Після аварії

ПІСЛЯ АВАРІЇ

І

Він дивився на засмаглу дівчину в голубому вбранні. Вона так і поривалася розв'язувати важливі життєві проблеми, які для нього вже не існували. В неї приємний, професійно різкуватий голос, її світле волосся зачесане назад, як у його дружини, хоча й не таке красиве. Із завченою усмішкою на обличчі вона глянула на нього й запитала: "Чому ви надасте перевагу: зуб-пій пасті чи порошку?" Він задумався, хоча думати тут не було над чим. Обоє вони — ця незнайома дівчина й чоловік, ввічливий і не знайомий сам собі, стояли у дворі на доглянутому, привітному зеленому газоні. В суботу після обіду крім нього, вдома нікого більш не було. Йому хотілося відповісти компліментом на її чарівну усмішку — може, й вона надає перевагу зубній пасті? У чому секрет її привабливості? Проте її усмішка не така вже й гарна, улеслива, та й годі. Він на мить уявив на її обличчі швидку хвилюючу усмішку своєї дружини і зразу втратив будь-який інтерес до незнайомки.

— Зубній пасті,— відповів він, пе знаючи до ладу, чи це так, хоча його відповідь і не була зовсім неправдива.

Вона щось позначила у блокноті. Ні, поважність справді їй не пасує. Життя — це жарт, якого вона пе розуміє.

— Скільки годин на тиждень ви дивитеся телевізор? Він уже видужував, але телевізор дивився мало.

Можна сказати, зовсім не дивився. Після того нещасливого випадку, що стався з ним самим, в автокатастрофу попав один із провідних політичних діячів

Америки, і всі телевізійні програми були забиті суворими иапівщирлми повідомленнями, уривками з кінохроніки минулих років, репортажами і здогадами, до яких йому не було ніякого діла. Живучи в приємному заціпенінні, він оддалнвся від життєвої суєти, і навіть "особиста" колекція платівок уже не цікавила його. Колекція була його "особиста", адже, як він розумів, вона належала йому н була наслідком багаторічного збирання, обміну, гонитви за раритетами, хоча він не міг згадати апі тих років, ані насолоди, що її він, очевидно, діставав колись від музики чи й від життя.

Із ввічливості він відповів їй усмішкою, якої заново навчився, наслідуючи своє усміхнене обличчя на фотографіях.

— Та, мабуть, годин з десять на тиждень.

— Лише десять? — перепитала дівчина розчаровано.

— Скоріше двадцять.

— Двадцять,— дівчина щось позначила у блокноті. Отак, поки віп поливав газон із шланга, захоплено

поглядаючи то на траву, то на дівчину, то на свіжопо-фарбовані будинки навпроти, дівчина машинально ставила свої запитання: "Ви курите? Скільки пачок на день? З фільтром чи без? Звичайні чи "королівського розміру?" Які передплачуєте журнали? Ваш автомобіль американського виробництва чи імпортний? Чи, може, у вас два автомобілі? Якої марки? Звичайні чи спортивні? Чи є у вашій машині кондиціонер повітря? Якщо ні, чи хотіли б ви його мати? Яке пиво вам більше до вподоби: у пляшках чи в бляшанках? Чи є у вас автоматичний відкривач консервів? Ви за, проти чи не маєте власної думки щодо війни у В'єтнамі?"

Перші запитання збентежили його, бо він не знав, як відповісти. Проте він мав досить делікатності, щоб не виказати паніки — навіщо лякати цю молоденьку особу? Дівчина років на п'ятнадцять молодша від нього, майже одного віку з ного дочкою. Тому він відпові-

де

дав повільно, серйозно, добираючи слова, які б міг, на його думку, сказати той, хто носив його ім'я — Девід Скотт. Він добирав відповіді, яких найбільше можна було сподіватися від власника ііого будинку,— збудованого в колоніальному стилі, з фасадом, складеним із валунів,— від господаря чепурного й дорогого будинку. Зрештою, навіщо порушувати гармонію цього чудового червневого дня?

Хвилип через десять дівчина промовила:

— Щиро дякую.

— Чи... чи дійшли ви певних висновків?

— Ні, ми не робимо висновків,—дівчина зашарі-лась і притисла блокнот до грудей,— я хотіла сказати, ми — це такі люди, як я. Ми лише опитуємо населення.

— То ви не зробили ніяких висновків? — перепитав він, а серце в нього завмерло.

— А про які висновки ви хотіли б почути?

— Чи були мої відповіді хоч нормальні, переконливі?

Дівчина подивилася на нього підозріливо, хоча все ще усміхалася. Та навіщо порушувати спокій цього чудового дия? Отож він помахав дівчині па прощання, усміхнувся, даючи їй зрозуміти, що не варто зважати на його запитання, і що вона тепер може йти далі, розпитувати його сусідів Делілло про зубну пасту...

— Щиро вам вдячна,— повторила дівчина. Неначе уві сні, він знову став поратися на газоні.

На цих кількох клаптиках трави вій почував себе безпечніше, ніж деінде. Полив кілька кущів з нового зеленого шланга. Чи це його шланг? Коли куплений? Кущі, посаджені іншим чоловіком, іншим, можливо, уявним, головою родини, були власне не його кущами, він лише доглядає їх до того часу, коли продасть будинок іншому голові родини, якому кортітиме швидше оселитися на цій чудовій зеленій вулиці. І чи не стане він сам тоді уявним? А може, він уже й зараз — вигадана особа?

О пів на третю повернулася від учителя музики дочка з віолончеллю у величезному запорошеному чорному футлярі. У неї був жалюгідний вигляд, наче в біженців военного часу, що тягнуться сільськими дорогами назустріч своїй принизливій долі. Його дочці лише тринадцять років. її звати Юніс, звичайно, Девідові не хотілося, щоб таке ім'я було в маленької дівчинки, але тепер вона вже виросла у справжню Юніс і щосуботи тягала віолончель на урок музики. Вона була здібна, однак весь час дратувалася через свої музичні заняття, худі ноги, материну забудькуватість і батькові незрозумілі страждання. Донька весело привіталася з ним.

— Ну, що сьогодні? — спитав він, як завжди. Ставши ще незграбнішою під ного уважним поглядом, мало не волочачи футляр по землі, дочка переставляла свої дев'яносто фунтів з ноги на ногу і вдавала, що думає над його запитанням. Вона була трохи збентежена, але чим? Чим? Може, його новою теніскою — надто новою ми надто жовтою? — надто яскравою для людини, що одужує.

— Та, знаєш, потихеньку посуваюсь,— відповіла нарешті.

У неї негарна постать і тут уже зауваженнями не зарадиш. Авжеж, ці йоги, точнісінько, мов сірнички. А чим батько зарадить їй? Він любить її, але не може по-справжньому бути впевненим у своїй любові. У Юніс іронічна посмішка від надміру відмінних оцінок і надто скупих розваг. Дочка глянула на нього замріяними темнпми очима і, здається, вибачила за те, що віп не любить її, за те, що забув про неї.

Хоч як прикро признаватись, але вій таки забув про неї.

Він страшенно зніяковів, коли йому сказали, що в нього е дочка. Дружина і'і тринадцятирічна дочка. І все? І ще багато дечого,— запевнили тоді його, розмовляючи чемно й розважливо, як розмовляють культурні люди; він сам років тридцять намагався говорити саме таким тоном, але потім забув про це. "Дочка? У мене дочка? Де? Хто?" — закричав він тоді майже істерично. Проте істерика минула.

Тепер він удома, в безпеці. І видужує. Після обіду, двічі на тиждень, він їздить автобусом на роботу, а невдовзі їздитиме туди тричі.

Щодо роботи, то тут він не забув нічого. Він пам'ятав небагато, але те, що залишилося в пам'яті — збереглося з найнезначнішими подробицями, хоча йому й здавалося, ніби він якимось чином успадкував пам'ять іншої людини. Девід повертався до життя, немов маленька ниточка, що її вплітають у яскравий килим зі складним барвистим візерунком. Йому подобався цей килим, і він непокоївся, яка ж буде його доля, доля цієї тоненької ниточки, що повільно міцніла й могла згодом знайти своє призначення... За кілька тижнів чи за кілька місяців? Коли він згадає нарешті, хто ж він насправді? Коли прокинеться і відчує, що знову повернувся у своє тіло, що ось він живе в собі, такий самий, який був завжди?

— Мати ще не повернулася? — спитала Юпіс.

— Скоро повернеться,— відповів він і йому здалося, що напруження та стурбованість перейшли з нього на відсутню дружину і дали йому спокій.

На самоті до нього знову почало підступати заціпеніння. Це було його єдине почуття, скоріше відсутність будь-яких почуттів, нервове напруження, болісне очікування емоцій, жаль за втраченими пристрастями, яких він уже не міг ясно собі уявити. Він знав, що любить дружину, однак не міг цього відчувати. Він захоплювався цією меткою, забудькуватою, заклопотаною жінкою, такою привабливою, що її врода примушувала дочку сором'язливо відступати на задній план. Обличчя в неї було, як у тих жінок, що він ними завжди милувався здаля, не сподіваючись на успіх. І все ж він скорив її. "Він" досяг цього років п'ятнадцять тому, але вже не пам'ятав, як і коли, і не міг пригадати, хоч як наполегливо напружував пам'ять,—ту невимовну радість, яку, мабуть, відчував тоді...

Вона приїхала своєю машиною. Всміхнулася і махнула йому рукою. Він помітив, що дружина зробила зачіску до суботнього вечора, припасши для нього море терпіння й любові, хоча вона й не потребує його — цього хворобливого спокійного чоловіка, з яким, виявляється, одружена.

— Я зустріла в місті Тоні Гарпера,— розповідала вона, дістаючи пакунки з заднього сидіння мангани,— він розпитував про тебе, пропонує якось зібратися нам усім... Він теж виглядає не зовсім здоровим.

Девід не пам'ятав Тоні Гарпера, хіба лише саме ім'я, обличчя, якісь нервові манери. Вони разом навчалися на юридичному факультеті в Мічманському університеті, але він не міг пригадати Тоні Гарпера. Усмішка дружини свідчила, що вона не помічає цього чи їй ніколи помічати. А можливо, вона вважає, що його одужання можна прискорити, якщо не дуже звертати увагу на незначні прояви хвороби.

— А де ти в місті ставила машину? — поцікавився він.

— У гаражі, в одному з тих місць, де, знаєш, їздять із поверха на поверх...

Його дивувала її впевненість. Він уже не водить автомобіля, а їздить автобусом, або дружина везе його, сама сівши за кермо. Але ж вона їздить скрізь і всюди: і в центр у години пік, і далеко за місто до своїх приятельок. Вона почуває себе як риба в воді і на дорозі, і біля телефону, і на обох поверхах їхнього великого будинку. Він ще гостріше відчував у собі порожнечу, коли опинився перед її впевненістю.

— Будь обережна, ці гаражі небезпечні,— зауважив він.

— Небезпечні? Чому?

— Хто-небудь може прокрастися за тобою до машини, адже там немає охорони.