальний кореспондент Хармонтського радіо взяв у доктора Валентина Пільмана з нагоди присудження останньому Нобелівської премії з фізики за 19.. рік

— Напевно, вашим першим серйозним відкриттям, докторе Пільман, слід вважати так званий радіант Пільмана?

— Гадаю, ні. Радіант Пільмана — це не перше, не серйозне і, власне, не відкриття. І не зовсім моє.

— Ви, мабуть, жартуєте, докторе. Радіант Пільмана — поняття, відоме кожному школяреві.

— Це мене не дивує. Радіант Пільмана і було відкрито вперше саме школярем. На жаль, я не пам'ятаю, як його звали. Подивіться у Стетсона в його "Історії Візиту" — там усе це детально розказано. Відкрив радіант уперше школяр, опублікував координати вперше студент, а назвали радіант чомусь моїм ім'ям.

— Так, із відкриттями трапляються подеколи дивовижні речі. Не могли б ви пояснити нашим слухачам, докторе Пільман...

— Послухайте, земляче. Радіант Пільмана — це зовсім проста штука. Уявіть собі, що ви розкрутили великий глобус і взялися смалити в нього з револьвера. Дірки на глобусі ляжуть на певну плавну криву. Уся суть того, що ви називаєте моїм першим серйозним відкриттям, полягає у простому факті: всі шість Зон Візиту розташовуються на поверхні нашої планети так, ніби хтось дав по Землі шість пострілів із пістолета, що знаходиться десь на лінії Земля — Денеб. Денеб — це альфа сузір'я Лебедя, а точка на небосхилі, з якої, так би мовити, стріляли, і називається радіантом Пільмана.

— Дякую вам, докторе. Дорогі хармонтці! Нарешті нам до пуття пояснили, що таке радіант Пільмана! До речі, позавчора виповнилося рівно тринадцять років від дня Візиту. Докторе Пільман, може, ви скажете своїм землякам кілька слів з цього приводу?

— Що саме їх цікавить? Майте на увазі, в Хармонті мене тоді не було...

— Тим цікавіше дізнатися, що ви подумали, коли ваше рідне місто виявилося об'єктом нашестя інопланетної надцивілізації...

— Чесно кажучи, передусім я подумав, що це газетна сенсація. Важко було собі уявити, що в нашому старому маленькому Хармонті може трапитися щось схоже. Східний Сибір, Уганда, Південна Атлантика — це ще куди не йшло, але Хармонт!

— Одначе врешті-решт вам довелося повірити.

— Урешті-решт — так.

— І що ж?

— Мені раптом спало на думку, що Хармонт і решта п'ять Зон Візиту... втім, даруйте, тоді було відомо тільки чотири... Що всі вони лягають на дуже гладеньку криву. Я обчислив координати радіанта і послав їх у "Нейчур".

— І вас аніскільки не схвилювала доля рідного міста?

— Бачите, тоді я вже вірив у Візит, але ніяк не міг примусити себе повірити панічним кореспонденціям про палаючі квартали, про чудовиськ, які вибірково пожирають старих і дітей, про кровопролитні бої між невразливими прибульцями та надзвичайно вразливими, проте неодмінно доблесними королівськими танковими частинами.

— Ви мали рацію. Пам'ятаю, наш брат журналіст тоді багато наплутав... Однак повернімося до науки. Відкриття радіанта Пільмана було першим, але, мабуть, не останнім вашим внеском у знання про Візит?

— Першим і останнім.

— Але ви, поза сумнівом, уважно стежили весь цей час за ходом міжнародних досліджень у Зонах Візиту...

— Так... Час від часу я гортаю "Доповіді".

— Ви маєте на увазі "Доповіді Міжнародного Інституту Позаземних Культур"?

— Так.

— І що ж, на вашу думку, є найважливішим відкриттям за всі ці тринадцять років?

— Сам факт Візиту.

— Перепрошую?

— Сам факт Візиту є найважливішим відкриттям не тільки за минулі тринадцять років, а й за весь час існування людства. Не так уже важливо, хто були ці прибульці. Несуттєво, звідки вони прибули, навіщо прибули, чому так недовго пробули і куди поділися потім. Важливо те, що тепер людство твердо знає: воно не самотнє у Всесвіті. Побоююся, що Інституту Позаземних Культур уже ніколи більше не пощастить зробити більш фундаментальне відкриття.

— Це страшенно цікаво, докторе Пільман, але я, власне, мав на увазі відкриття технологічного порядку. Відкриття, які могла би використати наша земна наука і техніка. Адже цілий ряд видатних вчених вважає, що знахідки у Зонах Візиту здатні змінити весь хід нашої історії.

— Н-ну, я не належу до прихильників цієї точки зору. А що стосується конкретних знахідок, то я не фахівець.

— Однак ви вже два роки є консультантом Комісії ООН з проблем Візиту...

— Так. Але я не маю жодного стосунку до вивчення позаземних культур. У КОПРОВІ я разом зі своїми колегами представляю міжнародну наукову громадськість, коли заходить мова про контроль за виконанням рішення ООН стосовно інтернаціоналізації Зон Візиту. Грубо кажучи, ми стежимо, щоб інопланетними дивами, здобутими в Зонах, розпоряджався тільки Міжнародний Інститут.

— А хіба на ці дива зазіхає ще хтось?

— Так.

— Ви, мабуть, маєте на увазі сталкерів?

— Я не знаю, що це таке.

— Так у нас у Хармонті називають відчайдухів, котрі на свій страх і ризик проникають у Зону і тягнуть звідти все, що їм вдається знайти. Це справжня нова професія.

— Розумію. Ні, це поза нашою компетенцією.

— Ще б пак! Цим займається поліція. Але було б цікаво дізнатися, що саме входить до вашої компетенції, докторе Пільман...

— Існує постійний витік матеріалів із Зон Візиту до рук безвідповідальних осіб і організацій. Ми займаємося результатами цього витоку.

— Чи не можна трохи конкретніше, докторе?

— Давайте краще поговоримо про мистецтво. Невже слухачів не цікавить моя думка про неперевершену Ґваді Мюллер?

— О, звичайно! Але я хотів би спочатку покінчити з наукою. Вас як ученому не кортить самому зайнятися інопланетними дивами?

— Як вам сказати... Можливо.

— Отже, можна сподіватися, що хармонтці одного чудового дня побачать свого знаменитого земляка на вулицях рідного міста?

— Не виключено.

1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур

Напередодні стоїмо це ми з ним у сховищі — вже ввечері, залишається тільки спецівки поскидати, і можна закотитися у "Боржч", прийняти в організм краплину-другу міцного. Я стою просто так, стіну підпираю, своє відробив і вже тримаю напохваті сигаретку, курити хочеться дико — дві години не курив, а він усе морочиться зі своїм добром: один сейф завантажив, замкнув і запечатав, тепер другий завантажує — бере з транспортера "порожняки", кожен зусібіч оглядає (а воно важке, собака, шість з половиною кіло, між іншим) і з кректанням акуратно повертає на полицю.

Скільки вже часу він із цими "порожняками" б'ється, і, як на мене, без жодної користі для людства. На його місці я давним-давно би вже плюнув і чим-небудь іншим зайнявся за ті самі гроші. Хоча, з іншого боку, як подумати, "порожняк" дійсно штука загадкова і якась малозрозуміла, чи що. Скільки я їх на собі перетягав, а все одно, щоразу як побачу — не можу, чудуюся. Усього ж у ній два мідних диски як чайне блюдце завбільшки, міліметрів п'ять завтовшки, і відстань між дисками міліметрів чотириста, і, крім цієї відстані, нічого між ними нема. Тобто зовсім нічого, порожньо. Можна туди пропхнути руку, можна й голову, якщо ти геть очманів від здивування, — порожнеча і порожнеча, самісіньке повітря. І попри все щось між ними, звісно, є, сила якась, як я це розумію, бо ні притиснути їх, ці диски, один до одного, ні розтягти їх нікому ще не вдавалося.

Ні, друзі мої, важко цю штуку описати, якщо хто не бачив, надто вже вона проста на вигляд, особливо коли придивишся й повіриш, нарешті, власним очам. Це все одно що склянку кому-небудь описувати або, не дай Боже, чарку: тільки пальцями ворушиш і чортихаєшся від повного безсилля. Гаразд, вважатимемо, що ви все зрозуміли, а як хто не второпав, візьміть інститутські "Доповіді" — там у всіх випусках статті про ці "порожняки" з фотографіями...

Загалом, Кирило б'ється з цими "порожняками" вже майже рік. Я в нього від самого початку, але досі не второпаю, чого він від них домагається, хоча, чесно кажучи, і зрозуміти особливо не прагну. Нехай він спочатку сам зрозуміє, сам розбереться, ось тоді я його, може, послухаю. А поки мені зрозуміло одне: треба йому хоч би що там було якого-небудь "порожняка" розпанахати, кислотами його протравити, під пресом розчавити, розплавити у печі. І ось тоді він усе зрозуміє, буде йому честь і хвала, і вся світова наука аж здригнеться від задоволення. Але наразі, наскільки я розумію, до цього ще дуже далеко. Нічого він наразі не домігся, замучився тільки геть-чисто, сірий якийсь став, мовчазний, і очі йому зробились як у хворого пса, навіть сльозяться. Був би на його місці хто інший, напоїв би я його в драбадан, завів би до класної дівахи, щоби розворушила, а вранці знову би напоїв і знову до дівахи, до іншої, і був би він у мене через тиждень як новенький — вуха сторчма, хвіст пістолетом. Тільки ось Кирилові ці ліки не підходять — не варто і пропонувати, не та порода.

Стоїмо, значить, ми з ним у сховищі, дивлюсь я на нього, який він став, як йому очі позападали, і шкода мені його стало, сам не знаю як. І тоді я зважився. Тобто навіть не сам я зважився, а начебто мене хтось за язик потягнув.

— Слухай, — кажу, — Кириле...

А він якраз стоїть, тримає в руках останнього "порожняка", і з таким виглядом, наче так би в нього і вліз.

— Слухай, — кажу, — Кириле! А якби ти мав повного "порожняка", га?

— Повного "порожняка"? — перепитує він і брови хмурить, ніби я з ним по-тарабарськи заговорив.

— Авжеж, — кажу. — Ця твоя гідромагнітна пастка, як її... об'єкт сімдесят сім-бе. Тільки з лайном якимось усередині, з синеньким.

Бачу, почало до нього доходити. Звів він на мене очі, примружився, і з'явився в нього там, за собачою сльозою, якийсь проблиск розуму, як він сам любить висловлюватися.

— Стривай, — каже він. — Повна? Така от сама штука, тільки повна?

— Еге ж.

— Де?

Усе, вилікувався мій Кирило. Вуха сторчма, хвіст пістолетом.

— Ходімо, — кажу, — покуримо.

Він жваво запхав "порожняк" у сейф, грюкнув дверцятами, замкнув на три з половиною оберти, і пішли ми з ним назад у лабораторію. За порожнього "порожняка" Ернест дає чотириста монет готівкою, а за повного я б із нього, сучого сина, всю його погану кров випив, але хочете вірте, хочете — ні, а я про це навіть не подумав, бо Кирило у мене просто ожив, знову став як струна, аж бринить весь, і по сходах скаче через чотири сходинки, закурити людині не дає.