Піонери - Сторінка 9

Звали цього шановного добродія Бенджамін Пенгіллан, але він так часто розповідав чудесну історію про те, як довго йому довелося працювати біля помпи, рятуючи свій корабель від загибелі після однієї з перемог адмірала Роднея[18], що заслужив прізвисько Бена Помпи.

Поруч із Бенджаміном, ба навіть трохи попереду, мов щоб показати, що вона тут вища, стояла середнього віку жінка, в сукні з набивного ситцю, весела барва якого різко контрастувала з її високою, худою, незграбною постаттю й кислим виразом обличчя. Зубів у неї майже не було, а ті, що лишилися, зовсім пожовтіли. Шкіра щільно обтягувала її гострий ніс, а на щоках обвисала глибокими брижами. Вона так багато нюхала табаки, що можна було подумати, ніби це через ту табаку губи її мають колір шафрану, — але ж ні, шафранового кольору було все її обличчя. Ця стара діва була економкою і командувала жіночою прислугою; звали її Ремаркабль Петтібоун. Елізабет зовсім її не знала, бо та прийшла в дім після смерті її матері.

Крім цих осіб на ґанку було ще кілька чоловік з молодшої челяді, переважно негри, — хто вийшов з головних дверей, а хто прибіг від протилежного кінця будинку, де був вхід до кухні й підвалу. Весь цей рух супроводжувався валуванням собак з псарні Річарда — від басовитого гавкоту вовкодава до зухвалого дзявкання тер'єра. Господар їхній відповів гавкотом і дзявканням на ті галасливі привітання, і собаки, засоромившись, певно, що їх перекричали, замовкли. Лише один могутній поважний мастиф, на мідному нашийнику якого було вигравійовано літери "М. Т.", із самого початку не брав участі в цьому шарварку. Посеред загальної метушні він велично підійшов до судді, який ласкаво поплескав його по зашийку, а тоді — до Елізабет, і та навіть поцілувала його, назвавши Воїном. Собака, очевидно, знав дівчину — він уважно дивився їй услід, коли вона піднімалася сходами, які взялися кригою, а батько й Лекуа підтримували її з двох боків, щоб вона не впала. Коли двері за всіма зачинилися, мастиф заліз у буду, що стояла біля ґанку, ніби усвідомивши, що тепер дім треба вартувати пильніше, бо в ньому з'явився неабиякий скарб.

Услід за батьком, що зупинився на хвильку віддати якесь розпорядження челяді, Елізабет увійшла до великої зали, освітленої свічками у старомодних високих мідних свічниках. Двері за ними зачинились, і все товариство з морозу, який трохи не сягав нуля, раптом потрапило в шестидесятиградусну[19] спекоту. Посеред зали височіла величезна піч, що пашіла жаром; від неї крізь стелю ішов прямий довгий димар. На цьому горні (бо ж як іще можна було назвати цю піч?) стояла миска з водою — щоб зволожувалось повітря. Кімната була застелена килимами та обставлена гарними меблями, частину яких завезено з міста, а решту виготовлено працею місцевих майстрів. Тут був буфет червоного дерева — інкрустований слоновою кісткою, з великими блискучими бронзовими ручками, обтяжений купами срібного посуду. Поруч стояв величезний стіл з вишні, зроблений під червоне дерево, але простий, без інкрустацій і прикрас. Навпроти — стіл трохи менший, крізь світле пофарбування якого видніли гарні хвилясті лінії гірського клена. Неподалік, у кутку, стояв високий, важкий старовинний годинник у футлярі темного горіхового дерева. Вздовж стіни простягнувся футів на двадцять величезний диван, оббитий світлим ситцем, а ясно-жовті дерев'яні крісла з чорними візерунками, намальованими не вельми впевненою рукою, вишикувалися в ряд уздовж протилежної стіни й у проміжках між іншими меблями. На стіні, на деякій відстані від печі, висів термометр Фаренгейта з барометром, на який Бенджамін з дивовижною точністю поглядав кожні півгодини. Дві невеликі скляні люстри висіли на однаковій відстані між піччю й вихідними дверима в обох кінцях зали, а до наличників численних дверей, що вели у внутрішні кімнати, були припасовані позолочені канделябри. Наличники ці мали досить химерну форму, й увінчувалися вони фронтонами з невисокими п'єдесталами в центрі, на яких стояли чорні гіпсові погруддя. Стиль цих підставок і вибір бюстів були визначені художнім смаком Джонса. На одній підставці стояв Гомер —. дуже схожий на оригінал, бо, говорив Джонс, "він справді сліпий, в чому кожен може переконатися"; на другій — миловидий добродій з гострою борідкою, котрого Річард іменував Шекспіром; на третій стояла урна, форма якої, стверджував Джонс, свідчила про те, що в ній покоївся прах Дідони[20]. Четвертим погруддям, безсумнівно, був старий Франклін[21] в окулярах і ковпаку, а п'ятим — сповнений гідності Вашінгтон. Шосте ж зображувало щось таке, що не піддавалося описові, — як пояснював Річард, "людину в сорочці з розстебнутим коміром і з лавровим вінцем на чолі: Юлія Цезаря чи доктора Фауста; є вагомі підстави стверджувати, що це може бути хтось із них".

Стіни були обклеєні свинцевого кольору шпалерами із зображенням Британії, що плаче над могилою генерала Вулфа[22]. Сам герой стояв на деякій відстані від скорботної богині, на краю шпалери. Місця для правої руки генерала не вистачило, й вона переходила на сусідній шмат шпалери; Річард власноручно обклеював кімнату, проте чомусь не добився цілковитого, співпадання країв, тож Британії доводилося оплакувати не тільки смерть героя, але й незліченні ампутації його правої руки.

Аж тут сам винуватець цих каліцтв сповістив про свою появу лунким лясканням бича.

— Гай-гай, Бенджаміне! Ех ти, Бене Помпа! Хіба так зустрічають спадкоємицю? — вигукнув він. — Вибач йому, Елізабет. Таку відповідальну справу доручати абикому небезпечно, та ось я сам тут, і все буде гаразд. Засвічуй вогонь, містере Пенгіллан, і дай нам подивитися один на одного. Ну, Дюку, привіз я твого оленя. Що з ним робити, га?

— Їй-право, добродію, — мовив Бенджамін, витерши спочатку рот долонею, — якби ж то ви розпорядилися раніше, то все можна було б улаштувати так, щоб ви були задоволені. Тільки ви випливли з-за обрію, я почав свистати усіх нагору й засвічувати свічки; але коли жінки зачули бубонці, вони всі кинулися геть, мов новобранці від боцманової шмагалки. І якщо в цьому домі є хтось, здатний упоратися з тим жіноцтвом, коли воно зірветься з якоря, то звуть його, запевняю вас, не Бенджамін Помпа. Але коли міс Елізабет розсердилася на старого за те, що він не засвітив кілька свічок, то вона, надягнувши доросле плаття, змінилася, певно, більше, ніж капер, що підняв фальшивий прапор.

Елізабет і суддя мовчали, бо, ввійшовши до зали, були охоплені одним і тим самим почуттям — обоє із сумом подумали про господиню цього дому, де Елізабет прожила рік до від'їзду на навчання.

Але тут челядники пригадали, для чого в люстрах і канделябрах свічки, й кинулися їх засвічувати; незабаром зала засяяла вогнями. Яскраве світло розвіяло легку печаль нашої героїні та її батька, і подорожні почали скидати з себе все те, в що були закуталися від холоду. Річард тим часом давав уривчасті команди челяді, раз у раз звертаючись до судді з іронічними зауваженнями щодо впольованого оленя, але, оскільки мова його нагадувала супровід рояля, який чують, але не слухають, ми не станемо наводити тут його слів.

Зробивши свій внесок в освітлення зали, Ремаркабль Петтібоун підійшла до Елізабет — ніби допомогти тій роздягнутися, але справжньою причиною була. цікавість, поєднана з ревнощами: яка з вигляду молода господиня, що перебере на себе управління домом.

Економка була вражена, коли, після того, як були скинені численні плащі, шалі й мантії, на світ з'явилося гарне вольове обличчя дівчини, облямоване чорними, лискучими, ніби воронове крило, кучерями. Ніщо не могло зрівнятися з чистотою і вишуканістю її чола, яке свідчило про прекрасне здоров'я й замилування життям. Ніс можна було б назвати грецьким, коли б не маленький горбочок, який, порушуючи класичність ліній, надавав їм оригінальності. Рот її, здавалося, був створений лише для поцілунків; 1 проте, як тільки м'язи його починали рухатися, одразу ж впадала в око не тільки жіноча привабливість, але й гідність його власниці. Рот промовляв і вухам, і очам. Усе це, як і довершеність форм, досить округлих як на її вік, і високий зріст, дісталося дівчині в спадщину від матері. Навіть колір очей, вигнуті брови, шовкові довгі вії — й ті були мамині, тільки вираз обличчя був батьків. Спокійна й зібрана, добродушна й приязна, вона, однак, могла досить легко спалахнути. В такі хвилини Елізабет була ще прекраснішою, хоча й трохи суворою.

Коли спала остання хустина, Елізабет лишилася в темно-синьому костюмі для верхової їзди, який щільно облягав її стан; на щоках її, наче ружі, цвіли рум'янці, ще яскравіші ьід тепла в кімнаті; кожна риса її виразного обличчя освітлювалася яскравими вогнями, — і Ретмаркабль зрозуміла, що її владі настав край.

Всі роздяглися одночасно. Мармедюк був у простій чорній парі; Лекуа — в камзолі кольору тютюну, в гаптованому жилеті, шовкових панчохах і черевиках, прикрашених пряжками. Майор Гартман був одягнений в сурдут небесного кольору з великими мідними ґудзиками, перуку й високі чоботи; а маленьку вертку постать Джонса прикрашав фрак темно-зеленого кольору, застебнутий на округлій талії і відкритий згори, щоб видно було жилет з червоного сукна, під яким був інший, фланелевий, облямований зеленим оксамитом; штани з оленячої шкіри були заправлені у високі, білі, вкриті брудом чоботи з острогами, одна з яких була трішки зігнута від недавніх вправ на передку саней.

Дівчина роздяглася і тепер мала змогу роздивитися не тільки своє майбутнє господарство, але й як воно ведеться. Умеблювання кімнати було строкате, проте не вульгарне. Вся підлога, навіть у найтемніших кутках була вкрита килимами. Мідні свічники, золочені канделябри й скляні люстри, може, й не цілком відповідали вимогам смаку та моди, але були вони в чудовому стані. Добре начищені, вони блищали, відбиваючи яскраве полум'я свічок. Після похмурого грудневого вечора надворі тепло й затишок зали були надзвичайно приємні. У своєму захопленні дівчина не звертала уваги на дрібні вади, які, ніде правди діти, були; та ось погляд її зупинився на постаті, що здавалася зовсім чужою серед усіх цих гарно вбраних людей, котрі зібралися тут привітати спадкоємицю Темплтона.

В кутку, біля головного входу, стояв молодий мисливець, про якого на хвилину всі забули.