Піонери - Сторінка 61

А шкіра на обличчі — ну геть тобі новий парус: де напнутий туго, а де теліпається, бо троси погано натягнуті…

— Перестаньте, я наказую вам замовкнути, — мовила Елізабет.

— Єсть, мем! — відповів стюард. — Але не пити ви мені не наказували.

Міс Темпл знов обернулася до мисливця.

— Натті, ми зараз говоримо про вас, а не про інших. Я подбаю про те, щоб ви жили в супокої та достатку.

— В супокої та достатку… — знов повторив Шкіряна Панчоха. — Про який супокій може бути мова, коли старій людині треба йти кілька миль, поки вона знайде затінок сховатись від палючого сонця? Про який достаток можна говорити, коли старий мисливець, проблукавши цілий день у лісі, не вистежить, оленя, хіба побачить норку чи лисицю! Так, важко буде мені добувати бобрів, щоб сплатити штраф… Доведеться йти за сотню миль аж до Пенсільванії, бо тут їх уже не знайдеш. Гай-гай, через ваші поруби і вдосконалення всі звірі пішли звідси. Де були боброві греблі, ви перетинаєте річки греблями для млинів, ніби людина має право заважати річкам текти туди, куди їм веліло провидіння… Бенні, якщо ти так ревно прикладатимешся до пляшки, то не зрушиш з місця, коли настане час.

— Слухай, містере Бампо, — відповів той, — ти не потерпай за Бена. Коли покличуть на вахту, постав мене на ноги, вкажи напрямок, у якому стернувати, і я піду під усіма парусами не гірш, ніж інші, будь певен!

— Час уже настав, — мовив, прислухаючись до чогось, мисливець. — Я чую, як воли чухають роги об стіну в'язниці.

— Тоді командуй, приятелю, і ми відчалюємо! — вигукнув Бенджамін.

— Ти не викажеш нас, дівчино? — запитав Натті, довірливо дивлячись просто в очі Елізабет. — Ти не викажеш старого, якому хочеться дихати свіжим повітрям? Я не маю нічого лихого на думці, і якщо закон вимагає від мене сотню доларів, то мені треба на те цілого літа, я полюватиму, поки виплачу все, до останнього цента, а цей добрий чоловік допоможе мені.

— Ми добудемо тих бобрів, — пробелькотів Бенджамін і зробив рукою непевний рух. — А якщо вони втечуть від нас, назвіть мене старою шваброю.

— Що ви задумали? — стривожено вигукнула Елізабет. — Ви повинні відсидіти тут тридцять днів, Натті. Ось гроші, візьміть їх, сплатіть завтра штраф і наберіться терпіння на місяць. Ми з подругою часто відвідуватимемо вас; ми самі пошиємо вам новий одяг, потурбуємося, щоб скрасити вам перебування у в'язниці.

— Правда, дітки? — розчулено мовив Натті, підійшовши до Елізабет і лагідно взявши її за руку. — Невже ви так добре ставитеся до старого лише тому, що він без труда застрелив дику кішку? Значить, незважаючи на кров, яка тече в твоїх жилах, ти здатна на вдячність… Але ж твої пальчата не звикли шити оленячими жилами, їм не впоратися з оленячою шкірою… І все ж таки він, якщо не глухий, почує про це й дізнається, що є ще люди, котрі пам'ятають добро.

— Не кажіть йому нічого, благаю вас, — палко попросила Елізабет. — Якщо ви любите мене, якщо ви поважаєте мої почуття, — не кажіть нічого. Я говорю тільки про вас, і все, що я роблю, — теж тільки для вас Мені прикро, Шкіряна Панчохо, що закон вимагає такого тривалого ув'язнення, але, зрештою, це лише один коротенький місяць…

— Місяць! — вигукнув Натті, безгучно засміявшись. — Ні, дівчино, не пробуду я тут жодного дня, жодної години більше! Суддя Темпл може засудити мене до ув'язнення, але для того, щоб утримати мене тут, хай вибудує міцнішу тюрму! Колись я потрапив у полон до французів, і вони посадили всіх бранців — шістдесят дві душі — в блокгауз, але тим, хто знається з лісом, неважко було прорізати отвір у соснових колодах! — Мисливець замовк, озирнувся, знов засміявся, обережно посунув управителя вбік і, відгорнувши ковдру, показав дівчині свіженький отвір у стіні, зроблений з допомогою киянки й молотка. — Тут треба тільки вдарити, — і тоді…

— Вперед! Вперед! — загорлав Бенджамін, раптом прийшовши до тями. — У відкрите море! Ти їх тільки лови, своїх бобрів, а я вже міцно триматимусь за ті боброві шапки.

— Боюся, цей хлопчина завдасть мені клопоту, — сказав Натті. — Якщо вони натраплять на наш слід скоро, то зволікати нам аж ніяк не можна буде, а він навряд чи здолає швидко бігти.

— Бігти? — відгукнувся Бенджамін. — Ні, ухилитися від курсу і взяти їх на абордаж!

— Замовкніть! — наказала Елізабет.

— Єсть, мем!

— Не може бути, щоб ви хотіли покинути нас, Шкіряна Панчохо, — вела далі Елізабет. — Благаю вас, схаменіться: вам доведеться жити тільки в лісі, а ви старієте. Потерпіть трохи, і ви вийдете звідси відкрито, чесно.

— А хіба можна тут заполювати бобра, дівчино?

— Навіщо вони вам? Ось гроші, заплатіть штраф, а через місяць ви вільна людина! Дивіться, це золоті монети…

— Золоті! — вигукнув Натті з дитячою цікавістю. — Давно я не бачив золотих монет. Ще за тієї війни траплялося їх бачити частіше, ніж тепер ведмедів. Пам'ятаю, в армії Діско був драгун — то його вбили, а в сорочці його були зашиті кільканадцять таких-от блискучих кружалець. Я їх, щоправда, не вирізав, але бачив на власні очі, — вони були трохи більші і ясніші, ніж ці.

— Це англійські гінеї — вони ваші, — сказала Елізабет. — І це лише запорука того, що буде зроблено в майбутньому.

— Мої? Чому ви віддаєте мені таке багатство? — мовив Натті, допитливо дивлячись на дівчину.

— Як чому! Хіба не ви врятували мені життя? Хіба не ви визволили мене з пазурів лютого звіра? — вигукнула дівчина, затуливши очі рукою, ніби захищаючись від жахливого видіння.

Мисливець узяв гроші й став перебирати їх по одній монеті, а сам тим часом говорив:

— Кажуть, у Вишневій долині продається рушниця, яка вбиває за сімсот кроків. На своєму віку я бачив добрі рушниці, але такої ще не доводилося тримати в руках. Сімсот кроків — добрячий постріл! Так, так… Але дарма, я людина стара, й моя рушниця послужить мені до смерті. Візьми своє золото, дитинко. Однак нам пора: я чую, як він розмовляє з волами. Ти ж не розкажеш… Ти ж нікому не викажеш нас, дівчино?

— Виказати вас! — вигукнула Елізабет. — Але візьміть гроші — вони придадуться вам і в горах.

— Ні, ні, — лагідно відповів Натті й похитав головою. — Я й за двадцять рушниць не погоджусь грабувати тебе! Але є одна річ, яку ти можеш для мене зробити, а доручити мені це більш нема кому.

— Кажіть, кажіть — що саме?

— Купи бляшанку пороху — коштуватиме це два срібні долари. Бенні Помпа має гроші, але нам невільно з'являтися в селищі. Такий порох є у француза — найкращий гатунок, що підходить для рушниці. Зробиш це для мене, дівчино, га? Зробиш?

— З радістю! Я принесу вам порох, нехай мені й доведеться блукати цілий день у лісі. Тільки от де й коли ми зустрінемося?

— Де? — на хвильку замислився Натті. — Та хоч би на вершині Гори Видива. Завтра, як сонце буде в зеніті, чекатиму тебе" там. Дивись, щоб порох був добре подрібнений, — ти розпізнаєш це по блиску й ціні.

— Я зроблю все, що ви кажете, — твердо пообіцяла Елізабет.

Натті сів навпочіпки й, упершись ногою в оцупок, виштовхнув його назовні. Дівчата почули шурхіт сіна і зрозуміли, чому Едвардс раптом став погоничем.

— Ходімо, Бенні, — мовив мисливець, — темніше сьогодні вже не буде, через годину зійде місяць.

— Стривайте! — зупинила його Елізабет. — Не слід, щоб люди казали, буцім ви втекли в присутності дочки судді Темпла. Заждіть, нехай ми спершу вийдемо, а тоді вже здійснюйте свій план.

Натті не встиг відповісти, коли пролунали кроки тюремника, й старому мисливцеві хоч-не-хоч довелося негайно повернутися. Ледве встиг він зіп'ястися на ноги й затулити ковдрою отвір, біля якого дуже вчасно впав Бенджамін, як клацнув замок і двері відчинилися.

— Міс Темпл ще не збирається йти? — гречно запитав тюремник. — Уже час замикати в'язницю.

— Ідіть, а я за вами, — відповіла Елізабет. — Добраніч, Шкіряна Панчохо!

— То не забудь — бери найдрібніший порох: він посилатиме кулю далі, ніж звичайний. Я вже старий і не можу ганятися за дичиною, як колись…

Елізабет махнула рукою, щоб він замовк, і вийшла з камери, а за нею Луїза з наглядачем. Тюремник лише один раз повернув ключ, зауваживши, що ще повернеться і замкне арештантів, як годиться, от тільки виведе панночок на вулицю.

Коли він випустив їх надвір і повернувся назад, схвильовані дівчата попрямували до рогу в'язниці.

— Якщо Шкіряна Панчоха відмовляється від грошей, — прошепотіла Луїза, — можна їх віддати містерові Едвардсу, та ще…

— Тихше! — застерегла Елізабет. — Я чую шерех: вони втікають! Ах, їх одразу ж помітять!

Дівчата вже повернули за ріг і побачили, як Едвардс і Натті витягали крізь отвір майже непритомного Бенджаміна. Волів, які перестали жувати сіно, відвели від стіни й поставили на вулиці, щоб зручніше було діяти.

— Треба підібрати сіно з землі і скласти на віз, — сказав Едвардс. — Хутчіше, не можна, щоб його побачили!

Ледве Натті встиг це зробити, як крізь отвір у стіні заблищало світло й почувся голос тюремника, що гукав в'язнів.

— Що ж робити? — сказав Едвардс. — Через цього п'яничку нас викриють! Не можна гаяти ані хвилини!

— Хто це п'яничка, ти, зелений новобранцю? — промимрив Стюард.

— Втекли! Втекли! — почулися голоси із в'язниці.

— Треба його покинути, — мовив Едвардс.

— Так не годиться, хлопче, — відказав Натті. — Він має добре серце — половину моєї ганьби перебрав сьогодні на себе.

Тут із дверей "Хороброго драгуна" вийшло кілька чоловік, почулись гучні голоси, і найгучніший серед них був голос Біллі Кербі.

— Місяць ще не зійшов, — сказав лісоруб, — але ніч зоряна. Ну, хто додому? Стривайте, що там за гвалт у тюрмі? Треба піти подивитися, що скоїлось.

— Ми пропали, якщо не кинемо його, — прошепотів Едвардс.

Тієї ж хвилини Елізабет підійшла до нього й швидко прошепотіла:

— Покладіть його на віз і пустіть волів. Ніхто туди й не загляне.

— Он який бистрий жіночий розум, — мовив юнак.

Ідею цю негайно здійснили. Управителя поклали на сіно, сказали сидіти спокійно, дали в руки батіг і погнали волів уперед. Як тільки з цим було покінчено, Едвардс і мисливець, скрадаючись попід будинками, шаснули у провулок, що вів на околицю селища. Вони жваво бігли вулицею, де вже лунали крики переслідувачів. Дівчата прискорили ходу, не бажаючи зустрічатися з констеблями й цікавими, які галасливою юрбою наближалися до тюрми: хто лаявся, а хто й сміявся, потішений сміливою втечею в'язнів.