Пікнік на узбіччі - Сторінка 8

- Брати (Аркадій і Борис) Стругацькі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Жарти жартами...

— Знаю, — каже він. — Жарти жартами, а за таке можна й у морду заробити. Вважай, що я тобі винен два ляпаси...

— Кому два ляпаси? — стрепенувся Гуталін. — Котрий тут?

Схопили ми його за руки, ледве всадовили. Дік йому сигарету в зуби встромив і запальничку підніс. Заспокоїли. А народу тим часом щоразу більшає. Стійку вже обліпили, багато столиків зайняті. Ернест своїх дівок гукнув, бігають вони, розносять кому що — кому пива, кому коктейлі, кому чистого. Я дивлюсь, останнім часом у місті багато незнайомців з'явилося — все більше якісь молокососи у строкатих шарфах до підлоги. Я сказав про це Дікові. Дік кивнув.

— Аякже, — каже. — Починається велика будова. Інститут три нові будівлі закладає, а крім цього, Зону збираються стіною обгородити — від кладовища до старого ранчо[2]. Добрі часи для сталкерів закінчуються...

— А коли вони у сталкерів були? — кажу. А сам думаю: от тобі й маєш, що ще за новини? Отже, тепер не підробиш. Ну що ж, може, це й до кращого — спокуси менше. Ходитиму у Зону вдень, як порядний, — гроші, звісно, не ті, та зате значно безпечніше: "калоша", спецкостюм, те-се, і на патрулі начхати... Прожити можна й на зарплатню, а випиватиму на преміальні. І така мене нудьга взяла! Знову кожну копійку рахувати: це можна собі дозволити, цього не можна собі дозволити, Гуті на кожну ганчірку гроші збирай, у бар не ходи, ходи в кіно... І сіро все, сіро. Щодень сіро, і щовечора, і щоночі.

Сиджу я так, думаю, а Дік над вухом гуде:

— Вчора у готелі зайшов я в бар дрінькнути нічний ковпачок — сидять якісь нові. Відразу вони мені не сподобалися. Підсідає один до мене і починає балачку здалеку, дає зрозуміти, що він мене знає, знає, хто я, де працюю, і натякає, що може добре оплачувати різноманітні послуги...

— Шпик, — кажу я. Не дуже мене цікавило все це, шпиків я тут набачився і розмов про послуги наслухався.

— Ні, милий мій, не шпик. Ти послухай. Я трошки з ним погалакав, — обережно, звичайно, дурника такого склеїв. Його цікавлять деякі предмети в Зоні, і при цьому — предмети серйозні. Акумулятори, "сльота", "чорні бризки" та інша біжутерія йому не потрібні. А на те, що йому потрібно, він тільки натякав.

— То що ж йому треба? — питаю я.

— "Відьмин холодець", наскільки я зрозумів, — каже Дік і дивно якось на мене дивиться.

— Ах, "відьмин холодець" йому потрібен! — кажу я. — А "смерть-лампа" йому, бува, не потрібна?

— Я у нього теж так запитав.

— Ну?

— Уяви собі, потрібна.

— Навіть так? — кажу я. — Ну то нехай сам і роздобуде все це. Це ж раз плюнути! "Відьминого холодцю" ген повні підвали, бери відро та зачерпуй. Похорон за власний кошт.

Дік мовчить, дивиться на мене спідлоба і навіть не посміхається. Що за чорт, найняти він мене хоче, чи що? І тут до мене дійшло.

— Стривай, — кажу. — Хто ж це такий був? "Холодець" заборонено навіть в Інституті вивчати...

— Правильно, — каже Дік неквапно, а сам усе на мене дивиться. — Дослідження, які становлять потенційну небезпеку для людства. Зрозумів тепер, хто це?

Нічого я не розумів.

— Прибульці, чи що? — кажу.

Він розреготався, поплескав мене по руці та й каже:

— Давай-но краще вип'ємо, проста ти душа!

— Давай, — кажу, але злюся. Якого хрена — знайшли собі просту душу, сучі діти! — Гей, — кажу, — Гуталіне! Годі спати, давай вип'ємо.

Ні, спить Гуталін. Поклав свою чорну макітру на чорний столик і спить, руки до підлоги звісив. Випили ми з Діком без Гуталіна.

— Ну добре, — кажу. — Проста я там душа чи складна, а про цього типа я відразу би доніс куди треба. Вже як я не люблю поліції, а сам би пішов і доніс.

— Угу, — каже Дік. — А тебе б у поліції запитали: а чому, власне, цей тип саме до вас звернувся? Га?

Я похитав головою.

— Все одно. Ти, зажирілий кабаниську, у місті третій рік, а в Зоні жодного разу не був, "відьмин холодець" тільки в кіно бачив, а подивився б ти на нього в натурі, та що він з людиною робить — ти би відразу у штани наклав. Це, любчику, страшна штука, її з Зони виносити не можна... Сам знаєш, сталкери — люди мужикуваті, їм тільки капусту і подавай, та побільше, але на таке навіть покійний Слизняк не пішов би. Стерв'ятник Бабридж на таке не піде... Я навіть уявити собі боюся, кому і для чого може знадобитися "відьмин холодець"...

— Що ж, — каже Дік, — усе це правильно. Тільки мені, розумієш, не хочеться, щоб якогось чудового ранку знайшли мене у ліжечку і сказали: наклав на себе руки. Я не сталкер, проте чоловік також різкий та діловий і жити, розумієш, люблю. Давно живу, звик уже...

Тут Ернест раптом заволав із-за стійки:

— Пане Нунан! Вас до телефону!

— От диявол, — каже Дік злісно. — Знову, напевне, рекламація[3]. Всюди знайдуть. Вибач, — каже, — Реде.

Підводиться він і йде до телефону. А я залишаюся з Гуталіном і з пляшкою, й оскільки від Гуталіна користі ніякої нема, то беруся я до пляшки серйозно. Чорт би побрав цю Зону, ніде від неї рятунку нема. Куди не підеш, із ким не заговориш — Зона, Зона, Зона... Добре, звичайно, Кирилові носитися, що із Зони проллється вічний мир і Божа благодать. Кирило — гарний чолов'яга, ніхто його дурнем не назве, навпаки — розумаха, але ж він про життя ні чорта не знає. Він навіть уявити собі не може, скільки всякої сволоти крутиться навколо Зони. Ось тепер, будь ласка: "відьмин холодець" комусь знадобився. Ні, Гуталін хоч і алконавт, хоч і психований він на релігійному ґрунті, та інколи подумаєш-подумаєш, та й скажеш: може, справді залишити дияволове дияволу? Не чіпай лайна...

Тут всідається на Дікове місце якийсь шмаркач у строкатому шарфі.

— Пан Шухарт? — питає.

— Ну? — кажу.

— Мене звати Креон, — каже. — Я з Мальти.

— Ну, — кажу. — І як там у вас на Мальті?

— У нас на Мальті непогано, але я не про це. Мене до вас направив Ернест.

Так, думаю. Сволота все-таки цей Ернест. Ні жалю в ньому нема, нічого. Ось сидить хлопчина — смаглявенький, чистенький, красунчик, не голився, мабуть, ще ні разу і дівку ще ні разу не цілував, а Ернестові байдуже, йому б тільки побільше народу в Зону загнати, один із трьох із хабарем повернеться — вже капуста...

— Ну і як поживає добрий старий Ернест? — запитую.

Він озирнувся на стійку і каже:

— По-моєму, він незле поживає. Я б із ним помінявся.

— А я б ні, — кажу. — Випити хочеш?

— Дякую, я не п'ю.

— Ну, запали, — кажу.

— Вибачте, але я і не палю також.

— Хай тебе чорт візьме! — кажу я йому. — Так навіщо тобі тоді гроші?

Він почервонів, перестав усміхатись і тихо так каже:

— Напевне, — каже, — це тільки мене стосується, пане Шухарте, чи не так?

— Що правда, те правда, — кажу я і наливаю собі на чотири пальці. В голові, треба зізнатися, вже трохи шумить, і в тілі така приємна кайфовість: зовсім відпустила Зона. — Зараз я п'яний, — кажу. — Гуляю, як бачиш. Ходив у Зону, повернувся живий і з грошима. Це не часто буває, щоби живий, і вже зовсім рідко, щоби з грошима. Тож давай відкладемо серйозну розмову...

Тут він схоплюється, каже "вибачте", і я бачу, що повернувся Дік. Стоїть біля свого стільця, і з обличчя його я розумію — щось трапилося.

— Ну, — питаю, — знову твої балони вакуум не тримають?

— Так, — каже він. — Знову.

Сідає, наливає собі, підливає мені, і бачу я, що не в рекламації справа. На рекламації він, треба сказати, попльовує — той ще працелюб.

— Давай, — каже, — вип'ємо, Реде. — І, не чекаючи на мене, перехиляє одним духом усю свою порцію і наливає нову. — Ти знаєш, — каже він, — Кирило Панов помер.

Крізь хміль я його не відразу зрозумів. Помер там хтось то й помер.

— Що ж, — кажу, — вип'ємо за упокій душі...

Він глянув на мене круглими очима, і тільки тоді я відчув, немов усе в мене всередині обірвалося. Пригадую, я підвівся, вперся у стільницю і дивлюся на нього зверху вниз.

— Кирило?!. — А в самого перед очима срібне павутиння, і знову я чую, як воно потріскує, розриваючись. І через це моторошне потріскування Діків голос долинає до мене ніби з іншої кімнати:

— Розрив серця. У душовій його знайшли, голого. Ніхто нічого не розуміє. Про тебе питали, я сказав, що з тобою все гаразд...

— А чого тут не розуміти? — кажу. — Зона...

— Ти сядь, — каже мені Дік. — Сядь і випий.

— Зона... — повторюю я і не можу зупинитися. — Зона... Зона...

Нічого навколо не бачу, крім срібного павутиння. Весь бар заплутався у павутинні, люди ходять, а павутиння тихенько потріскує, коли вони його зачіпають. А в центрі мальтієць стоїть, обличчя у нього здивоване, дитяче — нічого не розуміє.

— Малюче, — кажу я йому лагідно, — скільки тобі грошей треба? Тисячі вистачить? На! Бери, бери! — Пхаю я йому гроші і вже кричу: — Йди до Ернеста і скажи йому, що він сволота і покидьок, не бійся, скажи! Він боягуз!.. Скажи і відразу йди на станцію, купи собі квиток і простісінько на свою Мальту! Ніде не затримуйся!..

Не пам'ятаю, що я там ще кричав. Пам'ятаю, опинився я перед стійкою, Ернест поставив переді мною бокал освіжаючого і питає:

— Ти сьогодні ніби з грошима?

— Так, — кажу, — з грошима...

— Може, боржок віддаси? Мені завтра податок платити.

І тут я бачу — в кулаці у мене пачка грошей. Дивлюсь я на цю капусту зелену і бурмочу:

— Ти диви, не взяв, значить, Креон Мальтійський... Гордий, значить... Ну, все решта — доля.

— Що це з тобою? — питає друг Ерні. — Перебрав крапелину?

— Ні, — кажу. — Зі мною, — кажу, — все гаразд. Хоч зараз у душ.

— Ішов би ти додому, — каже друг Ерні. — Перебрав ти крапелину.

— Кирило помер, — кажу я йому.

— Це котрий Кирило? Шолудивий, чи що?

— Сам ти шолудивий, сволото, — кажу я йому. — З тисячі таких, як ти, одного Кирила не зробити. Паскудь ти, — кажу. — Торгаш смердючий. Смертю ж торгуєш, мордо. Купив нас усіх за зелененькі... Хочеш, зараз усю твою лавочку роздовбаю?

І тільки я замахнувся як слід, раптом мене хапають і тягнуть кудись. А я вже нічого не тямлю і тямити не хочу. Кричу щось, відбиваюся, ногами когось копаю, потім отямився — сиджу в туалетній, весь мокрий, морда розквашена. Дивлюся на себе у дзеркало і не впізнаю, і щока посіпується, ніколи цього раніше не було. А із залу — гамір, тріщить там щось, посуд б'ється, дівки верещать, і чую — Гуталін реве, як білий ведмідь під час парування: "Покайтеся, паразити! Де Рудий? Куди Рудого поділи, дияволове сім'я?.." І поліцейська сирена завиває.

Як вона завила, тут мені в мозку все ніби кришталеве зробилося.