Піонери - Сторінка 5

- Джеймс Фенімор Купер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Суддя раз по раз уважно поглядав на нього, а тоді мовив усміхнено, ніби вибачаючись за свою забудькуватість:

— Певно, мій юний друже, я з переляку втратив пам'ять. Обличчя ваше здається мені дуже знайомим, а проте навіть за два десятки оленячих хвостів на шапку я не зміг би пригадати вашого прізвища!

— У цьому краю я лише три тижні, — холодно відповів юнак, — а вас, якщо не помиляюся, не було тут півтора місяці.

— Завтра минає п'ятий тиждень, відколи я виїхав. І все-таки я вас десь бачив. Хоча так перелякався, що не було б нічого дивного, якби ви мені сьогодні привиділись уві сні. Що ти скажеш, Бесс? Я ще при своєму розумі? Зможу звернутися з промовою до присяжних або — це зараз набагато важливіше — чи зможу як слід зустріти святвечір сьогодні у великій темплтонській залі?

— Мабуть, впораєшся і з тим, і з тим, любий татку, — озвався веселий голос з-під каптура, — це ж куди легше, аніж убити оленя з рушниці з гладенькою цівкою. — По нетривалій паузі той самий голос додав, але вже з іншою інтонацією: —Ми маємо сьогодні поважні причини для подячної молитви.

Коні, здавалося, відчули, що подорожі скоро кінець; вони закусили вудила й, задерши голови, ще швидше помчали сани рівним плато, що лежало на вершині гори, й незабаром досягли того місця, де дорога крутими звивами спускалася в долину. Суддя, забачивши чотири стовпи диму, що здіймалися з коминів його дому, весело вигукнув:

— Ось, Бесс, твій мирний притулок на все життя! І твій також, юначе, якщо ти погодишся жити з нами.

Погляди його супутників мимохіть зустрілись. Елізабет зашарілася, хоч очі її зберігали холодний вираз, а на вустах незнайомця заграла двозначна посмішка, в якій нібито було заразом і бажання, й небажання стати членом суддівської сім'ї.

Схил, яким спускалися сани, був такий крутий, що їхати треба було дуже обережно, та й дорога в ті часи була лише вузькою стежиною, що в'юнилася понад урвищем. Негр стримував нетерплячих коней, і Елізабет мала змогу роздивитися навколишню місцевість, яку людська праця так змінила, що вона хіба в загальних обрисах нагадувала їй любий з дитинства краєвид. Якраз під ними розляглася рівнина, оточена зусібіч горами. Схили їхні, особливо ті, що виходили на рівнину, були круті й здебільшого поросли лісом. Лише дві-три відноги порушували одноманітність гірського пасма, що обрамляло величезне снігове поле, на якому не було жодного будинку, огорожі чи дерева і яке здавалося незайманої білини хмарою, що опустилася на землю.

А втім, де-не-де на рівноті можна було розгледіти темні рухливі цятки, в яких зіркі очі Елізабет розпізнали сани, що рухались у різних напрямках — до селища чи від нього. Гори в західному кінці долини, хоча й високі, були не такі круті й спадисто переходили в улоговини та вузькі долини або утворювали тераси й видолки, придатні для обробітку. З цього боку рівнини по горах усе ще зеленіла хвоя, але далі око тішили хвилясті обриси гір, де на кращих грунтах росли буки й клени. Між лісами іноді траплялися білі прогалини, і дим, який клубочився над верхівками дерев, свідчив, що там уже поселилися люди й почали обробляти землю. Де-де ці прогалини, завдяки спільним зусиллям поселенців, зливались у великий поруб, але частіше вони були невеликі й поодинокі. Однак зміни були настільки великі, а праця тих, хто присвятив своє життя розвиткові краю, така вперта, що вражена Елізабет мала таке відчуття, ніби всі ці кількалітні зміни сталися щойно, в неї на очах.

У західному кінці цієї дивовижної долини, де жодна рослина не пустила коріння, відног було більше, аніж у східному; та й самі вони були більші. Один з них виступав далі, ніж інші, утворюючи обабіч себе гарно вигнуті сніжні затоки. На самому краю його височів могутній дуб; він далеко простер свої віти, ніби намагався хоч кинути тінь на те місце, де не сягало його коріння. Цей дуб вивільнився з рабства тісняви, яке віками тяжіло над деревами сусідніх лісів, і широко розкинув свої химерні вузлуваті гілляки в буйній радості свободи.

На південному боці прегарної цієї рівнини, майже під ногами наших подорожніх, видніла якась темна пляма кілька акрів завбільшки, і то лише вона, вірніше, жмури на її поверхні та легка пара в повітрі над нею виказували, що те, що на перший погляд могло здатися долиною, насправді було одним з гірських озер, скутим морозами. Вузький бурхливий потічок виривався з того пролизня в справжню долину; звивисту його путь можна було простежити на багато миль по прибережних заростях гемлоку[7] і сосон та по випарах, що здіймалися з його теплої поверхні в морозяне гірське повітря. Береги цього чудового озера з південного боку були круті, але невисокі; в цьому ж таки напрямку тяглася, скільки сягало око, вузька, але мальовнича долина, досить густо всіяна скромними житлами, що свідчило про родючість грунту і про те, що поселенцям було порівняно зручно спілкуватися між собою. На самому березі озера, над крутизною розташувалося селище Темплтон. Було в ньому з півсотні будівель, переважно дерев'яних, архітектура яких не відзначалася гарним смаком, а незавершений вигляд більшості з них свідчив про те, що робота виконувалася похапцем. Видовище було доволі строкате — кілька будинків були цілком пофарбовані в біле, решта — тільки з фасаду, а три стіни, що залишалися, честолюбні, але ощадливі господарі покрили брудно-червоною фарбою. Деякі будівлі потемніли від старості, а голі бантини, що видніли крізь побиті вікна горішнього поверху, навіювали думку про те, що примха чи пиха спонукали їхніх власників узяти на себе завдання, яке вони не могли довести до кінця. Будинки були розташовані на кшталт міської вулиці, — очевидно, така була воля когось, хто більше дбав про вигоди нащадків, ніж про теперішніх мешканців. Три-чотири будинки, повністю білі, мали ще й зелені віконниці, що в цю зимову пору різко виділялися на тлі замерзлого озера, гір, лісів і засніжених полів. Перед цими претензійними спорудами, наче вартові перед королівським палацом, стовбичили молоді деревця з тоненькими гілочками. Справді, пожильці цих привілейованих будинків становили аристократію Темплтона, а Мармедюк був його королем. Жили там двоє молодиків, що тямили в юриспруденції, стільки ж торговців, у чиїх руках була вся комерція в селищі, та учень Ескулапа[8], який, хоч як це дивно, частіше допомагав людям з'являтися на цей світ, ніж відправлятися на той.

У центрі цієї строкатої групи будівель височів особняк судді. Він стояв на огородженій ділянці в кілька акрів, де росли фруктові дерева. Найстаріші дерева насадили ще індіанці. Вони поросли мохом, похилились і різко відрізнялися від молодих деревець, що визирали чи не з-за кожної огорожі. Окрім цієї рослинності, тут були ще два ряди ломбардських тополь — дерев, недавно завезених в Америку, — що утворювали алею, яка йшла від воріт до парадних дверей будинку.

Сам будинок зводився під наглядом такого собі Річарда Джонса, якого ми вже згадували. Він уводився судді двоюрідним братом, був тямущий у дрібних ділах, мав охоту використовувати свої таланти, тож і наглядав за тими справами, які не потребували особистого втручання Мармедюка Темпла. Річард любив приказувати, що це дитя його винахідливості складається з двох частин, необхідних для будь-якої проповіді: початку і завершення/ Розпочав він свої труди в перший же рік поселення тут, звівши високу довгасту дерев'яну споруду фронтоном до шляху. В цьому сараї — інакше його й не можна було назвати — родина перебула три роки. Під кінець цього періоду Річард завершив свій задум. В реалізації цього тяжкого завдання він послуговувався досвідом майстрового, який забрів сюди з Європи: той, показуючи засмальцьовані ескізи декількох англійських будівель і знавецьки просторікуючи про фризи, антаблементи, а надто про змішаний стиль, дуже захопив Річарда, і він став покладатись на його художній смак в усьому, що стосувалося до архітектури. Щоправда, Джонс мав Гайрама Дулітла за звичайного ремісника і вислуховував його розумування про архітектуру з поблажливою посмішкою, але чи то неспроможний протиставити тому щось путнє зі своєї скарбниці знань, чи то з прихованого захоплення ним, здебільшого схилявся перед аргументами свого помічника. Отож разом вони не тільки збудували житло Мармедюкові, але й стали законодавцями архітектурної моди для всієї околиці. Змішаний стиль, за твердженням Дулітла, складається з багатьох інших стилів і є найдоладнішим з них, бо дозволяє при потребі вносити всілякі зміни під час будівництва. Річард з цим поясненням найчастіше погоджувався, а коли генії-суперники, що користаються не тільки з найбільшого авторитету, але й з найбільшого капіталу в окрузі, діють у згоді, вони як правило визначають моду і в набагато важливіших речах. Так і тут, "палац", як люди називали оселю темплтонського судді, став взірцем для всіх честолюбних будівельників на двадцять миль навкруги.

Власне, сам будинок — "закінчення" — був кам'яний, великий, квадратний і, як не дивно, зручний. Саме такі були чотири вимоги Мармедюка, і, щоб добитися їх виконання, йому довелося наполягти трішечки більше, ніж він мав звичку наполягати. Що ж до решти, то тут Річард і його помічник мали повну волю. Ці добродії виявили, що інструмент їхніх робітників не годився для обробки каменю, бо розрахований був на матеріал, не твердіший за місцеву білу сосну, — дерево настільки м'яке, що мисливці використовували його замість подушок. Якби не ця прикра обставина, то нам, певно, довелося б витратити набагато більше часу на опис будинку, зважаючи на честолюбство наших архітекторів. А що через ту твердість матеріалу вони не могли нічого придумати із стінами, то довелося їм задовольнитися ґанком і дахом. Ґанок вирішили будувати в строгому класичному стилі, а на прикладі даху показати всі переваги стилю змішаного.

Дах, стверджував Річард, був тією частиною будинку, що її древні будівничі намагалися зробити якнайнепомітнішою, бо це, мовляв, — архітектурна зайвина, і терпіли його тільки тому, що він корисний. До того ж, дотепно додавав він, головне достоїнство будь-якого будинку полягає в тім, щоб, хоч би звідки на нього дивились, а все бачили фасад; а що цей будинок був відкритий всім вітрам і всім очам, то не можна лишати в ньому слабких флангів для критики заздрих сусідів.