Пікнік на узбіччі - Сторінка 12

Потім він зазирнув у спальню. Мавпочка безтурботно спала, збита ковдрочка звісилася на підлогу, сорочинка задерлася, і вся вона була як на долоні — маленьке сопуче звірятко. Редрік не втримався і погладив її по спині, порослій теплою золотавою шерсткою, і в тисячний раз здивувався, яка ця шерстка шовковиста і довга. Йому дуже захотілося взяти Мавпочку на руки, але він побоявся її розбудити, та й брудний він був як дідько, весь просякнутий Зоною і смертю. Він повернувся на кухню, знову сів за стіл і сказав:

— Налий горнятко кави. Митися потім піду.

На столі лежала пачка вечірньої кореспонденції: "Хармонтська газета", журнал "Атлет", журнал "Плейбой" — ціла купа журналів підвалила — і товстенькі, у сірій обкладинці "Доповіді Міжнародного Інституту Позаземних Культур", випуск 56. Редрік узяв від Гути горнятко паруючої кави і потягнув до себе "Доповіді". Кривульки, значки якісь, креслення... На фотографіях — знайомі предмети в чудернацьких ракурсах. Ще одна посмертна стаття Кирила вийшла: "Про одну несподівану властивість магнітних пасток типу 77-б". Прізвище "Панов" обведене чорною рамкою, внизу дрібним шрифтом примітка: "Доктор Кирило А. Панов, СРСР, трагічно загинув під час проведення експерименту у квітні 19... року". Редрік відкинув журнал, обпікаючись, сьорбнув кави і спитав:

— Заходив хто-небудь?

— Гуталін заходив, — сказала Гута, ледь повагавшись. Вона стояла біля плити і дивилась на нього. — П'яний був як чіп, я його спровадила.

— А Мавпочка як?

— Не хотіла, звісно, його відпускати. Рюмсати намірилась. Але я їй сказала, що дядько Гуталін погано почувається. А вона мені так розуміюче відповідає: "Знову засмоктав Гуталін!"

Редрік осміхнувся і зробив ще ковток. Потім запитав:

— Сусіди як?

І знову Гута трохи повагалася, перш ніж відповісти.

— Та як завжди, — сказала вона врешті.

— Добре, не розповідай.

— А! — сказала вона, з відразою махнувши рукою. — Сьогодні вночі стукає ця баба знизу. Очі отакенні, піна так і бризкає. Чого це ми серед ночі пиляємо у ванній!..

— Зараза, — сказав Редрік крізь зуби. — Слухай, може, поїдемо звідси все-таки? Купимо де-небудь дім на околиці, де ніхто не живе, дачу яку-небудь закинуту...

— А Мавпочка?

— Господи, — сказав Редрік. — Ну невже ми вдвох з тобою не зробимо, щоб їй було добре?

Гута похитала головою:

— Вона дітей любить. І вони її люблять. Вони ж не винні, що...

— Так, — промовив Редрік. — Вони, звичайно, не винні.

— Що там говорити! — сказала Гута. — Тобі дзвонив хтось. Себе не назвав. Я сказала, що ти на риболовлі.

Редрік поставив горнятко і підвівся.

— Добре, — сказав він. — Піду все-таки помиюся. Купа справ ще в мене.

Він замкнувся у ванній, кинув одяг у бак, а кастет, решту гайок, сигарети й інший дріб'язок поклав на поличку. Він довго крутився під гарячим, як окріп, душем, крекчучи, розтираючи тіло рукавицею із жорсткої губки, поки шкіра не побуряковіла, потім вимкнув душ, сів на край ванни і закурив. Миркотіла вода у трубах, Гута на кухні побрязкувала посудом; запахло смаженою рибою, потім Гута постукала у двері і просунула йому чисту білизну.

— Давай швидше, — наказала вона. — Риба стигне.

Вона вже зовсім відійшла і знову взялася командувати. Усміхаючись, Редрік одягнувся, тобто вдяг майку і труси, і прямо в такому вигляді повернувся на кухню.

— Ось тепер і поїсти можна, — сказав він, усідаючись.

— Шмотки в бак поклав? — спитала Гута.

— Угу, — промовив він з напханим ротом. — Гарна рибка!

— Водою залив?

— Hi-і... Винуватий, сер, більше не повториться, сер... Та облиш ти, встигнеш, посидь!

Він упіймав її за руку і спробував посадити собі на коліна, але вона викрутилась і сіла за стіл навпроти.

— Нехтуєш, значить, чоловіком, — сказав Редрік, знову набиваючи повний рот. — Гидуєш, значить.

— Та який ти зараз чоловік. — Порожній лантух ти зараз, а не чоловік. Тебе спочатку напхати треба.

— А раптом? — сказав Редрік. — Хіба не буває у світі див?!

— Щось я таких див від тебе ще не бачила. Вип'єш, може?

Редрік нерішуче погрався виделкою.

— Н-ні, напевно, — промовив він, поглянув на годинник і підвівся. — Я зараз піду. Приготуй мені вихідний костюм. Клас "А". Сорочечку там, краватку...

З насолодою ляскаючи чистими босими ногами по прохолодній підлозі, він пройшов до комірчини і зачинив двері на клямку. Потім він одягнув гумовий фартух, натягнув гумові рукавиці до ліктів і взявся викладати на стіл те, що було в мішку. Два "порожняки". Коробка зі "шпильками". Дев'ять "батарейок". Три "браслети". І один якийсь обруч — теж схожий на "браслет", але з білого металу, легший і діаметром більший, міліметрів на тридцять. Шістнадцять штук "чорних бризок" у поліетиленовому пакеті. Дві чудово збережені "губки" з кулак завбільшки. Три "сльоти". Банка "газова-ної глини". У мішку ще залишався важкий фарфоровий контейнер, ретельно запакований у скловату, але Редрік не став його чіпати. Він дістав сигарети і запалив, роздивляючись добро, розкладене на столі.

Потім він висунув шухляду, дістав аркуш паперу, огризок олівця і рахівницю. Затиснувши сигарету в куті рота і мружачись від диму, він писав цифру за цифрою, вишиковуючи все в три стовпчики, а потім підсумував перші два. Суми вийшли солідні. Він роздавив недопалок у попільничці, обережно відкрив коробку і висипав "шпильки" на папір. В електричному світлі "шпильки" полискували синявою і тільки зрідка раптом бризкали чистими спектральними барвами — жовтою, червоною, зеленою. Він узяв одну "шпильку" й обережно, щоби не вколотися, затиснув між великим та вказівним пальцями. Потім він вимкнув світло і почекав трохи, звикаючи до темряви. Але "шпилька" мовчала. Він відклав її в бік, намацав іншу й теж затиснув між пальцями. Нічого. Він стиснув сильніше, ризикуючи вколотися, і "шпилька" заговорила: слабкі червонуваті спалахи пробігли по ній і раптом змінилися рідшими зеленими. Кілька секунд Редрік милувався цим дивовижним переливом вогників, який, як він дізнався з "Доповідей", мав щось означати, можливо, щось дуже важливе, дуже значне, а потім поклав "шпильку" окремо від першої і взяв нову...

Усього "шпильок" виявилося сімдесят три, з них говорили дванадцять, інші мовчали. Насправді вони теж мали б розмовляти, але для цього пальців було мало, а потрібна була спеціальна машина завбільшки як стіл. Редрік знову запалив світло і до вже написаних цифр додав ще дві. І тільки після цього він зважився.

Він устромив обидві руки в мішок і, затамувавши подих, видобув і поклав на стіл м'який згорток. Якийсь час він дивився на цей згорток, замислено почісуючи підборіддя затиллям долоні. Потім усе-таки взяв олівець, покрутив його в незграбних гумових пальцях і знову відкинув. Добув ще одну сигарету і, не відриваючи очей від згортка, викурив її всю.

— Якого чорта! — сказав він голосно, рішуче взяв згорток і запхав його назад у мішок. — І все. І досить.

Він швидко зсипав "шпильки" назад у коробку і підвівся. Час було йти. Напевно, з півгодинки можна було би ще поспати, щоб голова посвіжішала, та, з іншого боку, значно корисніше прийти на місце раніше і подивитися, як і що. Він скинув рукавиці, повісив фартух і, не вимкнувши світла, вийшов з комірки.

Костюм уже був розкладений на ліжку, і Редрік почав одягатися. Він зав'язував краватку перед дзеркалом, коли за його спиною тихенько рипнули мостини, почулось азартне сопіння, і він удавано нахмурився, щоби не розсміятися.

— У! — крикнув раптом поряд із ним тоненький голосок, і його схопили за ногу.

— Ах! — вигукнув Редрік, падаючи непритомним на ліжко.

Мавпочка, сміючись і повискуючи, негайно видерлася на нього.

По ньому тупцяли, смикали за волосся і обдавали потоками всіляких новин. Сусідський Віллі відірвав у ляльки ногу. На третьому поверсі завелося кошеня, все біле і з червоними очима, — мабуть, не слухалося мами і ходило в Зону. На вечерю була каша з варенням. Дядько Гуталін знов засмоктав і був хворий, він навіть плакав. Чому риби не тонуть, якщо вони у воді? Чому мама вночі не спала? Чому пальців п'ять, а рук дві, а ніс один?.. Редрік обережно обіймав теплу істоту, що повзала по ньому, вдивлявся у величезні, всуціль темні, без білків очі, притискався щокою до пухкої, зарослої золотим шовковистим пушком щічки і повторював:

— Мавпулька... Ах ти, Мавпуся... Мавпуся ти такенька...

Потім над вухом різко задеренчав телефон. Він простягнув руку і взяв слухавку.

— Слухаю.

Слухавка мовчала.

— Алло! — сказав Редрік. — Алло!

Ніхто не озивався. Потім у слухавці клацнуло, і почулися короткі гудки. Тоді Редрік підвівся, опустив Мавпочку на підлогу і, вже більше не слухаючи її, натяг штани і піджак. Мавпочка торохтіла не змовкаючи, але він тільки розгублено всміхався одним ротом, тож нарешті йому було оголошено, що тато язика проковтнув, зубами закусив, і йому було дано спокій.

Він повернувся у комірчину, склав у портфель те, що лежало на столі, збігав у ванну по кастет, знову повернувся у комірчину, взяв портфель в одну руку, кошик з мішком — у другу, вийшов, ретельно замкнув двері комірчини і крикнув Гуті: "Я пішов!"

— Коли повернешся? — запитала Гута, вийшовши з кухні. Вона вже зачесалася і підфарбувалася, і на ній був не халат, а домашнє плаття, його найулюбленіше, яскраво-синє з великим вирізом.

— Я зателефоную, — сказав він, дивлячись на неї, потім підійшов, нахилився і поцілував у виріз.

— Та йди вже, — тихо сказала Гута.

— А я? А мене? — заверещала Мавпочка, продираючись між ними. Довелося нахилитися ще нижче. Гута дивилася на нього нерухомими очима.

— Дурниці, — сказав він. — Не переймайся. Я зателефоную.

На сходовій площадці поверхом нижче Редрік побачив огрядного чоловіка у смугастій піжамі, який вовтузився з дверним замком біля своїх дверей. З темних надр квартири тхнуло теплою кислятиною. Редрік зупинився і сказав:

— Доброго дня.

Огрядний чоловік боязко поглянув на нього через могутнє плече і щось буркнув.

— Ваша дружина вночі до нас заходила, — сказав Редрік. — Нібито ми щось пиляємо. Це якесь непорозуміння.

— А мені що до того, — пробурчав чоловік у піжамі.

— Дружина вчора ввечері прала, — продовжував Редрік. — Якщо ми вас потурбували, прошу вибачення.

— А я нічого не казав, — сказав чоловік у піжамі. — Будь ласка...

— Ну, я дуже радий, — сказав Редрік.

Він спустився вниз, зайшов у гараж, поставив кошик із мішком у кут, кинув на нього старе сидіння, оглянув усе наостанок і вийшов на вулицю.

Іти було недалеко — два квартали до площі, потім через парк і ще один квартал до Центрального проспекту.