Пікнік на узбіччі - Сторінка 3

І я теж втупився у вікно. Шиби в наших вікнах грубезні, свинцеві, а за шибами — Зона-матуся, ось вона, палицею докинути, вся як на долоні з тринадцятого поверху...

Так от глянеш на неї — земля як земля. Сонце сюди як і на всю іншу землю світить, і нічого ніби на ній не змінилося, все нібито як тринадцять років тому. Татусь, небіжчик, подивився б і нічого особливого не помітив би, хіба що запитав би: чого це завод не димить, страйк, чи що?.. Жовта порода конусами, каупери[1] на сонечку відсвічують, рейки, рейки, рейки, на рейках паровозик із платформами... Індустріальний пейзаж, одним словом. Тільки людей нема. Ні живих, ні мертвих. Он і гараж видно: довжелезна сіра кишка, ворота нарозхрист, а на асфальтованій площадці вантажівки стоять. Тринадцять років стоять, і нічого їм не робиться. Це він правильно про вантажівки зауважив — кумекає. Боронь Боже між двома машинами запертися, їх треба стороною обминати... Там одна тріщина є в асфальті, якщо тільки відтоді колючкою не заросла... Сто двадцять два метри — це звідки ж він рахує? А! Напевно, це він від крайньої тички рахує. Правильно, відтіля більше й не буде. Все-таки просуваються очкарики помаленьку... Диви, до самого відвалу дорогу провісили, та як спритно провісили! Ось вона, та канавка, де Слизняк гробанувся, всього за два метри від їхньої дороги... А ж казав Маслак Слизнякові: "Тримайся, дурню, від канав подалі, а то й ховати не буде чого..." Як у воду дивився — нема що ховати... Адже із Зоною так: із хабаром повернувся — диво, живий повернувся — щастя, патрульна куля — талан, а все інше — доля...

Тут я поглянув на Кирила і бачу: він за мною скоса спостерігає.

І обличчя в нього таке, що я цієї миті знов усе переграв. Ну їх, думаю, всіх під три чорти, що вони, зрештою, жаби, зробити можуть? Він би міг і взагалі нічого не казати, але він сказав.

— Лаборанте Шухарт, — каже. — 3 офіційних — підкреслюю: з офіційних! — джерел я дізнався, що огляд гаража може принести велику користь науці. Є пропозиція оглянути гараж. Преміальні гарантую. — А сам цвіте як маків цвіт.

— З яких це ж офіційних джерел? — питаю я і теж йому усміхаюсь, як дурень.

— Це конфіденційні джерела, — відповідає він. — Але вам я можу повідомити... — Тут він перестав усміхатись і насупився. — Скажімо, від доктора Дугласа.

— А, — кажу, — від доктора Дугласа... Від якого ж це Дугласа?

— Від Сема Дугласа, — каже він сухо. — Він загинув минулого року.

Мені мурашки по тілу забігали. Так і так тебе! Хто ж перед виходом говорить про такі речі? Хоч кілок їм, очкарикам, на голові теши — нічого не тямлять... Тицьнув я недопалок у попільницю і кажу:

— Добре. Де твій Тендер? Довго ми його ще чекати будемо?

Одним словом, більше ми на цю тему не говорили. Кирило подзвонив у ППС, замовив "летючу калошу", а я взяв карту й подивився, що у них там намальовано. Нічогенько намальовано, в нормі. Фотографічним способом — зверху і з великим збільшенням. Навіть рубчики видно на скаті, який валяється біля воріт гаража. Нашому би братові сталкеру таку карту... А втім, яка до чорта з неї користь вночі, коли задницю зіркам показуєш і власних рук не видно...

А тут і Тендер заявився. Червоний, захекався. Донька в нього захворіла, по лікаря бігав. Вибачається за запізнення. Ну, ми його і вшанували подаруночком — у Зону йти. Спершу він навіть захекуватися забув, сердешний. "Як у Зону? — каже. — Чому — я?" Однак, почувши про подвійні преміальні і про те, що Ред Шухарт також іде, оклигав і задихав знову.

Отже, спустились ми до "будуару", Кирило зганяв по перепустки, показали ми їх ще одному сержанту, і видав нам цей сержант по спецкостюму. Оце корисна річ. Перефарбувати б його з червоного у якийсь годящий колір — кожен сталкер за такий костюм п'ятсот монет відстібне, оком не зморгне. Я вже давно присягся, що умудрюся якось і поцуплю один неодмінно. На перший погляд — нічого особливого, костюм такий як водолазний і шолом як у водолаза, з великим вікном спереду. Навіть не як водолазний, а радше як у льотчика-реактивника чи, скажімо, в космонавта. Легкий, зручний, ніде не тисне, і від спеки в ньому не потієш. У такому костюмчику й у вогонь можна, і газ через нього ніякий не проникає. Навіть куля, кажуть, не бере. Авжеж, і вогонь, і іприт який-небудь, і куля — це все земне, людське. У Зоні нічого цього нема, у Зоні не цього треба боятися. Загалом, що там казати, й у спецкостюмах також мруть гарненько. Інша справа, що без них мерли би, може, ще гарніше. Від "палючого пуху", наприклад, ці костюми на сто відсотків рятують. Чи від плювків "чортової капусти"... Добре.

Натягли ми спецкостюми, пересипав я гайки з мішечка у кишеню на стегні, і поволоклися ми через увесь інститутський двір до виходу в Зону. Так тут у них це заведено, щоб усі бачили: ось, мовляв, ідуть герої науки життя своє класти на вівтар в ім'я людства, знання і святого духу, амінь. І дійсно — в усі вікна аж до п'ятнадцятого поверху рила співчутливі повистромлялися, не вистачає тільки хустинок і оркестру.

— Ширше крок, — кажу я Тендеру. — Пузо втягни, слабосила командо! Вдячне людство тебе не забуде!

Подивився він на мене, і бачу я, що йому не до жартів. І правильно — які вже тут жарти!.. Але коли в Зону виходиш, то вже одне з двох: або плач, або жартуй, — а я зроду-віку не плакав. Поглянув я на Кирила. Нічогенько тримається, тільки губами ворушить, наче молиться.

— Молишся? — питаю. — Молися, — кажу, — молися! Що далі у Зону — то ближче до неба...

— Що? — питає він.

— Молися! — кричу. — Сталкерів у рай без черги пропускають!

А він раптом усміхнувся і поплескав мене долонею по спині: не бійся, мовляв, зі мною не пропадеш, а як і пропадеш, то помираємо, мовляв, один раз. Ні, смішний він хлопець, їй-Богу.

Здали ми перепустки останньому сержанту — цього разу, як виняток, це лейтенант виявився, я його знаю, у нього батечко цвинтарними огорожами в Рексополі торгує, — а "летюча калоша" вже тут як тут, підігнали її хлопці з ППС і поставили біля самої прохідної. Всі вже тут як тут: і "швидка допомога", і пожежники, і наша доблесна гвардія, безстрашні рятувальники, — купа відгодованих ледацюг зі своїм вертольотом. Очі б мої на них не дивилися!

Піднялися ми на "калошу", Кирило став за керування і каже мені:

— Ну, Реде, командуй.

Я без усякого поспіху приспустив "блискавку" на грудях, витягнув із-за пазухи флягу, сьорбнув як слід, кришечку загвинтив і запхав флягу назад за пазуху. Не можу без цього. Котрий раз у Зону йду, а без цього — ні, не можу. Вони обидва на мене дивляться і чекають.

— Так, — кажу. — Вам не пропоную, бо йду з вами вперше і не знаю, як на вас діє спиртне. Порядок у нас буде такий. Усе, що я сказав, виконувати вмить і беззастережно. Якщо хто забариться чи там почне запитання ставити — битиму по чому бачу, вибачаюсь наперед. От я, наприклад, тобі, пане Тендер, накажу: стань на руки і йди. І тієї ж миті ти, пане Тендер, маєш зад свій грубий задерти і виконувати, що тобі сказано. А не виконаєш — доньку свою хвору, можливо, і не побачиш більше. Зрозуміло? Та я вже потурбуюся, щоб ти побачив.

— Ти, Реде, головне, наказати не забудь, — сипить Тендер, а сам весь червоний, уже потіє і губами плямкає. — Я ж на зубах піду, не те що на руках. Не новачок.

— Ви для мене обидва новачки, — кажу. — А вже наказати я не забуду, будь спокійний. До речі, ти "калошу" водити вмієш?

— Уміє, — каже Кирило. — Добре водить.

— Добре то добре, — кажу. — Тоді з Богом. Опустити забрала! Малий вперед по тичках, висота три метри! Біля двадцять сьомої тички — зупинка.

Кирило підняв "галошу" на три метри і дав малий вперед, а я непомітно повернув голову і тихенько дмухнув через ліве плече. Дивлюся — гвардійці-рятувальники у свій вертоліт полізли, пожежники звелися шанобливо, лейтенант у дверях прохідної честь нам, дурень, віддає, а над усіма над ними — здоровенний плакат, уже вицвілий: "Ласкаво просимо, панове прибульці!" Тендер націлився був їм усім па-па зробити, та я його так у бік стусонув, що йому всі ці церемонії вмить із голови вилетіли. Я тобі покажу — прощатися. Ти в мене попрощаєшся, морда твоя товстозада!..

Попливли.

Праворуч у нас був Інститут, ліворуч — Чумний квартал, а ми йшли від тички до тички по самій середині вулиці. Ох і давно вже по цій вулиці ніхто не ходив і не їздив! Асфальт увесь порепався, тріщини позаростали травою, але це ще була наша трава, людська. А от на тротуарі ліворуч росла вже чорна колючка, і по цій колючці було видно, як чітко Зона себе позначає: чорні зарості біля самої бруківки наче косою стяло. Ні, прибульці ці все-таки пристойні хлопці були. Напаскудили, звісно, багато, але самі ж своєму лайну окреслили чітку межу. Адже навіть "палючий пух" на наш бік із Зони — ні-ні, хоча, здавалось би, його вітер як прийдеться крутить...

Будинки в Чумному кварталі облуплені, мертві, однак шиби у вікнах майже всюди цілі, брудні тільки і тому ніби сліпі. А от уночі, коли проповзаєш мимо, дуже добре видно, як усередині там світиться, наче спирт горить, язичками такими голубуватими. Це "відьмин холодець" із підвалів дихає. А загалом так ось поглянеш — квартал як квартал, будинки як будинки, ремонту, звичайно, потребують, але нічого особливого в них нема, людей тільки не видно. Ось у цьому цегляному будинку, між іншим, мешкав наш учитель арифметики на прізвисько Кома. Зануда він був і невдаха, друга жінка від нього пішла перед самісіньким Візитом, а в доньки більмо на оці було, так ми її, пам'ятаю, до сліз задражнювали. Коли паніка почалася, він з усіма іншими з цього кварталу в самій білизні до самого моста біг — усі шість кілометрів без перепочинку. Потім довго на чумку хворів, шкіра з нього злізла, нігті. Майже всі, хто в цьому кварталі жив, на чумку перехворіли, тому-то цей квартал і називається Чумним. Дехто помер, але здебільшого старі, та й то не всі. Я, наприклад, гадаю, що вони не від чумки померли, а від страху. Страшно було дуже.

А ось у тих трьох кварталах люди сліпнули. Тепер ці квартали так і звуться: Перший Сліпий, Другий Сліпий... Не до кінця сліпнули, а так, щось схоже на курячу сліпоту. Між іншим, розповідають, що посліпли вони начебто не від спалаху там якого-небудь, хоча спалахи, кажуть, теж були, а посліпли вони від сильного гуркоту.